«Коли я сказала в медуніверситеті, що хочу бути хірургинею, усі запитували: „Хочеш вийти заміж за хірурга?“»

Міжнародна організація GMKA (Global Medical Knowledge Alliance) провела Всеукраїнське дослідження: «Жінка в хірургії: проблеми не існує?». За результатами цього дослідження, з’ясувалося: жінки, які працюють у хірургії, стикаються на робочому місці з гендерною дискримінацією. Жінок-хірургинь не сприймають серйозно, 80% чули, що «хірургія — це чоловіча справа».

Участь у цьому опитуванні взяло 340 респонденток. Більшість з них: 38,8% працюють у державних міських лікарнях, 25% — в обласних медичних закладах, а 29,1% — у приватних.

Висновки були такими: жінки-хірургині у 2024 році продовжують зазнавати гендерної дискримінації під час навчання, в інтернатурі, під час роботи у хірургічному відділенні. Близько 60% лікарок відкладають рішення про народження дітей через робочі обставини. Понад 40% хірургинь остерігаються, що не зможуть розраховувати на підтримку з боку свого медичного закладу. 47% з тих, хто вже народив, мали обмеження у кар'єрному розвитку через статус матері.

Які шляхи розв’язання цієї проблеми?

15−16 листопада у Львові відбудеться перший в Україні Національний форум «Жінки в медицині: професійний ріст та лідерство». Цей захід має на меті не лише привернути увагу до гендерних викликів у сфері охорони здоров’я, але й сприяти професійному розвитку жінок-медиків та зміцненню їхнього лідерства.

Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з медикинями, які розповіли з якими проблемами стикаються на робочому місці.

«Є більш жіночі професії, а є чоловічі…»

— Медицину я обрала свідомо, — каже сімейна лікарка амбулаторії сімейної медицини свої. рідні, експертка з питань грудного вигодовування Олена Мацех. — У моїй родині є лікарі, тож з дитинства я чула розмови про медицину. Професія медикині мене завжди приваблювала.

Я навчалася у Львівському медичному університеті. Питання гендерної (не)рівності у медицині було актуальним завжди. Протягом усього навчання студентам кажуть, що є «більш жіночі професії, а є чоловічі…». Ця тема червоною ниткою проходить через усе навчання у медичному університеті. Причому «жіночі професії», як правило, менш важливі і несерйозні… Натомість чоловіки-медики мають виконувати у медичних закладах більш важливу роботу!

Коли я прийшла працювати у лікарню після інтернатури, мене часто «плутали» з медичною сестрою. Є такий стереотип, що лікар — це чоловік, а ось жінка у лікарні може бути хіба що медичною сестрою…

Коли я влаштовувалася на роботу, керівник одного медичного закладу дивився, чи є в мене обручка. Коли зрозумів, що я заміжня, сказав: «Значить скоро підеш у декрет… Ми шукаємо чоловіків, щоб вони не брали лікарняних і не зникали з роботи».

Часто викладачі в університеті говорили, щоб дівчата обирали сімейну медицину або педіатрію, мовляв, ці спеціалізації легші, більш жіночі.

«Навіщо вам цей рух, наприклад, у хірургії, нічні чергування», — повторювали, як мантру, викладачі.

І коли на посаду сімейного лікаря приходить чоловік, він також стикається з гендерною дискримінацією. Його часто запитують: «Чому не обрав хірургію, чи травматологію?». Ці спеціальності вважаються більш маскулінними у медичних колах.

— Як пацієнти реагують на жінок-медикинь, які тільки завершили навчання в медуніверситеті? — запитую пані Олену.

— Ніколи не чула, щоб пацієнти зверталися до чоловіка лікаря, наприклад, «сонечко» або «котик», а до жінок лікарок деякі пацієнти так звертаються… Або говорять з тобою пестливо, по-панібратськи. Буває, звертаються на «ти»: «Оленочко» або «дівчинко».

Я, зазвичай, своїм пацієнтам кажу: «Мене звати Олена, або пані Олена — як вам зручно». Мені подобається звертання на ім'я (на ім'я та по батькові мені не дуже подобається). А ось звертатися до лікаря на «ти» — взагалі недоречно. Цих рамок у спілкуванні лікар-пацієнт потрібно дотримуватися.

