Передплата 2024 ВЗ

«У сценарій фільму «Червоний» Кокотюха дописав епізоди, яких нема у його книзі»

Актор театру і кіно Микола Береза – про зйомки фільму за однойменним романом, мрію стати священиком і підзаробіток діджеєм у нічному клубі.

Після Національної прем’єри (23 серпня) гостросюжетної історико-пригодницької драми «Червоний» Микола Береза прокинувся знаним. Адже у фільмі, що набув всеукраїнського розголосу, зіграв головну роль — воїна УПА Данила Червоного. Грузинський режисер Заза Буадзе затвердив львів’янина без кастингу. Для 35-річного Берези — це друга роль у кіно.

У дитинстві мріяв стати водієм, у школі готувався вступати в духовну семінарію. Професії артиста і в думках не було. Два роки поспіль «штурмував» історичний факультет Львівського університету імені Франка, а прийняли його на акторське відділення факультету культури і мистецтв. Посаду директора театру імені Курбаса, яку обіймає п’ятий рік, вважає ще однією своєю роллю. У 2011-му вивів митців Львова під стіни міської мерії на барикади протесту проти жалюгідної зарплатні працівників академічних театрів. Чи виконала влада їхні вимоги? Чому цьогорічний 30-ий театральний сезон курбасівці зустріли у невідремонтованому приміщенні? Що Заза Буадзе сказав Миколі такого, що піднесло актора в його власних очах? Про це та інше — в ексклюзивному інтерв’ю актора та директора Львівського українського академічного театру імені Леся Курбаса Миколи Берези.

- Миколо, як вас затверджували на роль у фільмі «Червоний»?

- Кастинг-директор проекту Алла Самойленко їздила Україною і підбирала акторів на участь у фільмі. З Аллою ми знайомі: у 2012-му запросила мене на роль у фільмі «Брати. Остання сповідь». Зателефонувала мені ще торік: «Миколо, будемо знімати історичну драму про УПА. Для тебе, можливо, буде хороша роль». І... піврічне мовчання. Коли я вже надію втратив, раптом телефонний дзвінок: «Миколо, приїжджай до Києва на розмову з режисером».

Заза, з яким раніше не був знайомий, зустрів мене легкою усмішкою. Години дві в нас була тепла  житейська розмова. А за тиждень-два мене запросили на кінопроби.

Події фільму розгортаються 1947 року. Двоє українців — колишній член Української Повстанської Армії із Західної України Данило Червоний і радянський льотчик зі Східної України Віктор Гуров, який потрапив у полон до фашистів і якого вважають дезертиром, — опиняються у сталінському таборі ГУЛАГ. Гуров вважає Сталіна героєм і вірить, що військовий суд помилився. Переживши пекло (переслідування кримінальних ватажків, підлість, зраду), обидва чоловіки розуміють: щоб вижити, необхідно простягнути один одному руку допомоги. Начальник табору аж скаженіє — марить знищити всіх «бандерівців». Тоді Червоний очолює перший в історії бунт, який переростає у повстання, та організовує втечу з ГУЛАГу.

- Були епізоди, що давалися найважче?

- Чи не найважче акторові даються сцени без слів: коли треба зіграти очима так, щоб за поглядом глядач прочитав твій внутрішній монолог. Першого знімального дня неподалік урвища «Провал СРСР», біля Кривого Рогу, знімали фінальну сцену: втечу з ГУЛАГу. Актори бігли низиною і вибігли на крутий терикон. З усіх сил видряпуємося на височенну гору — каміння під ногами зсувається і зіштовхує нас донизу. Раптом чуємо: «Стоп! Знято! Сходьте вниз. Дубль другий...». Ми ж думали, відпрацювали як треба. А тут дубль третій-четвертий... «Я фізично витривалий, — думаю собі. — Але якщо в перший день таке навантаження, то що буде далі?!»...

- Яка атмосфера панувала на знімальному майданчику?

- Знімалися актори з усієї України — з Дніпра, Києва, Львова, Кривого Рогу. Після зйомок всі збиралися в готелі за величезним столом і  відпочивали до глибокої ночі...

Майже 90 відсотків ролей у фільмі — кіноакторські дебюти. Професіоналізм поєднувався з незашкарублістю і дитячою відкритістю акторів-дебютантів. Часто знімали так: вдень-вночі-вдень-вночі. До такого графіка організм не завжди встигав прилаштовуватися.

- Фільм “Червоний” суттєво відрізняється від сюжету однойменного роману Андрія Кокотюхи. Чому?

- Письменник і автор сценарію Андрій Кокотюха часто приїжджав на зйомки. Спеціально для фільму на замовлення режисера дописав блок сцен, яких нема у його романі. У перші дні зйомок Андрій підійшов до мене: «Миколо, виникнуть питання щодо ролі — телефонуй».

Мені страшенно імпонувало, коли на знімальному майданчику досвідчені актори цікавилися моєю думкою про зіграні ними епізоди. Це те, що підносить людину в її власних очах...

