Передплата 2024 ВЗ

Яна Дубинянська: «Гуляючи у Криму на День Незалежності у вишиванці, не натрапила на жодну агресію, проте зловила чимало усмішок»

Вона – письменниця, сценаристка і журналістка, контроверсійна блогерка, походить з Феодосії, живе у столиці.

Те, що пише, не усім подобається: її ненавидять російські шовіністи, не сприймають українські «ура-патріоти». Чи не найбільший гріх, який їй закидають, — це поїздки додому, на Кримський півострів, де не боїться вийти у вишиванці чи у морській кепочці з українським прапорцем.

Яна Дубинянська — лауреат кількох літературних премій, зокрема особистої відзнаки Бориса Стругацького «Бронзовий равлик». Її творам властиві напружений сюжет, філософія і психологізм, неочікувані й парадоксальні фінали. Поява чи не кожного її роману, як-от «Глобальне потепління», «Н2О», «Сад каміння» чи найновішого — «Свій час» — викликає бурхливе обговорення не лише в середовищі літературних критиків, філологів чи шанувальників фантастики, а й широкого загалу.

Наша розмова про наболіле — про її рідну землю, яка зараз окупована.

- У Криму я народилася і жила до двадцять одного року. Закінчила школу, художнє училище, почала працювати... Але в юності мені було там затісно, рвалася на ширший простір. Поїхала вчитися спочатку до Львова, потім перевелася у Київ — і залишилася у великому місті. Тут народилися мої діти, вони вже кияни. А моє місце на Землі — це Крим.

- Як сприйняла факт анексії Криму? Перед тим, знаю, придбала дім біля Феодосії. Чи були думки продати?

- Це був шок, біль і крах уявлень про сучасний світ. І не лише тому, що я не сприймала Росію як ворога — вже потім дізналася, що чимало українців, переважно на заході, давно чекали, що Росія нападе. Я вважала, що війна — це «ніколи більше». Крим зламав мої уявлення про непорушність гуманістичних цінностей...

Так само і мій дім. Для мене це була не якась «нерухомість біля моря» — а повернення додому. Найбільше боялася тоді, в 2014-му, втратити його. Продати — в жодному разі. Покинути — тільки якщо йтиметься про реальну загрозу життю моїх дітей.

- Як часто їздиш у Крим? Наскільки важко перетинати лінію розмежування? В одному з інтерв’ю ти згадувала про корупцію як з одного, так і з іншого боку.

- Їду, коли є можливість. Із Києвом мене пов’язує соціальне життя: чоловік з його роботою, діти і їхня школа, та й усі мої роботодавці в Києві, хоча працюю дистанційно. Є ще 90 зі 180 — це кількість днів, яку я як нерезидент маю право перебувати в Криму за версією окупаційної адміністрації.

Перетин «кордону» — завжди величезний стрес. Вже від того, що цей «кордон» є. Все решта похідне: велика кількість заборон, відсутність чітко визначених правил. Ніколи не знаєш, з якого боку можуть з’явитися проблеми.

- Чи не лячно перебувати там з українським паспортом, будучи фактично киянкою? Знаю, ти навіть одного разу одягнула вишиванку.

- То була доччина вишиванка, своєї не маю. Чутки про мій героїзм дуже перебільшені. Ні, не страшно. Це мій вибір — не боятися. Гуляючи на День Незалежності у вишиванці, не натрапила на жодну агресію, проте зловила чимало усмішок і схвальних реплік — свої є всюди! До речі, влітку я чи не щодня ношу морську кепочку з маленьким українським прапорцем — і свої його помічають. А більшості — байдуже.

- Які настрої у людей?

- Російська пропаганда потужно працює на створення «образу ворога» — України. Це має ефект. Але на міжлюдському рівні думки різні. Звісно, російським туристам не вдається зустріти у Криму жодної проукраїнськи налаштованої людини, з ними не розмовлятимуть відверто. Мені вдається регулярно.

Ясна річ, люди обережні. Але не тому, що залякані, — радше це небажання наражатися на конфлікт. У місцях, де ледь не розгорілася велика війна, дуже цінують мир. Але й людей, які висловлюються відкрито, є чимало.

- Чи реально загриміти в тюрму за інакомислення?

- Треба зважати на природу нинішніх репресій. Якщо за сталінських часів вони були масовими, але без розголосу, то зараз, в інформаційному суспільстві, один випадок реального тюремного строку за пост у мережі матиме достатній резонанс, щоб тисячі людей добре подумали перед тим, як щось постити.

