«На знімальному майданчику пес дивиться на мене вовком. А поза ним ми — друзі»
Ексклюзивне інтерв’ю з виконавцем головної ролі у серіалі «Пес» Михайлом Жоніним
/wz.lviv.ua/images/interview/_cover/372879/mg8932-1.jpg)
Михайло Жонін, якого шанувальники називають актором з харизмою (за вміння яскраво передавати емоційний стан своїх кінематографічних героїв), упершее з’явився на знімальному майданчику 2002 року, коли його запросили в український серіал «Лялька». Та коли канал ICTV у 2015 році почав транслювати детективний серіал «Пес», у якому Михайло зіграв роль дивакуватого невдаху Гніздилова, Жонін став особливо популярним.
Мало хто знає, що голосом Михайла Жоніна розмовляють Джеймс Бонд та султан Сулейман у «Величному столітті», а також мультяшні герої зарубіжних фільмів і мультиків.
— Михайле, Гніздилова не можна назвати позитивним персонажем. А чим він вас привабив?
— Він нахабний. До того ж недалекий. На додачу ще дуже нещасливий у шлюбі, через що, звісно, випиває. Ми з колегами обговорювали, за що такого тримають у поліції: він же ж не розкрив жодного злочину, постійно городить якісь небилиці. І вирішили: у нього батько — генерал, працює у міністерстві.
Тому всім стає зрозуміло: Гніздилов буде працювати у поліції.
До «Пса» у кіно мені не доводилося грати таких гострохарактерних персонажів. А від нього отримую море задоволення. Гніздилов — одна з моїх улюблених ролей.
— За сценарієм, пес вас на дух не переносить, постійно на магається вкусити…
— Та я вже серед вкушених (сміється. — Г. Я.)! В одному епізоді у нас була доволі емоційна сцена з Максом (актор Микита Панфілов. — Г. Я.). Ми трохи пошарпалися. От Граф мене і «цапнув», навіть плащ на мені порвав. На знімальному майданчику часто дивиться на мене вовком. Мене рятує те, що на зйомках завжди присутній кінолог Віталій — його справжній господар. Якщо щось, відразу дає команду «Фу!». Правда, Граф агресивний лише тоді, коли захищає Макса, або коли починається погоня зі стріляниною. А так — мила істота. У житті ми з ним дружимо, як і з Микитою Панфіловим.
— Ви народилися у невеликому місті Новій Каховці. Як стали артистом?
— Мені пощастило у житті. На акторський вступив за першим разом. Хоча мої батьки не належать до кола артистів. Зараз вони на пенсії, а раніше батько шоферував усе життя, мама працювала на меблевій фабриці і у школі. Я брав участь у всіх культурних заходах школи, а у шостому класі потрапив у наш новокаховський народний театр «Шанс». Пішов за компанію з хлопцями. Друзі потім кинули театр, а мені сподобалося. У 1991 році вступив у Київський університет театру, музики і кіно імені КарпенкаКарого. І жодного разу про це не пожалкував.
— До іспитів серйозно, мабуть, готувалися?
— Аякже! Звернувся по допомогу до актриси нашого театру Марини Сень. Допомогла мені підібрати програму, займалася зі мною. Єдине, що не підготував, — танець. Перед іспитом попросив одного абітурієнта мені допомогти. «Порухайся спочатку», — сказав він. Подивився на мене і вирішив, що нічого, окрім рок-н-ролу, мені не підійде. Показав мені кілька рухів, які я протягом двох хвилин «збацав» на іспиті. Мабуть, я був дуже переконливим у цьому танці, бо мене прийняли. Хоча у той набір міг і не потрапити. У нас трьох була однакова кількість балів, але вибрали мене.
— Чим запам’я талися студентські роки?
— Про той чудовий і веселий час можу розповідати безконечно. Якось здавали виставу «Відпустка через поранення». Після прем’єри, звісно, відзначали цю подію разом із педагогами в аудиторії. Вони посиділи трошки і пішли, а ми залишилися. О десятій вечора прийшла чергова нас виганяти. Ми, звісно, не хотіли йти. Зачинили двері зсередини, запалили свічки. За дві години йдемо сходами донизу, а вона каже: «Не випущу, поки не скажете своїх прізвищ. Завтра список у ректора буде».
Тут розкажу таку передісторію. У цій виставі, яку ми здавали, була на початку така сцена, де я хвилини зо три стою спиною до залу. Мої однокурсники з мене кепкували, мовляв, справжній Бучма, бо грає спиною. От я і назвав тій вахтерці прізвище: «Бучма Амвросій Масиміліанович». Вона старанно виводить прізвище. Ми перезирнулися з одногрупниками, і всі решта почали себе називати: Пельтцер, Садовський, Саксаганський… Наступного дня сидимо на парі з акторської майстерності. Заходить дівчина з ректорату і каже: «Миколо Миколайовичу, вас викликає ректор». Ми відразу зрозуміли, через що. А коли викладач повернувся, дав нам доброго прочухана. Але на випускному наш викладач нам усе ж таки розповів, що тоді було.
Коли переступив поріг кабінету, ректор каже: «Миколо Миколайовичу, ви знаєте, що на вашому курсі самі генії вчаться?!». — «Ну, чому ж генії? Хороші хлопці й дівчата». — «Ні, Миколо Миколайовичу, ви просто не в курсі справи», — і подає йому список. Вони тоді посміялися і вирішили нас не виганяти з інституту.
Той наш жарт всі оцінили, історія стала дуже популярною у театральному.
— Ви багато знімаєтеся в кіно. На театр час залишається?
— Я без театру, як і без кіно, жити не можу. У мене три вистави у київському театрі «Актор». Недавно випустили антрепризу «Легке знайомство».
— Знаю, ви ще й дубляжем займаєтеся. Чула, як вашим голосом говорить Джеймс Бонд…
— Так. Дублюю Денієла Крейга відтоді, як він став грати агента 007. А перед цим кастинг проходив, мене на озвучку відбирали у Голлівуді. Отож я — офіційно затверджений голос Джеймса Бонда. Крім того, говорю за Халіта Ергенча — султана Сулеймана у «Величному столітті». Озвучую Джерарда Батлера у фільмах «Триста спартанців», «Гола правда» і «Законослухняний громадянин». До речі, у мультиках також займаюся озвучуванням. Моїм голосом говорить Тигр у «Льодовиковому періоді». Озвучувати фільм з добрими акторами — робота творча і не менш цікава, ніж відіграти спектакль чи відпрацювати день на знімальному майданчику. Іноді по десять годин доводиться фільм дублювати. А це — треба простояти, а не просидіти за столом! Хоча Джеймса Бонда можна і швидше озвучити. Він — маломовний!
— Як реагуєте, коли вас впізнають на вулиці?
— Іноді ловлю на собі погляди. А після того, як «Пес» вийшов на екрани, зі мною трапилася смішна історія. Зайшов у кафе пообідати. Боковим поглядом бачу: зупинилася пара і уважно дивиться на мене. Повертаю голову, а хлопець показує руками: вуха собаки (мовляв, пес), потім коло на голові, бо мій Гніздилов постійно у серіалі ходить у капелюсі, і великий палець — клас! Без слів, але все зрозуміло і приємно.