Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Андрій Яцків: «До нашого приїзду селяни зали фарбували, ставили нові лавки...»

Художній керівник академічного інструментального ансамблю «Високий Замок» — про комічні випадки на виставах театру міста Касселя, концерти в АТО, борщ з пампухами від селян далеких сіл Львівщини.

«Високий Замок» називають «візитною карткою» Львівської обласної філармонії. 9 листопада  на її сцені відбудеться великий сольний концерт, присвячений 20-річчю музичного колективу. Це професійні музиканти-мультиінструменталісти (кожен володіє кількома музичними інструментами). Його учасники різні за віком: наймолодшому 30 років, найстаршому — 60. У кожного — своє хобі: хтось захоплюється пасікою, хтось — орнітологією. Мають свою «Конституцію», в якій розписали права та обов’язки. З ким у Касселі музиканти грали в футбол? Що артистів вразило у містах і селах АТО? Кому довелося відпочивати у… футлярі від віолончелі? Про це та інше — в ексклюзивному інтерв’ю художнього керівника академічного інструментального ансамблю «Високий Замок», заступника генерального директора з концертно-гастрольної діяльності Львівської обласної філармонії Андрія Яцківа.

- Пане Андрію, як у світі сприймають галицький колектив?

- Фантастично. Пригадую, нас запрошували виступити у Німеччині. «Заграйте для нас лише українську музику», — казали. Глядачі виходили із зали розчулені. Через мистецтво вони пізнають Україну. Під час виступу в місті Кьольбе був випадок. У залі — аншлаг. Концерт я вів німецькою. Після кожного музичного твору — шквал аплодисментів. Раптом з глядацької зали крізь оплески чуємо вигук українською: «Дуже вам дякую!». З’ясувалося: у залі була німкеня українського походження, яка емігрувала з батьками ще маленькою.

У 2001-му відкривалося посольство України в Берліні. На святкування запросили наш ансамбль. Запам’яталося: до величезної зали заходить екс-президент України Леонід Кучма. Німецький дитячий хор зустрічає його «Щедриком» Миколи Леонтовича, а «Високий Замок» — улюбленим маршем Симона Петлюри «Туга за Батьківщиною».

Музиканти-високозамківці грають на скрипці, цимбалах, сопілках, акордеоні, кларнеті, саксофоні, віолончелі, тромбоні, контрабасі, бас-гітарі, барабанах. Віртуозно виконують музику різних епох, стилів, течій в автентичному звучанні: український фольклор, класику (твори Березовського, Бортнянського, Баха, Генделя), джаз, розважальні мелодії. Сопілка звучить як барокова флейта, цимбали — як спінет (різновид клавесина. — В. Ш.). Також і народна музика в сучасному аранжуванні звучить колоритно, як і твори аргентинського композитора Астора П’яццоли чи твори Мирослава Скорика.

- Як народжувався ансамбль?

- Півтора року ми працювали в державному театрі Staatstheater у місті Касселі (земля Гессен). Театр поставив виставу Ральфа Бенацького «Im wei?en Ro?l am Wolfgangsee». За неймовірною популярністю та любовними колізіями її сміливо можна порівняти з «Наталкою Полтавкою» Миколи Лисенка. Та успіху, на жаль, вона не мала через дещо банальну постановку. Тоді керівництво театру запросило угорського режисера Петера Гатазі. Він абсолютно інакше поставив спектакль. Німкені українського походження Марії Гром запропонував запросити до співпраці українських музикантів. З Марією приятелював наш цимбаліст Олександр Голубничий. Він і став містком між «Високим Замком» і театром Касселя.

Прем’єра 31 грудня 1997-го мала неочікувано тріумфальний успіх. Музикантам дозволялось імпровізувати. Я не тільки грав на баяні, а й диригував окремими номерами вистави (згодилася моя друга консерваторська спеціальність — диригент оркестру). Гастролі були заплановані на два місяці. Однак спектакль мав шалений успіх, і керівництво театру продовжило з нами конт­ракт на півроку, потім — ще на рік.

- Як складалися стосунки між музикантами та акторами?

- Німецькі актори мали між собою дружні стосунки і до нас ставились доброзичливо, разом з нами під час вистави грав місцевий барабанщик. Якось під час вистави скрипаль Юрій Бішко зробив таку смішну міну, що музиканти пирснули зі сміху. Диригент Крістоф Гротгаус подав знак вступати — а грати нема кому. Музиканти аж «плачуть» зі сміху, мало по землі не катуляються (добре, що ми сиділи в оркестровій ямі, а не на сцені). Керівник спантеличено подає знак вдруге, втретє… Актори, слава Богу, не поставили диригента в незручне становище. Виручили нас — обіграли ситуацію. А ми, на щастя, швидко оговтались...

- Якою мовою спілкувалися?

- Мені ще зі шкільних літ вдалося добре засвоїти ази німецької мови, бо мав доброго викладача Богдана Стащишина. Тому на початках був за перекладача. Згодом ми усі пішли вчитися до Volkshochschule (школи для іноземців). Щодня впродовж трьох місяців у школі музиканти відвідували уроки німецької. Хтось — у першому класі, хтось — у другому. Я пішов у третій клас (вивчав газетну мову, умовні способи). Зранку були учнями, ввечері — артистами. Разом з нами вчилися люди з Ірану, Ізраїлю, Сирії. По закінченні курсів у школі ми зіграли концерт. Педагоги та учні були настільки ошелешені, що почали брати у нас автографи. Отоді вони зрозуміли: з ними вчилися артисти з України. У музикантів-високозамківців було хобі, ми захоплювалися футболом. У Німеччині організовували турніри з побратимами-іноземцями. Матчі львів’яни вигравали.

