«Мене двічі виганяли з «театралки». А після її закінчення на роботу запросили аж вісім театрів»

У творчому доробку українського актора Сергія Дерев’янка багато ролей не лише на театральній сцені, а й у кіно. Зараз актор багато часу проводить на знімальному майданчику україномовного серіалу  “Лікар Ковальчук” (власного виробництва телеканалу “Україна”).  В один із знімальних днів на майданчик завітала і журналіст “ВЗ”. Відпрацьовували сцену у “лікарняній палаті”. Коли режисер дала команду: “Стоп! Знято!”, Сергій Дерев’янко погодився розповісти про свою нову роль у серіалі, творче життя і хобі.

— Мій герой Максим для мене  залишається не до кінця розкритим, -  розповів Сергій Дерев’янко. - Враховуючи його стосунки з головною героїнею Оксаною Ковальчук, мій герой - та людина, яка свого часу потрапила у певні обставини, з яких було складно вибиратися. Мій герой здається неоднозначним, тому його важко змалювати однією фарбою. У фільмі є інтрига, яка зародилася ще 15 років тому, тут присутнє кохання: двоє чоловіків люблять одну жінку...

 — У фільмі є сцени, де ви оперуєте. Маєте досвід такого типу зйомок?

 — Жодного разу у мене не було ролей медиків, тому треба уважно прислухатися до порад консультантів, які працюють на майданчику. Це тепер я вже знаю, як треба правильно тримати голку, пінцет і скальпель. У серіалі показано багато операційних процесів, де ми бачимо кров, порізи, де зашиваємо. Це все я роблю у кадрі сам, але тільки після того, як мені покажуть, як правильно все робити. Розумію, що професіонали, можливо, знайдуть помилки у моїй роботі, але вони повинні зробити нам певні знижки, бо це — кіно. Акцент у фільмі - на стосунках між людьми.

— Не боїтеся крові?

— Кров у нас бутафорна, але не боюся ні справжньої, ні штучної...

— Актором вирішили стати з дитинства?

— Я міг бути і музикантом, бо займався у музичній школі — грав на скрипці. Міг бути і футболістом, бо займався футболом. Батьки робили все для того, щоб я був завантажений протягом дня, щоб менше часу залишалося на байдики, щоб розвивався всебічно. Тому ходив ще й у художню студію. Усі ці гуртки відвідувала моя молодша на півтора року сестричка. Мій батько — актор, тож мене можна справедливо називати “закулісною” дитиною. Виріс за лаштунками театру, і коли постало питання, ким бути, вирішив після восьмого класу піти у “театралку” (Дніпропетровський театральний коледж. - Г. Я.). Подумав, що заспівати чи розповісти віршика для мене просте завдання. Мені було 14 років, коли я став студентом акторського факультету театрального коледжу. Не можу сказати, що здійснилася моя мрія... Та коли почав займатися цією професією, а це було тоді, коли мене перший раз вигнали з училища...

— За що?

— Ой, не буду розповідати. Ну, розумієте, який розум у підлітка 14-15 років? Хіба хочеться вчитися? Хочеться гуляти, грати на гітарі, співати для дівчат. Аби було весело... Коли мене вигнали, сказали, щоб рік десь попрацював, а потім, мовляв, подивляться, чи поновлювати мене. Я пішов у професійний театр у Дніпрі. Цілий рік прислухався до себе: чи треба мені все це? Мені доручали маленькі ролі, іноді виходив для масовки просто постояти.

— Мабуть, вас взяли, бо батько працював у театрі?

— Ні. Тато працював в іншому театрі, не брав участі у моєму працевлаштуванні. Якось приїхав у наш театр режисер Петро Ластівка ставити виставу “Калігула”. І доручив мені роль Калігули. Зрозуміло, у театрі всі були проти. Обурювалися, що 16-річний хлопець, якого вигнали з “театралки”, гратиме головну роль. А режисер спокійно відповідав: “Я з нього виліплю те, що треба”. І ми почали працювати. Це був мій перший великий досвід виходу на професійну сцену. Тоді я зрозумів, що, можливо, це моє.  У театральний коледж повернувся на драматичний факультет.  Грав у театрі і вчився.

— А після закінчення стали актором Одеського театру?

— Це було після того, коли мене вдруге вигнали з коледжу. А коли повернувся знову, дорослі викладачі мені сказали: “Ти, Сергію, визначайся, врешті”. Останні півтора року закінчував у професора  Віталія Ковалевського. Під час навчання я поставив свою виставу “Урок”, і коли випускався, мав дипломну виставу, як режисер. Коли закінчується навчання, у коледж приїжджають режисери з різних театрів і запрошують до себе на роботу. Мене запросили... у вісім театрів!  Хотів ще спробувати себе у кіно, тому і вибрав Одеський музично-драматичний театр, бо в Одесі є кіностудія.

