Передплата 2024 «Добра кухня»

«Срібло» наших шаблісток на першості Європи дуже важливе: дівчата знову відчули, що здатні перемагати"

Підсумки турніру підбиває Наталія Конрад — головний тренер збірної України, чемпіонка світу та Європи з фехтування

Чемпіонат Старого Світу з фехтування приніс українським майстрам клинка дві нагороди. В особистій першості «бронзу» здобув шпажист Богдан Нікішин. У півфіналі він лише одним уколом поступився дворазовому чемпіону світу, естонцю Ніколаю Новосьолову. А у командному турнірі шаблістки Ольга Харлан, Аліна Комащук, Олена Вороніна та Юлія Бакастова завоювали «срібло». Здолавши команди Великої Британії, Угорщини та Італії, у фіналі підопічні Олега Штурбабіна не встояли перед збірною РФ… Звідки ж «ростуть» усі перемоги і поразки? Про це розповідає головна наставниця збірної України, чемпіонка світу та Європи з фехтування Наталія Конрад.

— Будь-яка медаль на змаганнях такого рангу — надзвичайні емоції, — поділилася враженнями Наталія Конрад. — Ми сподівалися на медаль Нікішина, адже цього сезону Богдан неодноразово сходив на п’єдестал на етапах Кубка світу. Перемагати там навіть важче, адже збирається куди солідніша компанія — з понад трьохсот фехтувальників. А на першостях Європи зазвичай нагороди розігрують близько 80 осіб. Та це офіційний старт, а тому медалі з чемпіонатів Європи та світу вважаються особливо почесними. Тому я рада, що у Богдана у Новому Саді все склалося.

— Але ж могло скластися краще: у півфінальному поєдинку з Новосьоловим Нікішин тривалий час був попереду естонця на кілька уколів. Та не зумів утримати перевагу…

— Кожен поєдинок Богдана був по-своєму напруженим. Двобій 1/8 фіналу з італійцем Марком Фікерою також проходив укол в укол і завершився на пріоритеті з мінімальною перевагою Богдана. Уже тоді все могло скластися по-іншому…

Але справді, поєдинок із Новосьоловим став нереалізованою можливістю. Помилки Богдана в останній трихвилинці були очевидними… Та усе це в минулому. Тепер у хлопців та дівчат попереду чемпіонат світу.

— А яке враження залишила команда шаблісток?

— Дівчата своїм фехтуванням, і головне, результатом, принесли багато задоволення. Особливо якщо розглядати їхнє «срібло» з позиції виступу команди протягом року: сезон у дівчат не склався. У першій його половині не могли претендувати на щось більше, бо відновлювалися після травм. У другій половині сезону ми чекали на позитивний результат, та чогось бракувало. Як на мене, причиною була психологічна невпевненість: у дівчат довго не було морального підживлення від успішних турнірів, медалей, перемог. Коли спортсмену не вдається зійти на п’єдестал, у нього з’являється невпевненість у власних силах. У шаблі це дається взнаки. Без куражу перемагати практично не можливо!

Це «срібло» дуже важливе для наших дівчат: знову відчули, що здатні перемагати.

— У заключному двобої фіналу з командою Росії Харлан, коли на табло було 40:15 на кори сть суперниць, Оля не склала зброї, а із завзяттям пресингувала суперницю, перемігши у цьому міні-поєдинку Софію Велику з рахунком 15:5. Що у ситуації, коли шансів на командну перемогу немає, може так стимулювати фехтувальника?

— Це «фішка» Олі. Мабуть, в особистих змаганнях вона не добрала свого в емоційному аспекті, тож не шкодувала ані емоцій, ані сил у командному турнірі. Навіть коли ситуація справді була безнадійною. З позиції психології це позитивний момент: Оля показала, хто на доріжці господар (сміється).

— Яка поразка, на вашу думку, є більш образливою: коли віддаєш супернику перемогу «ціною» в один укол, чи коли шансів на успіх узагалі немає?

