«Якщо лікар за кілька місяців не зустрів первинно виявленого ракового хворого, значить, він його пропустив»…

В Україні щороку виявляють 200 тисяч нових випадків раку. Хворих, що живуть з цим діагнозом, — близько 1 млн. Рак спричиняє 15% усіх випадків смерті і 25% інвалідності. Людина, що захворіла, має усі шанси одужати, якщо вчасно звернеться по допомогу і лікар, до якого потрапить на прийом, розпізнає онкологію, а не лікуватиме від неіснуючої хвороби, відбираючи в онкологічного хворого найцінніше — час. Про грізну недугу та помилки, яких припускаються лікарі, — у розмові з членом Європейської асоціації дослідження раку, почесним професором Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р. Є. Кавецького, автором книги «Медичні помилки в онкології», онкологом Борисом Білинським (на фото).

— Ваш учитель — професор Анатолій Гнатишак — свого часу писав, що прогноз захворювання, який лікар повідомляє хворому, повинен бути більш оптимістичним, а для родичів — більш реалістичним. Можливо, хворому взагалі не варто говорити, що його життя під загрозою?

— До розвалу Радянського Союзу пацієнтам не повідомляли діагнозу. Вважалося, що лікар для того й вчиться 20−25 років, щоб приймати рішення за хворого. Патерналістичний підхід міг існувати лише у країні, де всі люди були однаково бідними. Коли Союз розвалився, у людей з'явилося майно (рухоме, нерухоме), заощадження, цінні речі. Можливо, людина хотіла б комусь конкретному передати це у спадок, а ми відбираємо у неї таке право.

— Але діагноз «рак» для більшості звучить як вирок…

— Лікар повинен подати цю інформацію, зважаючи на рівень освіти пацієнта та його психологічний стан. У поліклініку онкоцентру звернулася 62-річна пацієнтка з приводу ущільнення у молочній залозі. Їй провели пункційну біопсію. З діагнозом «локалізована мастопатія з підозрою на злоякісність» жінку госпіталізували у хірургічне відділення онкоцентру. Уночі вона викинулася з вікна третього поверху. Розтин показав, що раку у неї не було. Говорити правду треба, але делікатно. Якщо у хворого — рак і він мене запитає, чи злоякісна у нього пухлина, а я почну запевняти, що ні, може подати на мене до суду. Людина має право підготуватися до відходу з життя, і тут йдеться не тільки про матеріальні речі. Я, наприклад, зараз пишу книжку і сподіваюся її докінчити. Якби знав, що жити мені лишилося два місяці, мабуть, знайшов би для себе інше, більш приємне заняття.

Родичам ситуацію описати треба як є, нічого не приховуючи, щоб потім не висували претензій до лікарів, що близьку їм людину «залікували до смерті». Є такий анекдот: «Від чого хворий помер? Від чого лікували, від того й помер». Але так і має бути: хворого лікували від раку, і він помер від раку. Лікували від серцевої недостатності — від серцевої недостатності він і помер. Мав би вмерти за три роки до того, але завдяки тому, що його лікували, прожив більше, ніж йому відміряла хвороба. Якщо хворого лікували від дизентерії і він помер, а розтин показав, що це був рак, який можна було оперувати, то це — помилка лікаря, за яку він повинен відповідати.

— Ви — людина прозахідної орієнтації, але виступаєте проти евтаназії. У багатьох розвинутих країнах право на добровільний відхід хворого з життя закріплене у законодавстві.

— «Не вбий» — одна з основних Божих заповідей. Ніхто не має права позбавляти іншої людини життя — навіть вона сама, бо самогубство також є смертним гріхом. Це — з релігійної точки зори. З точки зору медичної, кожен хворий переконаний, що лікар, який береться його лікувати, зробить усе можливе, аби його врятувати. Якби запідозрив мене у тому, що я можу брати участь в евтаназії, чи міг би мені довіряти?

У мене з дитинства залишився спогад. Їхав у поїзді в одному вагоні з військовими. Один із солдатів мав обпечене обличчя, повністю незрячий, ще й без рук. Колеги його годували. Він разом із ними співав, сміявся. Хто має право сказати, що цей чоловік уже не повинен жити? Якби мене чи будь-яку іншу здорову людину запитали, чи за таких обставин вона б хотіла жити, більшість відповіла б, що ні. Але я бачив, що він хотів жити. Люди хочуть жити навіть у безнадійних ситуаціях.

— Однак ви також виступаєте проти надмірного лікування…

— Папа римський Іван Павло ІІ, який для багатьох є великим моральним авторитетом, також висловлювався проти того, щоб відтягувати смерть людини, якщо вона не має шансів жити, дихає через маску і не контактує із зовнішнім світом. Це — знущання не лише з хворого, а й з родичів. Можливо, для них було б ліпше, якби близький відійшов у кращий світ: поховали, помолилися, поставили крапку. Крім того, постає питання фінансове: чи маємо право кошти, яких би вистачило на порятунок 10 людей, віддати на підтримку життя людини, яка 100% помре, бо її випадок — безнадійний?

