Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Онищенку зробили спеціальну шпагу. Коли Борис натискав на кнопку в рукоятці, апарат фіксував його укол»

Чемпіон світу Леонід Іванов — про авантюру свого екс-колеги по збірній Союзу з п’ятиборства, через яку команду відсторонили від Олімпіади-1976

Спортивне життя чемпіона світу з сучасного п’ятиборства Леоніда Іванова — наче книга дивовижних історій. Одні з них смішні. Наприклад, про те, як він, аби завершити спортивну кар’єру, змушений був перед керівниками-військовими розіграти цілу виставу.

Інш і історії — сумні. На Олімпіаді-1976 у Монреалі через авантюру Бориса Онищенка радянська збірна, один з головних фаворитів командних змагань із сучасного п’ятиборства, залишилася без медалі…

У цій «книзі» також багато зворушливих історій. Про міцну чоловічу дружбу зі знаменитим львівським п’ятиборцем Павлом Ледньовим, яку вони пронесли через усе життя. Чи про тренераскрипаля Федора Коту, який став для молодих хлопців не лише мудрим наставником і другим батьком, а й справжнім ангелом-охоронцем. Деякі з цих історій Іванов, який у травні відсвяткував 70-річний ювілей, розповів в інтерв’ю «ВЗ».

— З часу ваших спортивних перемог минуло майже півстоліття. Підтримуєте зв’язок зі своїми колишніми суперниками й друзями?

— Із атлетами мого покоління я контактів не втратив, — каже Леонід Іванов. — Срібний призер токійської Олімпіади у плаванні Жора Прокопенко вчить плавати студентів Львівського національного університету імені Івана Франка. Коли зустрічаємося, згадуємо справи минулих часів. Приятелюю і зі стрибуном у довжину Ігорем Тер-Ованесяном. Жартома кажу йому: «У нас із тобою кандидатська дисертація одна на двох». Я часто возив до Москви розділи його дисертації на перевірку. А потім із правками привозив ту наукову працю назад до Львова… Близькі стосунки були у мене з легкоатлетом Валерієм Брумелем і штангістом Петром Королем. Їх нема уже серед нас…

У Лондоні я зустрічався з Джеремі Фоксом, олімпійським чемпіоном і чемпіоном світу з п’ятиборства у командному турнірі. Повіз мене до себе у гості, показав, який будинок подарувала йому Британія за його заслуги. Нам було що згадати. Адже саме на Джеремі на Олімпіаді-1976 «згорів» наш Борис Онищенко. Пам’ятаєте ту історію з його шпагою? Інженери «Арсеналу» змайстрували йому спеціальну шпагу, у рукоятку вставили кнопку. Коли Борис натискав на неї, на апараті для фіксації уколів горіло його «світло». Цей пристрій був заклеєний замшею і тому зовсім не помітний. Цілий рік Борис у такий спосіб бавився з вогнем.

Ми усі неодноразово попереджали його. Він нам не відкривав таємниці своєї зброї. Та спортсмен завжди відчуває, коли укол був, а коли вістря шпаги суперника навіть не зачепило… Але Боря лише посміхався у відповідь. Уже був дворазовим чемпіоном світу і мріяв про олімпійське «золото». Та перемогти легендарного Андраша Бальцо і його угорських друзів міг лише за однієї умови: забезпечивши собі солідний відрив у фехтуванні… Наші тренери, коли ми розповіли їм про фокуси Онищенка, лише відмахувалися у відповідь: не вірили. А от зарубіжні суперники також помітили у фехтуванні Онищенка дивні речі і поставилися до цього серйозно. Якийсь час «пасли» його. А у Монреалі поставили пастку, в яку Онищенко втрапив уже у першому поєдинку.

— Якою була ця пастка?

— Фокс удав, наче збирається атакувати, та в останню мить відскочив. І коли був поза межами досяжності, апаратура зафіксувала укол Онищенка. Судді попросили його шпагу, почали її перевіряти. Та нічого, окрім злегка оголених дротиків, не помітили. Тож наказали лишень замінити шпагу. Я тоді підійшов до нього: «Борю, давай заберу цю шпагу від гріха подалі». Та він почав буркотіти: мовляв, чого боятися, нехай лежить. Невдовзі після цього техніки таки забрали його шпагу, аби відремонтувати та віддати. І коли почали ремонтувати…

У тій команді я був запасним. Коли почув, що шефа радянської делегації просять підійти до технічного директора, аж похолов. Нікого з наших керівників на той час поруч не було. Змагання були у розпалі, кожен знав свою справу, і вони пішли погуляти. Тож тримати удар довелося моєму тренеру Федору Коті і мені. Не встигли ми двері відчинити, як нас осліпили тисячі спалахів фотокамер. На столі лежала розібрана шпага, довкола якої вирував натовп журналістів. І почалося…

Згодом мій приятель розповідав: «Ми дивилися Олімпіаду по телевізору. Онищенко прославився більше за олімпійських чемпіонів: на кілька днів його ув’язнили на кораблі. Протягом цього часу охоронець не відходив від Борі ні на крок, доки не підвів його до трапа літака, на якому відлітала до Союзу перша партія радянських атлетів». Удома Онищенка хотіли надовго запхати до в’язниці. І навіть зняли з нього погони майора, аби мати можливість судити за статтею «Підрив політичної потужності держави».