Ми жили у Гьоттінгені в прицерковному будинку німецького католицького священика. Він запропонував мені грою на органі супроводжувати відправу у його парохії в Ріттмарсгаузені. Щонеділі я мав нагоду їздити зі священиком на святі літургії. Священик часто саджав мене за кермо свого авто, а сам сидів поруч як пасажир і готувався до проповіді…

- Після повернення до Львова «Високий Замок» відразу взяли у штат філармонії?

- У березні 1999-го на студії Богдана Стефури «Мелос» ми записали дві касети (компакт-диски тоді були рідкістю). Одна потрапила до рук тодішнього директора філармонії Ореста Барана. Він почув у нашому виконанні «Буковинську польку». «Це справді ваш ансамбль так віртуозно виконує народну музику? — запитав у скрипаля Юрія Бішка. — Беру вас у штат філармонії. Нам необхідний високопрофесійний камерний колектив».

- Якось ви мовили: «Поїздка в АТО для нас була як одкровення»...

- Концертне турне відбулося у березні 2016-го в рамках проекту «Із Заходу — на Схід» за підтримки департаменту освіти і науки Донецької облдержадміністрації та департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської облдержадміністрації. За чотири дні ми дали дев’ять концертів у восьми містах прифронтової зони. Проїжджаєш зруйнованими містами і селами — аж серце щемить і на душі моторошно...

- «Високий Замок» часто виступає в селезіянському «Родинному домі «Покрова». У вихідні ви садили дітей-сиріт за кермо власного авто і вчили їздити. Грали з ними у футбол...

- Навчав також дітей нотної грамоти, гри на музичних інструментах. Кілька років тому у «Покрові» з новоствореним невеличким інструментальним ансамблем виступив під час Великодніх свят у Шевченківському гаю. Між нами не було фальші. Покинуті діти загострено сприймають світ, і вони відразу це відчули. Окрім «Покрови», разом з солістом Львівської опери Петром Радейком давали концерти у сиротинці «Добре серце», що в Новому Милятині.

- Років десять тому ви започаткували музичний проект «Рідними шляхами». Як краяни сприймають вашу музику?

- Нам вдалося об’їздити чимало найвіддаленіших сіл Жовківського, Бродівського, Мостиського, Сокальського районів, в які не так часто ступала нога професійного музиканта.

До нашого приїзду селяни зали мили, фарбували, прибирали, ставили нові лавки. В одному клубі, пригадую, була одна-єдина розетка, і вона все-таки… витримала двогодинний концерт. Із сусідніх сіл приходили на «живих» артистів подивитися, «живу» музику послухати. Люди підтанцьовували в такт музиці. Були вдячні, що ми до них завітали. Люди спраглі такого спілкування. А як гостинно приймали! Запрошували на гарячі вареники, борщ з пампушками. Для музикантів готували національні страви. Казали: «Ви ж так далеко до нас їхали».

- Чим живуть високозамківці поза музикою?

- Скрипаль Юрій Бішко — орнітолог. Багато знає про птахів. Може намалювати будь-яку пташку, скопіювати пташиний спів. Часом питаємо: «Юрію Юрійовичу, що там високо в небі летить?». Підводить у небо погляд: «Це, хлопці, канюк». І назву птаха називає латинською. Цимбаліст Олександр Голубничий — пасічник. Заснував також свою майстерню з ремонту музичних інструментів. Віолончеліст Василь Іванишин відкрив музичну студію. «Високий Замок» — це гурт однодумців, в основі якого — любов до музики та повага один до одного.

Згадують «старожили» «Високого Замку»

Василь Іванишин: «Життя музиканта — не лише свято. Це і годинні очікування на кордонах, розвантажування і завантажування музичних інструментів, «пролітання» в готелях зі сніданками. Якось вдосвіта повернулися з гастролей. Автобус розвантажували біля мого будинку. Юрій Бішко був нашим директором, і я жартівливо називав його «татом». І мій батько вийшов з під’їзду. «Тату! — кажу. — Допоможи!». Мій батько і Бішко одночасно кинулися допомагати, аж зіткнулися і застрягли обидва у дверях».

Юрій Бішко: «Коли на студії «Мелос» записували диск (часто вночі), діб десять там… жили. Оскільки Олександр Голубничий мешкав неподалік, приносив нам з дому гарячий борщ, каву, канапки, налисники, варення. Знаєте, де доводилося відпочивати? У... футлярі для віолончелі».

Олександр Голубничий: «Коли поїхав у Німеччину на гастролі у 1998-му, дружина у Львові мала первістка народжувати. Телефоную з-за кордону в пологове відділення львівської лікарні (мобільних тоді не було). «О, вашу дружину якраз попри мене у пологовий зал везуть», — каже медсестра і дає слухавку майбутній матері. За кілька годин знову телефоную: «Вашу дружину із сином вже з пологового залу вивозять», — відповідає той самий голос. Хрещений батько мого Дмитрика — Андрій Яцків».

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень