Передплата 2024 ВЗ

Філософія доктора Андрія Дворакевича

Перемога над недугою — найкраща подяка лікарю

«Перемога над недугою матері чи дитини — найкраща подяка за те, над чим працюєш і постійно вдосконалюєшся», — це філософія Дворакевича Андрія Орестовича, дитячого хірурга вищої категорії, спеціаліста з ендоскопічної хірургії. Депутата ЛМР — фракції «Об'єднання «Самопоміч»

Трохи про особисте

—  Ваші батьки — лікарі? А діди і бабусі? Яка їхня історія чи слова у дитинстві запам’ятались?

—  Батько -- дитячий хірург із 54-літнім стажем, мати -- біолог. Не можу чітко окреслити, що найбільше запам’яталось -- можу тільки сказати, що часто згадую своє безтурботне дитинство, яке «пролетіло» у люблячій родині неподалік Львова.

—  Коли Ви востаннє бились?

—  Мабуть, «по-справжньому» -- ще у школі.

—  Чи було у Вашому житті вже відчуття — «я на вершині»?

—  Відчуття «я на вершині» -- коли виграв у Прибалтиці марафонський забіг!

—  Про що шкодуєте найбільше?

—  Шкодую, коли в черговий раз повертаюсь із навчання чи стажування із-за кордону та розумію, що не дочекаюсь за своє життя такого рівня медицини у нас в Україні.

—  Як змінило Ваше життя після одруження?

—  З'явилось а) відчуття відповідальності, що спонукало «швидше прийти додому», «забити цвях» і т.д. та б) неймовірне відчуття комфорту, коли поруч -- сім'я.

—  Коли Ви вперше пошкодували, що стали лікарем?

—  Вперше, це коли після декількох «лікарняних» діб повернувся додому та побачив засмучену дружину із малими дітьми на руках. Вдруге -- коли помер перший пацієнт…

—  А з ким Ви порадите одружитися своїм синам?

—  Мені не радили, та й і я не буду. Проте, якщо хлопці не дурні, то мають гарний приклад в особі мами та бабусь.

—  Що Ви взагалі кажете своїм дітям?

—  Багато казав у період пубертату, навіть -- кричав! Зараз (їм по 23) -- це просто найкращі друзі, які мене багато чому навчають.

—  Де і коли Вам було найвеселіше у житті?

—  Коли ми із дружиною та хлопцями (мабуть, їм було тоді по 7 років) на двох човнах, зв'язаних мотузкою, пливли навколо озера Пісочне (Шацьк): мокрі (бо дуріли!) були усі у спекотний липневий день…

—  Що в житті обов’язково потрібно спробувати?

—  Максимально більше побачити країн за своє життя, щоб відчути, як люди живуть…

—  Який спорт Вам подобається?

—  Стаєрський біг (марафон) та лижні перегони.

—  Що найприємніше у житті сталося останнім часом?

— За останній рік вдалось впровадити у нашу (українську) практику два нових методи оперативних втручань в педіатрії, яких навчився за кордоном. А загалом для мене розвиток медицини — це розвиток стосунків між фахівцями і країнами. Найчастіше ми запрошуємо лікарів з Польщі, Америки та Іспанії. Ви знаєте, вони охоче приїжджають до нас. Не тільки оперувати, але й вчити наших молодих і вже зрілих фахівці. Найсумніше, з чим я зіштовхуюсь, -- це небажання наших вчитись. Їм нецікаво! «А навіщо? Я стільки десятиліть так оперував, то і буду далі так само». А зміни таких людей взагалі лякають і викликають супротив. Сучасна медицина в Україні тримається на ентузіазмі: прослідкувати, що у світі нового, знайти можливість поїхати, навчитись, постажуватись. Знайти для цього гроші і час. Повернутися, повним бажанням поділитися новими знаннями і впровадити нові методи для покращення якості лікування. Але чимало колег не хочуть докладати цих зусиль і змінювати звиклий уклад життя. Але не це найгірше. Нинішня медична система в Україні настільки недосконала, що лікар може прооперувати здорову дитину (!), якщо знає, що її батьки мають гроші. Так, я говорю страшні речі, але я працюю поруч з такими «лікарями». Я хотів об'єднатися зі своїми колегами, але вони кажуть: «Навіщо тобі це? Не влізай! Ти тільки пересваришся зі всіма!» Ніяк не можна дати ради з таким медичним безконтрольним свавіллям, і ні головний лікар, ні Київ нічого не можуть змінити… І мова не тільки про деяких лікарів біля мене. На жаль, є багато медиків, які розглядають пацієнта лише крізь призму грошей.

