Передплата 2024 ВЗ

«Коли мене нафарбували-налакували, побачила себе з іншого боку – ніжною і жіночною»

 Срібна призерка чемпіонату світу з боротьби Юлія Ткач мріє про медаль Олімпіади-2020 у Токіо.

Чемпіонат світу з боротьби у Парижі став для однієї з найбільш титулованих українських борчинь Юлії Ткач особливим. Після прикрої поразки в олімпійському Ріо-де-Жанейро підопічна Олександра Ткача не відмовилася від давньої мрії — здобути медаль Ігор, і залишилася у спорті ще на чотири роки. «Срібло» у Франції стало для Юлі своєрідною нагородою за відданість боротьбі. А ще Париж здійснив одну з найбільших неспортивних мрій Юлії: поблукати вуличками міста закоханих та побачити Ейфелеву вежу... В інтерв’ю «ВЗ» Юлія Ткач також розповіла про те, хто і з якою метою надихнув її навчитися їздити на роликах. І про те, чому навіть сильні та незалежні жінки повинні бути трішечки актрисами.

- Для мене і мого тренера, Олександра Ткача, ця медаль була очікуваною, — запевнила Юлія Ткач. — Звичайно, мріяли-планували «золото», але маємо срібну нагороду. У фіналі, коли рахунок був 1:2, мені не слід було кидатися на Орхон Пуревдорж, натомість зберігати спокій до кінця, провести одну атаку і здобути необхідні для перемоги бали. Але мені хотілося занести до активу якомога більше балів і зробити це якомога швидше. Монголка очікувала на такий розвиток подій і використала собі на користь усі мої помилки. Та як би там не було, я рада цій медалі. У мене уже були «золото» та «бронза» чемпіонатів світу. І ось тепер «срібло». Масивна медаль, найважча у моїй колекції — і одна з найкрасивіших.

- А яка нагорода забрала найбільше сил та емоцій?

- «Золото» світової першості 2014 року, здобуте відразу після повернення у спорт після народження сина. До того на чемпіонатах світу мені не таланило: щоразу поверталася додому без нагород. І тут відразу «золото»!

- Цей чемпіонат світу приймав Париж…

- Завжди мріяла побувати у Парижі, подивитися зблизька на Ейфелеву вежу, прогулятися вуличками міста закоханих... Гуляла ними зі своїм чоловіком (він же мій тренер). Відверто кажучи, «вау-ефекту» від Парижа в мене не було... Більшість часу ми проводили у залі: спочатку готувалися до своїх змагань, потім уболівали за подруг і друзів по команді. На прогулянки викроювали лише кілька годин, зазвичай увечері.

- Після Олімпіади у Ріо немало титулованих і досвідчених спортсменів завершили кар’єру. Перед вами поставало таке питання: продовжувати боротися чи повісити борцівки на цвях?

- Це питання не стояло в принципі. У мене вік уже не той, аби робити у кар’єрі тривалі паузи. На власному досвіді переконалася, як важко повертатися до тренувань після народження дитини, знову пробивати собі місце у збірній. Після поразки на Іграх тривалий час була пригніченою. Та згодом ми зрозуміли: треба тренуватися, варто ще трішечки потерпіти — чотири роки до Олімпіади-2020 у Токіо. Насправді ж не потерпіти, а ще трішки пожити спортивним життям, адже процес підготовки до змагань приносить мені задоволення. Навіть якби у Ріо я виборола олімпійську медаль, все одно не поставила би крапки. Однак, імовірно, задумалась би про народження другої дитини.

- Поразка у Ріо — радше з царини психології. Уже знаєте, як подолати «комплекс Олімпійських ігор»?

- Розуміння величі й масштабності цих змагань страшенно мене пригнічувало. Тиснула відповідальність: тобі довірили презентувати свою країну, від тебе всі очікують тієї медалі. З цим тягарем надмірного бажання перемогти впоратися складно. Протягом трьох Олімпіад мені так і не вдалося це зробити. До Ігор у Ріо я підійшла у своїх найкращих кондиціях. Та все ж… Хочеться вірити, ті поразки стануть для мене хорошим уроком, і що до Токіо я навчуся не лише суперниць переборювати, а передусім саму себе.

