«У мене з алкоголем нормальні стосунки. Ми просто друзі»

Із Лесем Подерв’янським ми зустрілися, коли він презентував у Львові свою нову книгу — роман «Таинственный Амбал».

Культовий український письменник, «піонер стьобу», талановитий живописець, драматург, сценограф, він не зраджує своєму андеґраундному стилю — ненормативна лексика, простий чорний светр і обов’язкові джинси із ковбойськими черевиками. Давно канули в Лету ті радянські часи, коли магнітофонні записи Подерв’янського передавали з рук у руки і таємно прослуховували по квартирах у вузькому колі друзів. Торік Митець (так його називають шанувальники) відсвяткував 65-річний ювілей. Але й досі він шалено популярний. Перед виходом на сцену, у гримерці, Лесь Подерв’янський поспілкувався із журналістом «ВЗ» на вічні теми — про те, чому пише «матюками» і звідки взялася в українській мові нецензурна лексика, як живеться без комп’ютера й сучасного телефону, чому не читає книжок, а дивиться лише серіали?

— Олександре Сергійови­чу, як ви самі характеризуєте свій стиль: стьоб, треш, по­стмодернізм?

— Моя справа — писати і ма­лювати, а справа критиків — ха­рактеризувати.

— Але ви все-таки слова «сатирик» не сприймаєте. Чому?

— Тому що моя творчість не має відношення до сатири. Са­тира — це завжди на злобу дня. А мене це ніколи не цікавило, я на злобу дня ніколи не писав.

— Але у вас так виходить, що на злобу дня — все, що ви пишете.

— А це як у Шекспіра. У ньо­го теж усе на злобу дня, як не дивно. Це тому що він пише про вічні речі. А вічні речі завжди бувають на злобу дня. Ну, так само, як і я…

— Як так сталося, що ви, живописець у третьому по­колінні, юнак із дуже інтелі­гентної київської сім’ї, обра­ли для себе такий стиль, як ненормативна лексика?

— Для мене не існує норма­тивної і ненормативної лекси­ки. Я не розділяю слів на по­гані і хороші. Саме життя наше ненормативне, і тому розмови про ненормативну лексику — це абсурд. Я почав писати і малю­вати тому, що не можу цього не робити. Це єдина мотивація для творчої людини. Творча лю­дина творить не тому, що заро­бляє цим гроші. Якби не заро­бляла, вона б те саме робила. Просто я не можу цього не ро­бити, з мене «пре». Щодо жан­ру — це драма і проза. Крім п’єс, у мене є ще оповідання, і торік я написав роман. Коли ти вмієш щось робити, ти завжди будеш це робити, тому що отримуєш кайф від того, що воно в тебе виходить.

— Ви почали писати у 1970-х роках. Тобто ви фак­тично прабатько стилю «сур­жик», який потім почали ши­роко використовувати. Після вас уже пішли і Вєрка Сер­дючка, і Михайло Бриних, численні телевізійні комічні персонажі, які на суржику паразитують. Вас букваль­но розтягнули на цитати. Чи не почуваєтеся окраденим? Чи віддаєте усе з легкою ду­шею?

— Не думаю, що ця творчість має до мене якесь відношення. Кожна творча людина щось ро­бить, і нехай… А чи воно схоже на щось чи не схоже — я над цим не замислювався.

— В одній вашій ранній п’єсі є навіть такий персонаж — Провідниця Люда. Ну хіба це не пряме запозичення чи навіть банальна крадіжка?

— Не думаю. У мистецтві ніх­то нічого не краде, це неправ­да…

— Ок, повернімося до не­нормативної лексики. То ви вважаєте, що всі слова — од­накові?

— Звичайно. Слово «х*й» і слово «серце» для мене абсо­лютно однакові — це частини людського тіла. Не розумію, чому «серце» — це добре, а «х*й» — погано. Що в «х*ї» по­ганого?

— Але ж чомусь цього сло­ва не вживають привселюд­но?

— Не вживають, а я вживаю. Хай мені хтось доведе, що «х*й» — це погано. Логічно?

— І ви у повсякденному житті завжди вживаєте такі слова? Наприклад, у магази­ні?

— Я вживаю їх тоді, коли це потрібно. А коли не потрібно — не вживаю. Люди лаються по-різному. Небагато людей справді вміють лаятися. Біль­шість людей лаятися не вміють і вставляють лайку у свою мову механічно. Так само, як інші слова-паразити. Наприклад, «Я, карочє, пішов, карочє…». І так само — «Я б**дь на х*й, пі­шов б**дь на х*й». Різниці не­має жодної. І в одному, і в іншо­му випадку мова засмічується. Що тут слова-паразити, що там слова-паразити. Але самі со­бою слова «карочє» чи «х*й» не є паразитами. Тут все залежить від того, як їх вживати. От і все.

— А вас не бентежить, що уся ця матірна лайка — росій­ського походження?

— Хто вам таке сказав? У мене зовсім інша інформація, причому академічна. Матірна лайка походить з Подніпров’я, тобто з українських теренів. По­ходить ще з часів матріархату, тобто доісторичних часів. Ба­зове поняття, на якому ґрунту­ється весь мат, — це «Й*б твою мать». За матріархату ця фраза означала позитив. Так чоловік звертався до свого імовірно­го сина: «Іди сюди, хлопчику, я міг би бути твоїм батьком». Тому що жінка — голова роду, і в неї багато чоловіків. І ніхто насправді не знає, хто батько. А хто мати — знає. А коли все перевернулося з ніг на голо­ву, коли матріархат замінився патріархатом, ця фраза стала лайливою. А насправді її корін­ня — наше, українське.