Преса тоді майоріла карикатурами на Онищенка. От Брежнєв читає послання до олімпійців про чесну боротьбу у спорті. А Онищенко своєю шпагою розрубує це послання навпіл… Урятувала його… українська діаспора Канади, яка почала писати про мучеників радянського режиму, поставивши Онищенка на один щабель зі Сахаровим. Тож на Борю вирішили махнути рукою і забути назавжди. Та багато він не втратив. Коли його вигнали з «Динамо», почав працювати у футболі. До минулого року значився у штаті Федерації футболу України.

А тоді, 1976-го, радянську команду п’ятиборців зняли зі змагань, дозволивши хлопцям виступати лише в особистому заліку. Після того випадку ми перестали спілкуватися з Борисом.

— Із Павлом Ледньовим ви тренувалися в одного наставника. Конкуренція у команді не заважала вашій дружбі?

— У нас була дружна команда. Мені Пашка Ледньов неодноразово давав свої шпаги, коли мої виходили з ладу. А коли на одному з турнірів у мене зламався пістолет, я стріляв його зброєю.

Це була щира, справжня чоловіча дружба. Усі роки наших виступів за збірну ми жили в одній кімнаті. Та одного разу він підійшов до тренера: «Я з Івановим жити більше не буду! Не встигне голову до подушки притулити, як уже хропить. А я заснути через це півночі не можу». Пішов до іншого хлопця, колишнього десантника. Та швидко повернувся назад: тільки-но почне перевертатися у ліжку на інший бік, як той відразу очі розплющує і спостерігає. «Ти собі не уявляєш, — скаржився мені Пашка. — Дивився на мене і вдень, і вночі» (сміється).

Нерви у Ледньова були ні до чорта. Його можна було вивести з рівноваги за лічені секунди. Варто комусь було підійти до нього і сказати, що хтось про нього погано відгукувався, як він спалахував, наче сірник. І страшенно засмучувався. Для нього мало значення, що говорять про нього люди.

На щастя, у нього був надійний ангел-охоронець, а разом з тим і батько, і заступник — наш тренер Федір Степанович Кота. На змаганнях він нікого й близько до Ледньова не підпускав! Та навіть під час збору у Львові Кота щодня об одинадцятій вечора приїздив з іншого кінця міста, аби пересвідчитись, що ми на місці, що все у нас добре.

— А які ще спогади залишив по собі ваш тренер?

— Це була дивовижна людина. Ви би чули, як він на скрипці грав! На бенкетах після чемпіонатів світу Кота аккуратно розгортав свою скрипку, яку завжди возив з собою. Проводив смичком по струнах, видобуваючи з них чарівні мелодії, обов’язковою серед яких був його рідний «Чардаш» (наш наставник був угорцем). І весь зал стоячи слухав його гру і аплодував, не шкодуючи долонь. А ще деколи він присипляв, заспокоював нас, своїх вихованців, тихими і плавними скрипковими переспівами…

Кота народився і виріс у невеличкому селі на Закарпатті, у сім’ї священика. І, звісно, не здобував ніякої музичної освіти. Федір Степанович, як і більшість його земляків, був музикантом-самоучкою.

У Львові, в Інституті фізкультури, викладав фехтування. Та коли тут почало розвиватися сучасне п’ятиборство, переключився на цей вид спорту. І почав підбирати учнів. Пашку Ледньова, який приїхав до Львова з Дніпропетровська грати у водне поло, Кота переконав: той досягне вершин саме у п’ятиборстві.

Він таланти вирізняв здалеку. У нього була напрочуд сильна група. Троє українців виступали за збірну Союзу. І була би вся збірна наша, якби не політика Москви… За нас Федір Степанович за будь-яких обставин стояв горою. Тільки-но починалися інтриги, пов’язані з формуванням команди, як він напряму йшов до голови союзного комітету з питань фізкультури і спорту Павлова. І переконував того, підтверджуючи свої аргументи протоколами змагань. Мені видається, Кота будь-кого міг переконати.

Я й досі з усмішкою згадую його афоризми. Коли нам не вдавалося змусити стрибати примхливих коней, Федір Степанович казав: «Не наполягай. Ця тварина наче жінка. Її потрібно вмовити — за п’ятнадцять хвилин».