— Вихід?

— Це, однозначно, -- впровадження медичної реформи. Я вірю в неї, я вірю в зміни, які вона повинна принести. Лікар, який буде на чергуванні, він все одно отримає гроші. Йому не потрібно буде «дозаробляти» хірургічним втручанням, без якого краще обійтися. Він буде регламентований. І виявиться, що не потрібно 40 хірургів, а лише, наприклад, 7, але ті 7 будуть цінуватися і клінікою, і керівниками, і пацієнтами. Всі поважатимуть чесного, фахового, людяного фахівця, який вкладає в свою освіту, в свій розвиток, і відповідає за кожного свого пацієнта. У Львові не потрібно 10 невеликих, а лише 3, але 10-поверхові лікарні. Зі зручною логістикою, майданчиком для гелікоптера і спільною базою даних. Можна казати, що це лише мрїі, але хтось повинен братися за їх реалізацію! Адже мова йде про найдорогоцінніше — життя людей.

Я інноватор, я люблю все нове. Мені з однодумцями вдалося впровадити в трьох львівських лікарнях ендоскопічну хірургію, поширити по Україні і за її межами майстер-класи. А вже цієї осені ми готуємо велику міжнародну медичну конференцію, в якій я говоритиму про дитячу ендоскопічну хірургію. Лікарі люблять приїжджати до нас — в нас чудове місто і їм приємно тут працювати і відпочивати.

—  Ваша мрія?

—  «Робот да Вінчі». Роботизована асистенція. Я пройшов стажування в лікарні Лос-Анджелеса, і знаю -- це не бездушна машина. Це — майбутнє. «Робот да Вінчі» лімітує страх, тремтіння, хвилювання, яке заповільнює процес. Значить -- ми матимемо в плюсі час, що пришвидшить перебіг операції. Робот лімітує недоліки людини.

—  Що потрібно, щоб «Робот Да Вінчі» рятував пацієнтів і в Україні?

—  Наявність його і бажання вчитись. Підтримка держави і спільна візія. Більше мільйона доларів. Замовляти і чекати від міністерства — від 10 років… Тому ми повинні самі організувати цей процес впровадження.

—  Ви оптиміст?

—  Я вірю, що медицина розвинеться до фантастичних можливостей. Колись буде робот, що ввійде в організм, перевірить усе і зробить свою справу. І ми повинні бути готовими до змін. В усьому.

Коротка довідка:

1997 р. — закінчив Львівський медичний інститут (лікувальний факультет); інтернатуру по дитячій хірургії на базі кафедри дитячої хірургії ЛНМУ ім. Данила Галицького. Скерований в якості дитячого хірурга у Сколівську ЦРЛ.

З 1999 року по 2015 рік — працював лікарем-хірургом ендоскопічно-операційного відділення КЗ ЛОР ЛОДКЛ «ОХМАТДИТ».

З 2016 року по даний час — завідувач ендоскопічно-операційного відділення КЗ ЛОР ЛОДКЛ «ОХМАТДИТ».

З 2010 року по даний час-- керівник зініційованого ним же Центру малоінвазивноі хірургії дітей та новонароджених КЗ ЛОР ЛОДКЛ «ОХМАТДИТ».

2000 -2010 рр. — викладач та асистент кафедри дитячої хірургії ЛНМУ ім. Данила Галицького, англомовне відділення.

2010−2015рр.-- аспірантура на кафедрі дитячої хірургії ЛНМУ ім. Данила Галицького. Наукова тема: «Малоінвазивні хірургічні методи лікування пахових гриж у дітей».

З 2008 року — лікар-хірург ТзОВ «Медичний центр».

Сертифікований член Всеукраїнської асоціації дитячих хірургів України, ендоскопічних хірургів України. Дійсний член Європейської Асоціації герніологів.

Автор та співавтор понад 40-а наукових праць на тему дитячої хірургії та урології — розділи «Корекція лійкоподібної деформації грудної клітини», «Лапароскопічні малоінвазивні втручання при дитячому віці та при проблемах урології» та іншi.

Голова медичного комітету благодійного фонду «Я не один». Член селекційного комітету української філії фонду «Children Medical Care Fundation» (Лос-Анджелес, США).

Схожі новини