Я часто їжджу у відрядження, — продовжує розмову пані Олена. — І це не заважає мені виховувати дитину. Утім є такий стереотип у суспільстві, що «мама має бути берегинею сімейного вогнища». Часто бачу співчутливі погляди, мовляв, у тебе маленька дитина, а ти мусиш їздити у відрядження… У таких випадках усім дуже шкода моєї доньки.

Проте чоловіки з цим не стикаються: це нормально, що чоловік їде у відрядження, у нього серйозна робота, він працює. А жінка — або поганий лікар, або погана мати… Нібито вона не може поєднувати роботу та виховання дитини. Це нонсенс!

— Коли я вступала до медуніверситету, знала одразу, що навчатимусь на хірургиню, — каже онкохірургиня Київського обласного онкодиспансеру Інеса Гуйванюк. — Інших варіантів навіть не розглядала. Хірургія мені подобалась найбільше. Мені здавалося, що усі інші спеціальності в медицині будуть мені нецікавими. Хірургія — дуже динамічна, це постійні клінічні завдання, які потрібно вирішувати. Я така людина, якій потрібна активність.

Коли я сказала в медуніверситеті, що хочу бути хірургинею, усіх це дуже смішило. Запитували: «Хочеш вийти заміж за хірурга?». А коли я ходила на чергування у хірургічні відділення, мене в операційну не брали. Брали переважно хлопців. Дівчатам викладачі казали, що «у них нестійкий емоційний стан». Або «що усі жінки-хірурги погано закінчують». При цьому практикуючі хірурги під час лекцій в медуніверситеті не пояснювали зміст цієї різкої заяви. І ця фраза ранила мене найбільше, тому що у неї можна закласти багато різних сенсів… Коли говорили про це з саркастичною посмішкою, це ще більше демотивувало.

Коли я шукала місце для інтернатури у медичних закладах, мені багато разів відмовляли. Чула таке: «Ми дівчат в хірургію не беремо. У нас чоловічий колектив, а ти його розвалиш…». Хоча у мене були хороші бали, я була достойною кандидаткою для інтернатури у хірургічному відділенні.

«Жінки — це зло в хірургії…»

Під час співбесід була фраза про те, що «жінки — це зло в хірургії». Були й такі коментарі: «Ти дівчина, але у тебе батьки не лікарі, і ми не знаємо, хто ти. Якби у тебе були відомі батьки-лікарі, ми б ще подумали».

Зрештою мене взяли на інтернатуру у приватну клініку (на відміну від дівчат, яким так і не пощастило потрапити у хірургічні відділення). Мене навчала хірургиня Світлана Чорна. Вона свого часу теж відчувала дискримінацію через професію, тому робила все, щоб я повірила у себе. Мотивувала мене!

Так я почала займатися загальною хірургією. Отримала у цій приватній клініці колосальний досвід, але хотіла більшого розвитку у професії. Згодом Світлана допомогла мені потрапити на онкохірургічну операцію в одну з київських лікарень. Лікарі проводили операцію на підшлунковій залозі. Ця операція стала для мене знаковою. Це був як інший світ, мене це захопило!

У цій онколікарні я продовжила інтернатуру, а потім залишилася там працювати. Підшлункова залоза нині є сферою мого інтересу. Звісно, було складно. У цій лікарні більшість лікарів — це чоловіки. Хоча останнім часом у хірургії уже з’являються дівчата-інтернки. І мене це дуже тішить!
Коли ти бачиш результат своєї роботи, це ще більше мотивує. Онкохірургія — галузь, у якій не можна стояти на місці, тут потрібен постійний професійний розвиток. І це дуже круто!

— Пані Інесо, а як пацієнти на вас реагують? — запитую.

— Коли бачать мене, у них здивований вираз обличчя (усміхається. — Авт.). Треба швидко сказати, що мене звуть Інеса Любомирівна, я лікарка-хірургиня. Щоб вони не встигли запитати: «Ви лікар, чи медсестра?». Або сказати: «Покличте лікаря…». Тобто жінку лікарку досі сприймають апріорі, як медсестру.