— Знаю, що ви зіграли не лише у багатьох українських фільмах, а й у російських. У вашій творчій біографії серед інших картин є фільм “Матч”, у якому українці показані не з кращого боку. Не задумувалися над тим, що брати участь у такій стрічці неправильно?

— Ніколи не ставив собі за мету їхати до Росії і ставати російським актором. Пишався тим, що я — український актор, і ось стільки років живу і працюю в Україні. Правда, я був кілька разів у Москві, брав участь у пробах, але не почувався там потрібним. Як би мене там не хвалили і не заохочували, мовляв, давай, Сергію, до нас, я розумів, де маю жити і працювати. Кожен має знати своє місце і не стрибати з гілки на гілку. На це питання я собі відповів давно.  

Що стосується фільму “Матч”, то я, прочитавши сценарій, зрозумів, яку роль   маю зіграти у цій стрічці. Я грав радянського спортсмена Івана Карпенка, який до війни входив у п’ятірку кращих форвардів Союзу. Футбол — це також моя історія, бо я досі граю у футбол і люблю цю гру з дитинства. У фільм мене запросили як актора, який вміє поводитися з м’ячем. Мій персонаж у “Матчі” грає проти німецьких окупантів, забиває голи у німецькі ворота.  Я нікого у фільмі не принижую. У фіналі мій герой підбігає і б’є в обличчя німецького форварда. Для мене це також близька тема, бо мій дідусь воював, дійшов до Берліна. Якби мені запропонували роль «українського карателя», або людину, яка вбиває євреїв, звісно, я би відмовився. Підтримую і поважаю тих акторів, які відмовилися зніматися у “Матчі”, коли їм запропонували зіграти негативних персонажів. Але не маю також права засуджувати тих, хто погодився знятися у цій стрічці. Це справа кожного, і кожен відповідає за свої вчинки. Ви ж знаєте, що є актори, які погоджуються зіграти, скажімо, маніяка, чи вбивцю, який у фільмі вбиває дитину, а потім її розчленовує. Я, найімовірніше, не зміг би зіграти такого персонажа...

— Чи були фільми, від участі в яких відмовлялися?

— У мене є людина, яка допомагає з вибором. Я їй повністю довіряю. Вона спочатку сама вичитує сценарій та підказує: ось у цьому фільмі можна взяти участь, а у цьому краще не зніматися. Але остаточне рішення завжди залишається за мною. Звісно, були роботи, від яких я відмовлявся, бо вони були нецікаві. Коли мені пропонують зіграти те, що я грав 5-6 років тому у театрі, це нецікаво. Люблю грати персонажів у фільмах, де є історія, трагедія, там, де глядач може співчувати або засуджувати. Якщо це таке собі “їсти подано”, відмовляюся. Одного разу, коли приїхав до Києва, запропонували епізодик — увійти і сказати: “Ваші документи. Ви арештовані!”.    Попри те, що мені потрібні були гроші, у Києві мене ніхто не знав, я відмовився. Режисер пояснив, що у фільмі знімається відомий український актор, поруч з ним будь-кого поставити не можуть. Я їм запропонував на таку роль запросити студента з театрального. Себе теж треба вміти поважати.  

— Держкіно почало виділяти більше грошей на зйомку українських фільмів. Чи відчувають це українські актори і ви, зокрема?

— Однозначно почали знімати більше. З іншого боку, треба розуміти, наскільки це якісний продукт. У нас достатньо молодих режисерів, щоб розвивати українську кіноіндустрію. Треба підтримувати українське кіно, як правильну ідеологічну зброю. У нас є багато українських історій, тож не треба чекати, поки за нас хтось зніме фільм у перекрученому вигляді зі своїм поглядом. Як, скажімо, зняли свого часу “Тараса Бульбу”.  Мене тішить, що зараз готуються до зйомок фільму “Анна Київська”. Там будуть задія­ні і українські, і французькі актори,  і це буде фільм для українського глядача! На жаль, Держкіно і українські митці не дуже поспішають посприяти цьому проекту. Тому люди, яких я знаю і поважаю, самі знаходять гроші, знаходять продюсерів, і цей проект рано чи пізно буде. Його зроблять своїми зусиллями. Бо не завжди Держкіно підтримує проекти, які, на мій погляд, справді треба підтримувати.

— Хотіла вас запитати, чи не важко вам зніматися в україномовному фільмі, але чую, добре знаєте українську...

— Моя мама — філолог української мови, батько усе життя пропрацював в українському театрі імені Тараса Шевченка, тому мені розмовляти українською не треба було спеціально вчитися. Але коли приїхав з Одеси до Києва, треба було позбутися отого одеського “шо”, бо за вісім років,  поки я там жив, “шо” вкоренилося у моїй розмовній мові.

Фото прес-служби телеканалу “Україна”.

Київ.