«Може бути гарна вистава, але якщо з точки зору світла зроблена нецікаво, буде програвати…»

В інтерв'ю для «ВЗ» Мезенцеви розповіли, чи складно їм було адаптуватися у місті Лева. Чи є у переселенців можливість придбати власне житло? А також поділилися враженнями про своє театральне життя…

Пан Олександр об'їздив з виставами усю Україну, побував у багатьох європейських містах. Ось як характеризує Львів: «Це європейське місто, з розміреним темпом життя. Галичани не люблять нікуди поспішати».

— Коли почалася окупація, ми з родиною виїхали з Донецька, — розповідає пан Олександр. — Три роки жили у містечку Ялті, неподалік Маріуполя. 2017 року перебралися до Львова. Одна з доньок вступила на навчання до місцевого коледжу. Старша донька поїхала вчитися до Польщі. Я у той час працював у різних закордонних проєктах. І місце проживання для нас не мало значення. Ми поміркували — що нам втрачати? І поїхали з дітьми до Львова. У рідному Донецьку молодша донька прожила лише пів року, зараз їй 12.

У Донецьку я працював у оперному та драматичному театрах. Займався світлом. У львівській Опері працюю з кінця 2019 року. Мене запросили допомогти поставити виставу «Турандот» польського режисера. Закордонні проєкти, над якими я працював раніше, скоротилися або були на паузі. У мене був вільний час, тому я й погодився на цю роботу.

Ми були давно знайомі з директором Оперного театру Василем Вовкуном. Колись він у Донецьку ставив виставу «Богдан Хмельницький». З того часу підтримували дружні стосунки. Вовкун мене запросив на роботу, сказав, що йому потрібна людина, яка має досвід і розуміє сучасний театр. Раніше я займався не лише виставами, а й концертами, постановками та перформенсами. Такий досвід потрібен у театрі.

— Атмосфера театру, мабуть, затягує… Не думали змінити професію?

— Це уже стиль життя. Якщо у театрі прем'єра, пів року працюю над матеріалом, входжу в деталі, cпілкуюся з режисером, з художником-постановником — як бачать виставу. Повністю у неї занурююся. Думаю, більшість людей уявляє це так: освітлювач прийшов, увімкнув світло — тут буде зелене, а тут червоне (усміхається. — Авт.). А насправді треба зрозуміти, які образи на сцені хоче побачити режисер. Які вимоги ставить художник-постановник. Ти — частина команди, яка працює на результат. Це великий творчий процес. Ти створюєш візуальне рішення.

Бо може бути гарна вистава, але якщо, наприклад, з точки зору світла буде зроблена нецікаво, вона буде програвати.

— Коли працюєте, виставу дивитеся?

— Коли дивишся виставу десятий-двадцятий раз, завжди знаєш, хто і що на сцені зробив не так (усміхається. — Авт.). Іноді це дуже кумедно виглядає. Але ти все одно цю виставу проживаєш… Виконуєш свою роботу. Бо твоє завдання, щоб люди знову і знову приходили до театру.

— Були курйозні випадки у вашій роботі?

— Різне буває… Театр — це люди. У кожного своє бачення процесу. Бачення того, як на сцені повинні виглядати, наприклад, актори. Іноді акторам незручно, неприємно, але треба дослухатися до професійних порад. Іноді у когось просто поганий настрій. А вже наступного дня все о’кей!

До розмови долучається дружина пана Олександра, Ольга.

— У Донецьку я працювала у представництві болгарських туроператорів, — розповідає Ольга. — Ми організовували поїздки за кордон. Коли приїхали з родиною до Львова, я була ще в декреті з молодшою донькою. Потім працювала в туроператорській компанії. А з початком війни пішла працювати в готель. Зараз працюю у туристичній компанії як оператор.

Ольга пригадує свої перші враження про Львів. В той час у місті була сміттєва криза, сміття не було куди вивозити. Проблему з часом владнали. Але місто Лева, за словами Ольги, і досі неохайне…

— Львів належить до спадщини ЮНЕСКО, тож хотілося б, аби все належним чином було відреставроване… Місто — чудове! Важко було звикнути, що у Львові часто падає дощ… Але клімат змінюється, і ти адаптовуєшся, — каже Ольга.

— Я була російськомовною, — продовжує розмову Ольга. — Якось на роботі турист встав і вийшов… Мені було прикро. У Донецьку я не вчила української. В інституті іспити здавала англійською. Тоді вирішила вивчати українську мову. Брала приватні уроки у професорки Ксенії Бородін, вона викладає в Українському католицькому університеті. Дуже мені допомогла. Займалася з нею пів року. Почала читати українською. І дуже швидко почала розмовляти. Хоча досі роблю помилки у закінченнях. Мені спочатку було соромно. Зараз, якщо чогось не знаю, користуюся гугл-перекладачем. Завжди дякую, якщо мені підказують, як правильно треба говорити.

— Чи є можливість у переселенців скористатися якоюсь державною програмою та придбати власне житло?

— Ми дев’ять років орендували одну квартиру. Потім довший час шукали іншу… Багато квартир у центральній частині міста були без ремонту або здавалися зі старими меблями…

єОселя — це програма кредитування житла. Перший внесок — 20%. Ця програма не підійшла нам за віком (там є обмеження щодо віку). Йдеться про вторинне житло. Якщо це квартира у новобудові, треба одразу сплачувати кредит і за орендоване житло, в якому живеш. Для нас це велике фінансове навантаження. Наша донька професійно займається спортом, і це одразу відіб'ється на її заняттях та поїздках на змагання. У Донецьку у нас залишилося житло, а батьківський будинок у Ялті, біля Маріуполя.

— Часто ходите в Оперний на вистави?

— Дуже люблю оперу. Коли познайомилася зі Сашком, завжди ходила в театр, але його не брала. Чула, що чоловіки не люблять опери… А потім Сашко пішов працювати у Донецьку драму. Я іноді ходжу у драму. Але більше люблю фундаментальні вистави. Пізніше він перейшов на роботу в Оперний театр. Коли про це розповів, у мене були величезні очі (усміхається. — Авт.). «Ти що, любиш оперу?» — питаю. Він каже: «Так!». Ми вже прожили досить часу разом, а я про це не знала. Це була несподіванка.

Удома ми обговорюємо усі вистави. Чоловік розповідає про постановку, хто пише лібрето. Мені все цікаво. (Пан Олександр розповідав, ніде правди діти, що іноді люди дрімають під час вистави в Оперному театрі. — Авт.).

Я ходжу майже на всі прем'єри. Дуже сподобалася вистава «Летючий голландець» — це опера на три дії німецького композитора Ріхарда Ваґнера. Це фундаментальна річ! Чоловік завжди підказує, де ту чи іншу виставу краще дивитися: з партеру чи з першого балкона. Іноді каже: «Куди ти сіла, там майже нічого не видно!» (Усміхається. — Авт.).

Є вистави, які я можу дивитися по кілька разів. Наприклад, балет «Тіні забутих предків». Два чи три рази дивилася, і ще би пішла. Мені дуже подобається українська класика.