Тому у перші хвилини спілкування з пацієнтом, ти маєш завойовувати його довіру та увагу. Якщо перші дві хвилини твого спіча достатньо переконливі, тоді тебе починають слухати. Перші пів хвилини родичі хіба що переглядаються між собою…

Часто пацієнти з більшою завзятістю виконують призначення чоловіка-хірурга. У мене було декілька випадків, коли я давала пацієнту рекомендації після операції, він цього не робив. Приходив мій колега, чоловік-хірург, який казав точно те саме, і лише після цього пацієнт починав виконувати усі призначення.

— Навіть візуально видно, що чоловіків в хірургії значно більше… Більшість з них займають керівні посади.

— Так, це правда. На Форумі спробуємо у цьому розібратися на прикладі інших сфер, у яких жінки досягають успіху. Тоді зможемо й у медицині вибудувати стежину до жіночого лідерства.

У мене було два довготривалих стажування за кордоном. Наприклад, в Італії я побачила рівнозначну кількість жінок і чоловіків в інтернатурі. Але серед дорослих хірургів у відділенні, тільки одна була жінка-хірургиня. Там теж прослідковується подібна ситуація, як в Україні. Про це розповідали інтерни і лікарі, з якими я спілкувалася. В Італії тема гендерної нерівності в хірургії теж актуальна. Але у них є асоціація, яка підтримує жінок в хірургії та працює над вирівнюванням цієї нерівності.

А ось у США не можна висловлюватися якось негативно стосовно жінок в медицині (це питання врегульоване офіційно). Нещодавно я повернулася з Німеччини, де проходила навчання з лікування підшлункової залози. У нашій команді — шість учасників: п’ять жінок-хірургинь і один чоловік. І це нормально.

«Хірургиня — це жорстка баба, яка палить і випиває…»

Поділилась своїм досвідом також опікова хірургиня Дитячої Лікарні Святого Миколая Першого медоб'єднання Леся Стрілка.

— Моя бабуся працювала медсестрою, — розповідає опікова хірургиня Леся Стрілка. — У дитинстві старший брат казав, що хоче бути хірургом. Я казала: «Я також!». Але бабуся говорила, що «Ні, ти будеш медсестричкою, або педіатром — будеш працювати з дітками». Я досі пам’ятаю своє обурення.

Якось я зустріла свою першу вчительку, вона каже: «Тебе, Лесю, я могла уявити тільки педіатром, але точно не хірургом». Чути це від жінки було дуже дивно…

Щоб жінці-хірургині здобути ту саму посаду, що і чоловікові-хірургу, їй потрібно докласти значно більше зусиль! Чоловік по замовчуванню вважається, що він хірург. А жінки ще мають показати на що вони здатні, що вміють і що знають.

Ще в університеті нам деякі викладачі казали, що «хірургія — не для жінок», «хірургиня — це жорстка баба, яка палить і випиває. Яка не має чоловіка, або розлучена». І щоб жінку-хірургиню прийняв чоловічий колектив хірургів, вона починає грати цю роль «жорсткої баби»…

Якщо жінка-хірургиня піде у декрет, повернутися у професію ще складніше. Часто після повернення з декрету жінки самі не оперують, а лише асистують… Жінці вбивають у голову страх, що сама вона не впорається.

Я цей етап уже пройшла. Мені пощастило, мене навчав чоловік-хірург, як рідну дитину. Від нього я ніколи не чула вульгарних жартів у свій бік. Зараз я досить впевнена у собі, — каже пані Леся. — Хоча трапляються випадки, коли пацієнти не одразу сприймають мене як лікарку… Але коли відчувають, що ти впевнена у собі, маєш знання, починають довіряти. А потім кажуть: «Як добре, що ми до вас потрапили!» (усміхається. — Авт.).

Якщо у керівників медичних закладів політика така, що жінка — це ніщо, медицина — не для жінки, то, відповідно, керівник буде це транслювати. Коли я починала свою кар'єру, то хотіла бути схожою до чоловіків, аби уникнути якихось жартів чи насмішок. Сьогодні я стала уже більш впевненою у собі та жіночною.

Жінки дуже відповідально ставляться до своєї роботи. Вони значно емпатичні до пацієнтів. Я дуже люблю дітей, стараюся бути для них промінчиком світла у лікарні, аби вони менше відчували болю.