— Я так зрозуміла, ваш улюблений історичний пер­сонаж — Нестор Махно? Чому саме він?

— Не тільки. Махно в тому числі. Якщо почати аналізувати, чим він мене приваблює, — нічо­го не вийде. Він майже літера­турний персонаж. Його треба сприймати як лицаря мисте­цтва. Бо у ньому дуже багато від якогось античного героя. Про­сто він мені дуже подобається як персонаж. Але я його не на­слідую. Тим більше, що Махно наробив у своєму житті дуже багато фатальних помилок. І його ніяк не можна сприймати як приклад для наслідування. Але він дуже яскравий.

— Ви займаєтеся східними бойовими мистецтвами. Як прийшли до цього?

— Я свідомо почав цим займатися дуже давно, коли мені було років з 25. Це частина мого життя, без якої мені не­комфортно. Тому що бойові мистецтва, живопис, літера­тура — це все дуже схожі речі. Бо закони їхні однакові. Мені не треба себе примушувати ходити в зал. Це для мене як почистити зуби. Людина весь час мусить самовдосконалю­ватися. Колись ми тренувалися дуже щільно. Займалися кунг-фу, переважно без зброї. Зараз тренуюся рідше. Але намагаю­ся стежити за собою.

— В одному інтерв’ю ви казали, що у вас немає комп’ютера, а телефон — старенький.

— Телефон у мене новий. Але не з моєї волі, бо старий роз­бився вщент. Друзі мене пове­ли за руки в магазин і купили це китайське лайно (показує теле­фон. — Авт.). Сказали: «Купуй оце!». Я купив, бо не розбира­юся в тому…

— Вашою вчителькою була одна з найбільш титулова­них українських живописців — Тетяна Яблонська. Якою її пам’ятаєте?

— Ви чули, був такий най­більш руйнівний ураган в історії США — ураган «Катріна». Такою була Тетяна Нилівна. Вона ви­хором влітала в майстерню, страшенно реготала, ставила всім двійки і одразу вилітала. Вона могла сьогодні тебе на­сварити, а завтра похвалити за одну й ту саму роботу. Роки, проведені у Київській художній академії, — це були цікаві роки.

— Які книжки читаєте? Які фільми дивитеся?

— Уже давно не читаю нічого. Не зі снобізму, а просто тому, що вже прочитав усе, що мені було потрібно. Нічого нового я вже не прочитаю. До 35−40 ро­ків я прочитав абсолютно всю класичну і некласичну літера­туру. Інколи щось перечитую. Кіно — дивлюся іноді. Але зараз дуже мало нормального кіно. Усе кіно для мене перейшло в серіали. Дивлюся зазвичай американські серіали. Це про­дукція американського кабель­ного каналу HBO. Там дуже ви­сока якість. Артхаус? Не знаю, щось не справляє він на мене враження… Здебільшого це такі слабенькі ви*бони, які на щось претендують. Але не хочу сказати нічого поганого про артхаус. Як казав Мао Цзедун, нехай розквітають сто квітів…

— А який ви у побуті?

— Дуже легка людина. Не­вибаглива. Умію готувати. Цим користуються мої друзі.

— А щодо алкоголю ви як?

— У мене з алкоголем нор­мальні стосунки. Я від нього не залежний, а він не залежний від мене. Ми просто друзі. Дружи­мо давно.

— Коньяк, горілка?

— Горілка. Але під настрій. Ін­коли горілки не хочеться.

— Прочитала у Вікіпедії, що ви одружені вже втретє. Це так концептуально, що у художника має бути багато жінок?

— Багато жінок? Кому як по­щастить… У мене одна донька — Анастасія, і онук є. Донька — художник, а крім того, вона ще чемпіонка Європи з кунг-фу.

Довідка «ВЗ»

Лесь Подерв’янський (повне ім’я Олек­сандр Сергійович Подерв’янський) наро­дився 3 листопада 1952 р., Київ) — укра­їнський художник, автор сатиричних п’єс. Почав писати перші п’єси наприкінці 1970-х рр. і тепер має їх понад 50. 1976 року за­кінчив Київський художній інститут (спе­ціальність: станковий і монументальний живопис, графіка, театральний живопис). Участь у виставках бере з 1976 р. Картини зберігаються в Національному художньому музеї та багатьох приватних колекціях Укра­їни, Росії, Німеччини, США, Швеції. Член Спілки художників України з 1980 року. Теа­тральні постановки за п’єсами Лесь Подерв’янський здійснює у співавторстві зі своїм другом, театральним режисером Андрієм Крітенком, який живе у Німеччині. 16 квіт­ня 2011 року епічна трагедія «Павлік Моро­зов», написана 1993 року, була поставлена на сцені київського кінотеатру «Кінопанора­ма». А з 16 по 20 квітня 2012 р. у київському «Кристал-холі» відбулись прем’єрні покази вистави «Сни Васіліси Єгоровни». Вистава складається зі семи п’єс: «Васіліса Єгоров­на і мужичкі», «П'ять хвилин на роздуми», «Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, б…», «Діана», «Нірвана, або Альзо шпрех Заратустра», «Остановісь, мгновєніє, ти прєкрасно» та «Король Літр».

Кулінарний рецепт від Леся Подерв’янського
Чилі пуерториканських наркодилерів

Спасерувати багато ци­булі з дрібно порізаним бол­гарським перцем, додати туди м’ясний фарш і підсма­жити. Коли підсмажиться, додати банок п’ять квасолі в томатному соусі. Додати лавровий лист і обов’язково орегано. Без орегано нічого не буде. Додати два стручки дрібно порізаного червоно­го перцю чилі. Трохи потуш­кувати — і страва готова.