 Після Олімпіади в Ріо я почала працювати зі спортивним психологом Андрієм Колосовим, який є для мене великим авторитетом. Зв’язатися з Андрієм Борисовичем мені допомогла фехтувальниця Оля Харлан: шаблістки уже давно працюють з цим чудовим фахівцем. Із першого дня я повірила, що Колосов допоможе мені перебороти власні слабкості.

 Одним із його завдань було... навчитися їздити на роликах. І я зробила це, хоча до того за усі 28 років свого життя ніколи на них не стояла. Тепер от катаюсь (сміється). У мене такий ступінь довіри, що після кожного нового його завдання, навіть найбільш чудернацького, ніколи не запитую:  «А це навіщо?» Просто усе виконую.

-   Ви тренуєтеся у власного чоловіка. На нього тисне відповідальність за ваш результат?

-  Я у Сашка єдина учениця. Одного разу помітила, що він хвилюється ще більше, аніж я. І при цьому як тренер і чоловік не може показати свої емоції... У день змагань йому значно важче, аніж мені. Я роблю на килимі те, що можу, дію, і результат залежить лише від мене. А він сидить неподалік, бачить усі мої помилки і нічого не може вдіяти...

- Вам вдається не приносити боротьбу додому?

- Це важко. Проводимо разом 24 години на добу, і нерідко розмови про боротьбу не припиняються у нас навіть під час обіду чи вечері. Розуміємо: головне тут — не перегнути палиці. Проте якщо розмови цікаві й не спричиняють у нас дискомфорту, чому б і не поговорити? Утім, якщо обговорення змагань чи тренувального процесу є болісним, ми на якийсь час залишаємо його за стінами квартири — і живемо звичайним життям, у домашніх клопотах.

Сашко у залі та вдома поводиться по-різному. Вдома він чоловік і батько, ніжний і терплячий. А в залі передусім тренер. І я ставлюсь до нього як до тренера, забуваючи на час, що це мій чоловік. Відверто кажучи, на початках мені важко було розділити ці дві ролі. Траплялось, у залі я не приховувала невдоволення, на все висловлювала власну думку, сперечалася і навіть сварилася. Та з часом зрозуміла, що істерики не приведуть до результату. Що у нас спільна мета. Тому на тренуваннях я лише спортсменка і мушу слухати тренера. Аби дійти до цього, мені знадобилося немало часу.

- Від чого готові відмовитися заради олімпійської мрії у Токіо-2020?

- У мене є тренери і психолог, які достеменно знають, що потрібно зробити для перемоги. І моє завдання — на кожному з підготовчих етапів виконувати всі настанови. А ще... не думати про Олімпійські ігри. До них ще так багато часу, а життя є таким непередбачуваним... Ітиму до мети маленькими кроками, з року в рік, від змагань до змагань. Якщо на цьому шляху доведеться відмовитися від чогось заради перемоги, — відмовлюся від усього!

- Ви взяли участь у фотопроекті «Історія незалежної жінки». Що для вас означає бути незалежною?

- Це цікавий досвід, який дозволив відчути себе фотомоделлю. Після того, як мене нафарбували-налакували-начесали, я побачила себе зовсім з іншого боку — ніжною і жіночною. незалежна жінка, як на мене, повинна бути сильною, психічно стійкою і упевненою в собі. Та разом із тим ніжною і покірною... А ще має вміти любити. Тобто поєднувати у собі непоєднувані речі — силу й слабкість. Навіть якщо для цього доводиться бути трішечки актрисою (сміється). Ми повинні вміти бути жінками, хоча це зовсім не просто. Завжди слід дозволити чоловіку відчути себе сильнішим. Опорою для беззахисної жінки. Чоловіком, одне слово.

- Як часто ви дозволяєте собі бути слабкою?

-  Боротьба — такий вид спорту, де немає місця слабкостям (сміється). Насправді для мене слабкість — це можливість демонструвати всю гаму своїх емоцій. Не соромлячись сліз, виявів розпачу чи образи, чи навіть гніву. Чоловік, як на мене, не може собі цього дозволити прилюдно. Він повинен себе контролювати.

Схожі новини