— Пізні стадії раку супроводжуються болем. Проте в Україні багато хворих з термінальними (невиліковними) стадіями раку досі не отримують адекватного знеболювання.

— Біль є страшною річчю. Невипадково НКВД, КГБ і гестапо застосовували тортури до своїх ворогів. Робили це для того, щоб зламати волю людини. Людина з хронічним болем втрачає людську подобу. Цього допустити не можна — для цього й існує протибольова служба, хоспіси. Практикуємо триступеневу боротьбу з болем. Перший ступінь — призначаємо легкі протибольові ліки, які можна купити в аптеці (анальгін, пірамідон тощо). Друга — середні анальгетики (легкі опіати). Третя — опіати. Лікарі бояться призначати сильне знеболювальне і збільшувати дози. Хворому дають морфій тричі на день, але його продовжує боліти. То дайте п'ять разів! Боїтеся, що стане морфіністом? Хворий має метастази і через місяць-півтора помре.

Важливо, аби лікар діяв на випередження. Якщо у хворого біль з'являється о 19.00, то знеболювальне треба дати о 17.00. Існуючий біль важче зняти, ніж запобігти його появі. Призначати протибольові препарати треба за годинником. Також слід брати до уваги больовий поріг. Лікарю важко зрозуміти, як хворого болить. Для цього роздаємо пацієнтам графіки зі шкалою, де 0 — це повна відсутність болю, хороше самопочуття, а 100 — страшний біль, який хворий не може витримати. Щодня людина ставить відмітки, як її боліло, і по цьому лікар орієнтується.

— 35% випадків раку грудної залози в Україні виявляють на ІІІ і IV стадіях. Кожному четвертому хворому на рак легень діагноз ставлять на IV стадії. Рак шлунка на IV стадії виявляють у 31% хворих, рак товстої кишки — майже у кожного п'ятого. Зазвичай перший лікар, до якого звертається онкохворий, — це лікар первинної ланки або вузький спеціаліст (гастроентеролог, ендокринолог, гінеколог), але не онколог. В українських лікарів відсутня онконастороженість?

— Кажу своїм студентам: яку б спеціальність не обрали, до вас обов'язково будуть звертатися хворі з раком. Можуть звернутися до дерматолога з приводу прищика, а це — рак шкіри. Можуть звернутися до отоларинголога з приводу болю у горлі, а це може виявитися рак кореня язика або мигдаликів. Можуть звернутися до гастроентеролога з гастритом, а це буде рак шлунка. Можуть звернутися до проктолога з гемороєм, а це буде рак прямої кишки. Якщо лікар працює кілька місяців і не зустрів первинно виявленого ракового хворого, значить, він його пропустив, і хворобу у цього пацієнта діагностують не на І, а на ІІ, ІІІ чи ІV стадії. Але якщо на І стадії ймовірність одужання сягає 100%, то на ІІІ — близько 15%. На IV все, що можемо зробити, — полегшити біль і трохи продовжити життя хворому.

— Схоже, канцерофобія існує не лише серед пацієнтів, а й серед медиків?

— Є візуальні локалізації раку, наприклад, рак грудей, який жінка не може не помітити, якщо вона взагалі коли-небудь миється і заглядає у дзеркало. Але часто пацієнтки приходять на занедбаних стадіях. Питаю: чому так довго йшли до лікаря? «Боялася, що ви скажете, що це — рак». Люди бояться почути правду. Начитаються старої медичної літератури і «жовтої» преси і не вірять у можливість одужання, тому обирають політику «страуса».

Одного разу до нас в ординаторську зайшла молода жінка (29 років) і попросила її проконсультувати з приводу захворювання грудної залози, яке було у її матері. З'ясувалося, що пацієнтка — лікар-терапевт, а її мама — померла від раку. Хворобу у жінки діагностували на ІІІ стадії, провели променеве і медикаментозне лікування, прооперували, але перебіг захворювання був несприятливий, і хвора через два роки померла. Коли пані лікар роздягнулася до пояса, побачили таку картину: ліва грудна залоза у стані розпаду, від мертвої тканини йшов неприємний запах, всі регіонарні лімфовузли збільшені. Перше, що запитав: «Лікарю, як ви могли?» Жінка зізналася, що діагноз «рак» поставила собі давно, але маючи негативний досвід лікування матері, не вірячи у можливість власного одужання, вирішила віддатися на ласку долі. Попросила провести їй санітарну операцію, але це було технічно неможливо. Хвора отримувала симптоматичну хіміотерапію без особливого ефекту і померла від множинних метастазів у легені. Німці кажуть: «Einmal ist keinmal» («Один раз — це жодного разу»). Якщо комусь із ваших близьких та знайомих не вдалося побороти рак, це не означає, що вас спіткає та ж доля. Канцер-регістр базується на сотнях тисяч випадків. Зібравши цю статистику, можемо стверджувати: от з таким видом раку і з такою стадією 5-річний прогноз виживання становить стільки-то років.

