«У студентські часи всі гроші тратила на вишиванки»
Відома ювелір, лялькарка і дизайнер Роксоляна Шимчук розповідає про витоки своєї колекції етнічного українського одягу
Щороку у третю неділю травня Україна буквально вибухає Святом вишиванки. І щороку вигаптувані сорочки українок стають все вишуканішими, вишивка з сорочок переходить на усі можливі предмети одягу і аксесуари, а сам етностиль стрімко завойовує нових прихильників. «Вишиванки жодним чином не вийшли з моди і не „приїлися“, а якраз навпаки», — стверджує засновниця Етногалереї, відома колекціонерка українського національного одягу, ювелір, лялькарка і дизайнер Роксоляна Шимчук.
ЇЇ етногалерея — на четвертому поверсі львівського торгового центру «Опера-пасаж». У просторому кабінеті пані Роксоляни — великий стіл, на якому власноруч створює чудові намиста і згарди. На всю стіну — полиці з книгами про українське мистецтво, культуру, історію. А в сусідньому залі зібрані справжні скарби, кілька тисяч автентичних старовинних предметів одягу та побуту: вишиванки, постоли, кептарики, головні убори, рушники, гуцульські бартки, прикраси… Є тут унікальні сорочки, де у вишивку майстерно вплетене зображення синьо-жовтого тризуба або довкола шиї в’ється напис
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля», або поміж вигаптуваними квітами — синьо-жовті прапорці. Ці раритети вишивалися на початку ХХ століття, і за одну таку сорочку у радянські часи могли вислати на Сибір…
Свою колекцію Роксоляна Шимчук збирає вже 27 років.
— Пані Роксоляно, із чого почалося ваше захоплення?
— Першу українську вишиванку, не сучасну, а старовинну, купила на фестивалі «Червона рута» 1989 року. Тоді була у складі громадсько-політичних організацій «Товариство Лева» і Студентське братство. Це була «відлига», за вишиванку вже не переслідували. Хоча на «Червоній руті» ще в’язали за синьо-жовті прапори і значки.
Завжди мріяла про колекцію вишиванок. У нашому середовищі українського національно-визвольного руху це було модно. Вдягали їх на гаївки, на Пасху, на Різдво, вертеп.
Ми з братчиками багато їздили з просвітницькими місіями у Центральну та Східну Україну. Там удень відбудовували козацькі могили. А ввечері йшли у місцевий клуб (якщо не пускали, то були під клубом) і для місцевого населення намагалися співати українських пісень. Ми першими почали співати пісень Української повстанської армії, Січових стрільців. У ті часи зробити вертеп, гаївки — це була політична акція. Ми мріяли про те, щоб виступати на таких політичних акціях в автентичному одязі. Якщо несемо красу української пісні — маємо нести ще й красу українського одягу.
Коли їхали на «Червону руту», нам хтось підказав: їдете на Буковину — поїдьте в села, там ще зберігся старовинний одяг. Ми поїхали і купили. Мені цей перший буковинський стрій дуже сподобався. Досі у мене зберігся. Потім почали їздити в експедиції на Гуцульщину, Покуття, Західне Поділля, Черкащину, Вінниччину. Багато їздили по Львівщині. У студентські часи у мене не залишалося грошей на «штатський» одяг — усе йшло на вишиванки. Але я у вишиванках і в інститут ходила. За це нас, членів Студентського братства, відстежували, викликали в деканат, особливо на першому курсі. А третій курс — це вже було після Студентської революції на граніті, яку ми 1990 року ініціювали. Революція увінчалася нашою перемогою, і ми були вже відомі люди.
Коли зайшла Незалежність, здавалося — ось вже й перемога. Тоді пік національно-визвольної боротьби дещо пішов на спад. Ми саме закінчували інститут. Я з третього курсу вже почала працювати. Займалася трохи бізнесом. Почали робити більше мистецьких акцій, заснували мистецьке об’єднання «Дзиґа», робили фестиваль «Вивих». Ми думали, Незалежність є, тепер час будувати державу. А тепер бачимо, що, може, тільки тепер її починаємо будувати…
— Що було після першої вишиванки?
— Далі починаєш «хворіти» на це. Бачиш розкішний гуцульський стрій — хочеш його. Поїхала ще кудись, побачила ще якийсь одяг — купуєш. Це затягує. Неймовірні подорожі по горах, коли тобі 19 років. Тоді ще не було ні Інтернету, ні мобільних телефонів… Попри те, що милуєшся етнічними речами, бачиш неймовірної краси пейзажі. І — неймовірні людські образи. Тих старих жінок, яких язик не повертається назвати старими. Вони в літах, але шалено красиві, з надзвичайно живими очима. Обожнюю Карпати, але в цьому формуванні мого трепету до Карпат не останню роль відіграли оці людські образи, які ми зустрічали там.
— Мабуть, маєте український одяг з усіх наших регіонів. Який ще мрієте мати?
— Не з усіх. Дуже хочу мати строї із Надсяння, Лемківщини, Донеччини і Луганщини. Але складно щось отримати з тимчасово окупованих східних територій. Там намагаються винищити все українське. Однак вірю, що матиму звідти раритети.
— Чи етногалерея окуповується?
— Це не бізнес. Більша частина приміщення, яке зараз займаємо, — експозиція приватної колекції з просвітницькою метою. Ми тут завдяки лояльному ставленню керівництва «Опери-пасаж». До нас приходить багато екскурсій — іноземні туристи, вчителі зі школярами, студенти, навіть курсанти Академії сухопутних військ. Вхід у нас вільний, але ми дякуємо усім за пожертви. Вони навіть не покривають комунальних витрат. «Живемо» практично з того, що я роблю намиста. Кожен, хто купив у нас намисто, — доклався до утримання цієї унікальної виставки.