— Поразка в один укол роздирає душу і залишається у пам’яті значно довше. Деякі з таких невдач закарбовуються на все життя. У моїй кар’єрі такою стала поразка на моєму останньому турнірі, на Кубі. У чвертьфіналі, де до медалі було рукою дістати, я була попереду протягом усього поєдинку. Та кінцівку двобою не втримала і програла одним уколом. Мені так хотілося красиво піти зі спорту, я так прагнула перемогти! І начебто усе складалося на мою користь. Суперниця кубинка не була супертитулованою. Та саме того дня вона стала другою, а я опинилася біля підніжжя п’єдесталу пошани… Наступного дня ми з дівчатами реабілітувалися за всі індивідуальні невдачі: у командному турнірі святкували перемогу. Та осад того фіаско все одно залишився.

— Із часу вашої перемоги на чемпіонаті світу в Гавані минуло вже п'ятнадцять років. Що з того чемпіонату найяскравіше закарбувалося у пам’яті?

— Це була моя перша перемога на змаганнях такого рівня за багато років заняття фехтуванням. Перемога на чемпіонаті світу за силою емоцій схожа на народження дітей… Починаючи з 1/64 фіналу, у мене не було простих поєдинків. Усі суперниці могли похвалитися титулами й видатними досягненнями.

Та найскладнішим був перший поєдинок плейоф, який я охрестила «двобоєм себе зі собою». Попри те, що я перебувала у відмінних фізичних кондиціях, поступалася спочатку суперниці — 6:10. Я намагалася подолати власні страхи… Коли це вдалося, наступні поєдинки, уже з елітними суперницями, пішли гладенько. Фінал із француженкою Морін Нісімою (згодом вона візьме дві «бронзи» на Олімпіаді в Афінах і чотири «золота» чемпіонатів світу) до останнього був рівним і напруженим. Ішли укол в укол, і основний час завершився внічию. Суддя визначив пріоритет на мою користь. Я згадала свою установку: за будь-яких умов атакувати! І відразу після команди судді зробила стрибок уперед і флеш-атаку. Зал вибухнув криками, але табло запалило два «ліхтарі». «Що ж мені тепер робити? — думала я. — Знову зі старту кидатися в атаку було би безглуздям». Але тільки-но продовжився двобій, я заспокоїлася, неспішно розіграла свою атаку і у повторній завдала Морін вирішального уколу.

— Де зараз те «золото» чемпіонату світу? Чи часто берете медаль у руки?

— Лежить десь удома, ніколи не дістаю її. За своїм дизайном і якістю вона досить примітивна. Час від часу у Дитячій фехтувальній лізі я організовую змагання для малят, так у них медалі у сто разів привабливіші.

На моїй же жетончик відвалювався ще у залі. А на зворотному боці написано Made in China… Та цінність тієї перемоги від цього не стала для мене меншою.

— У фехтування вас привела мама. Чому обрала для доньки саме цей вид спорту?

— Я була непосидючою, до того ж фізично розвиненою дитиною. До фехтування займалася акробатикою. Та наша секція закривалася: тренери массово виїжджали працювати за кордон. Коли мама побачила у школі оголошення про набір дітей у фехтування, взяла мене за руку і повела у зал. Фехтування мені страшенно подобалося. З того часу, як переступила поріг того залу, минуло понад тридцять років. І я досі живу фехтуванням.

— Продовжуєте спілкуватися з дівчатами, з якими багато років разом фехтували в одній команді?

— Ось ми ще трішки поговоримо з вами, і поїду в аеропорт зустрічати Аню Гаріну, яка зі своїми двома дітками прилітає з Чикаго. Аня там закінчила університет, працювала і водночас продовжувала фехтувати — не на результат, для себе. Зараз займається вихованням дітей, та в перспективі планує працювати тренером із фехтування. Практично всі інші дівчата залишилися в Україні і не розпрощалися зі спортом. У далекому 1993-му дівчата з нашої команди (Тітова, Івашко, Миронюк, Подоляк, Гаріна і я) замість шкільного випускного фехтували на якомусь турнірі у Харкові. Це був час, коли старші дівчата, які виступали за збірну, завершували кар’єру. На зміну їм ішли ми. І тоді ми з дівчатами домовилися: з роками, коли зі спорту підемо ми, давайте підтримувати нашу дружбу і раз на рік зустрічатися. Ще тоді для наших зустрічей визначили три «п'ятірки» — щороку 5.05 о п’ятій вечора. Цього року наша дружба святкує 25-річний ювілей. Не завжди вдавалося щороку перетинатися, але обов’язково у цей день спілкувалися одна з одною телефоном. Цьогоріч зустріч подруг ми трішки відтермінували, перенесли на червень.

Схожі новини