На зйомки приїжджав Тарас Грицяк — онук члена молодіжної організації ОУН, одного з керівників повстання в Норильських таборах 1953 року Євгена Грицяка. А на допрем’єрний показ фільму у Львові завітав голова крайового братства вояків ОУН-УПА Олесь Гуменюк, який пройшов сталінські концтабори.

- Якби з київських театрів отримали привабливі пропозиції, залишили б Львів?

- Тепер — ні. От років шість тому мене переслідувала така думка...

- Мабуть, маєте на увазі сутужні для театру ім. Леся Курбаса часи, коли актори отримували копійчану зарплатню?! 2011-го ви навіть організували кілька акцій протесту і повели акторів під стіни міської ради...

- 2007-го театрові було присвоєно статус академічного. Однак академічної надбавки до зарплати артисти не отримували. Тоді я ще не обіймав посади директора театру, був актором. Чаша терпіння переповнилася, і театр вирішив достукатись до місцевої влади. До нас приєдналися колективи інших львівських академічних театрів, які опинилися в такому самому жалюгідному становищі: Перший український театр для дітей, «Воскресіння», глядачі. І місцева влада нас почула: виконала всі наші вимоги.

- Академічний театр імені Леся Курбаса став першим лауреатом премії Василя Стуса. У 2006-му його нагороджено Національною премією імені Шевченка, багатьма Ґран-прі та нагородами на престижних міжнародних фестивалях. Натомість у фойє — стіни облуплені, штукатурка обсипається... Нині міська влада допомагає храму мистецтва?

- Моя посада директора — ще одна моя роль (усміхається). Наш театр — на балансі міської ради. Кошти на ремонтно-реставраційні роботи цього року виділено, проектно-кошторисну документацію розроблено. Та справа, на жаль, буксує через бюрократичну тяганину. Проектно-кошторисну документацію треба затверджувати в Києві, пережити численні експертизи...

Наш театр розташований в одній будівлі з Будинком народної творчості, який підпорядкований області. Обласне управління культури бідкається на нестачу фінансування. Будинок народної творчості теж грошей не має. Як наслідок, ремонт та реставрація інтер’єру театру відтягуються. Нову систему опалення встановлено, а старі іржаві труби, батареї, аби в опалювальний період не мерзли ні актори, ні глядачі, не замінено. Фасад, ймовірно, відреставрують — завдяки управлінню охорони історичного середовища. Адже будівля, в якому розташований наш театр, належить до пам’ятків архітектури.

- Торік художньому керівникові театру ім. Курбаса, заслуженому діячу мистецтв України Володимирові Кучинському лікарі поставили невтішний діагноз «гострий лейкоз». Майже півроку головний режисер лікувався в Ізраїлі. Яка участь колективу в його порятунку?

- Щоб зібрати необхідну суму на лікування Володимира Кучинського за кордоном, ми робили, що могли.

Нині Володимир Степанович — з нами. Богу дякувати, повернувся до роботи: відкрив 30-ий театральний сезон. Зіграв у виставах «Марко проклятий» за поезіями Василя Стуса, «Формули екстази» за віршами Богдана-Ігоря Антонича.

- Миколо, розкажіть про свою сім’ю.

- Мама працювала в заводській їдальні, батько — будівельник. Татова бригада будувала, до речі, 38-му львівську школу, в якій я навчався. Нас у батьків троє. Маю старших брата і сестру. Я наймолодша дитина. Мама народила мене в сорок років. В сім’ї мене всі леліяли. Я ріс таким собі маминим синочком.

У дитинстві мріяв стати водієм, як брат. Було за щастя до пізньої ночі їздити з ним в автобусі по маршруту. Школярем прислуговував у церкві, співав у церковному хорі. Тож був переконаний, що стану священиком. Готувався до вступу в духовну семінарію за кордоном. Однак це не так просто: треба було залучитися підтримкою владики, віднайти кошти на навчання...

Тому після закінчення школи подав документи на історичний факультет університету ім. Франка. Товариш вступив, а я — ні. На другий рік знову приніс документи на історичний. Але у фойє зацікавився оголошенням: набирають абітурієнтів на факультет культури і мистецтв. “Чому б не спробувати?!” — майнуло в голові. Подав документи і на історичний, і на акторський. Поки здавав іспити на історичному — на акторському навіть на консультації не встигав. Та й до творчого конкурсу (прочитати напам’ять вірш, уривок з твору, монолог, байку) не встиг як слід підготуватися.

Пам’ятаю, замість монологу читаю на іспиті уривок з поеми Шевченка. Раптом колишній декан факультету, народний артист України, заньківчанин Богдан Козак (був головою екзаменаційної комісії) мене зупиняє: «Що це таке?! Ви повинні читати монолог з драматичного твору. Хіба це монолог?!». Я обімлів. «Все, — думаю, — акторський мені не світить». Але добре здав іспити з усіх предметів і набрав необхідну кількість балів. Вступив на курс Володимира Кучинського. І вже на другому році навчання він запропонував ролі у своєму театрі. На історичний все-таки вступив, тільки на платне відділення і, звичайно ж, його залишив.

- Чи вільне серце 35-річного актора?

- Я не одружений, але серце не вільне. З нареченою зустрічаємося більш ніж рік. Вона — студентка, майбутня актриса.

Схожі новини