Репресії у Криму є, знаємо про арешти кримськотатарських активістів, про сфабриковані справи «кримських диверсантів». Але цих випадків — не тисячі і навіть не сотні, і ймовірність стати жертвою російської репресивної машини не така вже й велика. Інша річ, що це може бути будь-хто.

Та мене турбує реакція українського суспільства. Якщо всі ми співчували Олегу Сенцову і вимагали його звільнення, то вирок Ахтему Чийгозу — вісім років — майже не мав розголосу. А так званим диверсантам взагалі ніхто не співчуває, мовляв, “самідурнівинуваті”, що попхалися до Криму. Для демократичного суспільства це неприпустимо.

- Ти їздиш у курортний сезон. За твоїми спостереженнями, чи запов­нені пляжі, ресторани тощо?

- Людей стало суттєво менше, ніж до війни, але картинки «порожніх пляжів», які люблять у нас розганяти, від реальності далекі. Бо довоєнна ситуація з туризмом, заснованим на демпінгу та радянській інерції при мінімальному сервісі (на який всі нарікали, але все одно їхали), з «лежбищами котиків» на пляжах була жахливою. Саме ті кримчани, яким вона подобалася, і кликали Путіна, бо хотіли ще більшої халяви.

Люди, які ще до війни розвивали в Криму нормальний туризм, інвестували у нього, зараз або закрили бізнес і виїхали, або опинилися у дуже скрутному становищі. Я їм бажаю пережити ці важкі часи і розвивати європейський туризм у вільному Криму.

- Чи є проблеми з водою, електрикою? Як люди загалом живуть?

- Непогані пенсії мають ті, кому на момент анексії перерахували українську пенсію за коефіцієнтом 3,8. Зараз люди більшості професій виходять на значно менші пенсії, за які нереально прожити. Нестачу води відчуло сільське господарство, але «в крані» вода є. З електрикою трапляються перебої, та несуттєві. Дороги подекуди ремонтують, подекуди в жахливому стані — як, зрештою, і на контрольованій Україною території.

Я порівнюю ситуацію в Криму і у Києві: якщо 2015 року ціни в Криму були втричі вищими за київські, то зараз — в середньому у півтора раза, не більше. Бо рівень життя на материку теж падає. Тому коли українці зловтішаються з труднощів, яких зазнали кримчани, це щонайменше дивно. Коли йде війна, людям стає важче жити скрізь. Ми по різні боки лінії розмежування, але на одній війні і в одному човні.

- Як ти сприймаєш те, що багато хто в Україні вважає тих, хто їздить у Крим, зрадниками? Тобі це закидали?

- Це пошук ворогів, до яких можна дотягтися. Окупанти далеко, тож чом би не знайти ворогів-зрадників тут, під боком? Зацькувати їх і відчути себе патріотом. Те, що в суспільстві ширяться такі настрої, свідчить про його нездоровий стан і відчуття поразки. Для мене зрадою було б, навпаки, покинути свою землю і своє море. Разом з тим, я жодної миті не засуджую тих, хто виїхав з Криму, — в усіх різні життєві обставини. Винен окупант, і тільки він.

- Якщо порівнювати ситуацію з попередніми твоїми поїздками, як змінюється атмосфера, настрої в Криму? Чи можна послухати-подивитися українські ЗМІ?

- Зараз ситуація ніби законсервувалася, нічого не відбувається. Люди відходять — хто від шоку, хто від ейфорії. Українські телеканали та інтернет-ресурси (не всі, але багато) окупанти блокують. Та просунуті користувачі обходять заборони.

- Як почуваються ті, хто не зміг виїхати, але відчуває симпатію до України?

- Чому «не змогли»? Не захотіли! Це ж наша земля. Та, на жаль, складається враження, що політики щодо Криму Україна не веде взагалі. На щастя, громадянське суспільство в Україні розвивається, і формується певне коло громадських діячів, журналістів, правозахисників з числа кримчан, які люблять свою землю і працюють над її звільненням.

- Чи віриш ти у повернення півострова? За яких умов це можливо?

- Є підозра, що це відбудеться несподівано для нас — коли тиск на окупантів стане нестерпним, вони «змінять концепцію» і підуть, а путінському електорату розкажуть, що це велика дипломатична перемога.

Схожі новини