— В одному з наших інтерв'ю розповідали про хворого на рак легень, який відмовився від лікування, пояснивши це тим, що краще він проведе останні місяці життя, рибалячи на озері, ніж у лікарняній палаті. Через півроку помер…

— Хворий зробив свідомий вибір і я, як лікар, цей вибір мушу поважати. Людина має право розпорядитися своїм життям. Існують різні локалізації раку. При деяких шанси вилікуватися — 98%. При інших — менше 10%. Яке би я рішення прийняв? Усе б залежало від того, наскільки агресивним було б пропоноване лікування. Чи згодився б я на ларингектомію (повне видалення гортані. — Авт.) і втрату голосу, маючи 10% шансу на життя? Доживати віку німим? Але є у нас такі хворі, їм ставлять протез. Важливо правильно оцінити свою перспективу. Коли пацієнт з раком запитує у мене, які у нього шанси, відповідаю: «Дати 100% гарантію, що вас вилікують, не можу. Але можу обіцяти, що зробимо все можливо, аби ви одужали. У будь-якому випадку полегшимо вам життя». Давньогрецьке прислів'я стверджує: «Лікар лікує словом, отрутою і ножем». Слово — на першому місці.

— 25% онкохворих дізналися про те, що хворі, під час профілактичного огляду. Якщо всіх людей раз на рік зобов'язати обстежитися «на все», рак зможемо діагностувати на ранніх стадіях, і тоді щороку від цієї недуги не вмиратиме по 200 тисяч людей.

— Скринінги проводять на ті патології, які трапляються найчастіше. Шукати первинний рак печінки, який часто зустрічається в Африці, а в Україні — рідше, нереально, бо такого бездумного витрачання грошей не можуть собі дозволити навіть найбагатші країни. Немає сенсу шукати рак підшлункової залози на ранній стадії, бо не існує реальних методів, які б нам допомогли у цьому. Рак підшлункової залози діагностують переважно через шість місяців після появи перших симптомів, і на цей момент у 80% хворих уже є віддалені метастази. Рак шийки матки, грудної залози, простати, шкіри можливо виявляти на ранніх стадіях, і якщо цього немає, це вказує на організаційну недолугість системи охорони здоров'я і психічну неготовність населення. Самообстеження грудних залоз є важливим, але воно не покращує прогнозу життя пацієнток з раком — покращує мамографія після 35 років (до 35 рекомендується проходити УЗД-обстеження). Мамографія дозволяє поставити діагноз «рак», коли розмір пухлини становить 2,5 мм. Таку ніколи не промацаєте. Важливо зважати на спадковість — чи мала рак мама, бабця, тітка. Такі жінки повинна перебувати під наглядом.

— Як вберегтися від раку шлунка? Кожен десятий онкохворий має цей діагноз.

— Вести здоровий спосіб життя, відкинути фактори, які провокують гастрити (вживання смаженої їжі, хоча іноді можна, бо людина не може ціле життя дотримуватися дієти), позбутися Helicobacter pylori — бактерії, яка викликає хронічне запалення слизової шлунка і перетворює нітрити у нітрозаміни, канцерогенний вплив яких доведено. Коли є найменша підозра — треба робити фіброгастроскопію. Це — неприємна процедура. Але японці, де рак шлунка вийшов на перше місце, всі чоловіки, починаючи зі 40 років, раз на рік проходять це обстеження. Тих, що відмовляються від профілактичного огляду, страхова медицина припиняє обслуговувати. Захворіють (неважливо, на що) — мусять платити за лікування. Страховка витрат не покриє, бо клієнт порушив умови договору. Це — один зі способів дисциплінувати людей.

— Лікування раку — дороге. Альтернатива — експериментальне лікування, але у пацієнтів існують певні побоювання щодо якості пропонованих ліків.

— 80% клінічних випробувань нових ліків здійснюється у клініках США і Західної Європи. В українських — менше 1%. Щодо вартості лікування — це може вирішити лише страхова медицина. Та й то страховка покриє далеко не весь перелік. Ремонт зубів, косметична операція — ні, лікування пневмонії, грипу — так. Лікування раку — покриває вартість хіміотерапії, але до визначеної суми. Не вірю у постулат радянської медицини про безплатну медицину. Хтось за неї мусить заплатити — або пацієнт, або держава, або страхова компанія, або підприємство, на якому працює.

— Багато хворих воліють лікуватися за кордоном — не вірять, що українські медики їм допоможуть.

— Раз на тиждень консультую у поліклініці, де до мене часто приходять хворі, які лікувалися за кордоном і не задоволені результатом. Якщо хворому треба зробити рентген грудної клітки — пишу скерування до рентгенолога, і через півгодини вже є результати обстеження. На Заході хворому б сказали прийти через 2−4 тижні. Одній хворій операцію відклали на два місяці. У неї була пухлина привушної залози. За цей час виросла настільки, що вже не можна було оперувати. Була у нас пацієнтка з раком грудної залози — фармацевт за фахом, брат якої оплатив їй лікування у швейцарському санаторії. Жінку неграмотно полікували, ще й наказали, щоб на інше лікування не погоджувалася. Коли повернулася в Україну, вже нічого не можна було зробити…