Юрій ЛАНЮК: «Після розмови з Мстиславом Ростроповичем я захворів ідеєю стати відомим віолончелістом»

Український віолончеліст, відомий композитор, професор, лауреат Шевченківської премії, переможець багатьох музичних фестивалів і конкурсів — так можна коротко сказати про Юрія Ланюка. Музика, яку створив, вже стала класикою не лише в Україні, а й за кордоном. Нещодавно Юрій Ланюк відсвяткував 60-річний ювілей. Однак головна подія з нагоди його уродин — попереду. У Львові з 21 по 27 вересня відбудеться фестиваль «Юрій Ланюк і друзі», на який приїдуть знані музиканти і композитори з багатьох країн світу. Про творчість, навчання і особисте життя пан професор в ексклюзивному інтерв’ю розповів журналісту «ВЗ».

- 21 вересня стартує музичний фестиваль «Юрій Ланюк і друзі». Що це за фестиваль і яка мета його створення?

- За пропозицією директора Львівської філармонії Володимира Сивохіпа таким чином філармонія вирішила відзначити мій 60-річний ювілей. Вирішили зробити фестиваль, на якому звучатимуть мої твори і твори композиторів, що відомі в Україні. А оскільки я не лише композитор, а й віолончеліст, буде запро­шено моїх колег, відомих у світі віо­лончелістів з Польщі, Франції, Німеччини, США. Будуть різні концерти: хоровий, симфонічний (в одному відбудуться світові прем’єри творів зарубіжних композиторів), концерт камерної музики… З 21 по 27 вересня Львів концертуватиме не лише у філармонії, а й у Дзеркальній залі Львівської опери, у храмі Св. Петра і Павла.

- Вас вважають одним із батьків фестивалю «Контрасти», який щороку відбувається у Львові з 1995 року. Чи фестиваль «Юрій Ланюк і друзі» матиме таке ж довге життя?

- Важко сказати, бо фестиваль при­урочений до мого ювілею. Якби усе вдалося, то наступні роки не повинно бути прізвища Ланюк в афіші. Це може бути інший композитор чи виконавець, але було би добре, щоб такий фестиваль відбувався щороку перед «Конт­растами», як вечір прем’єр у Львові. Саме з назви «Вечір прем’єр у Львові» і починали колись «Контрасти». Ми з Романом Реваковичем тоді зробили концерт в Органному залі, в якому було виконано нові твори трьох композиторів. Це був 1994 рік. Які ж ми були здивовані, коли побачили, що у залі не те що не було вільного сидячого місця, не було де стати, — усі проходи були заповнені людьми! Ревакович тоді сказав: «Юрку, Львів дозрів до фестивалю». Була потреба слухати нову музику, людям її бракувало. І тоді ми з Реваковичем і Володимиром Сивохіпом почали організовувати «Контрасти».

- Знала, що один із львівських композиторів написав гімн Львова. Була приємно здивована, що прізвище цього композитора — Ланюк.

- Це не зовсім гімн, а швидше, позивний. Це — коротенька мелодія, бо більше там і не треба було.

- Ви це писали на замовлення? Чи це один із ваших маленьких творів, який лежав у «загашнику»?

- Пригадую цей день. Як завжди, поспішав на роботу. Мені зателефонував Юрій Винничук: «Старий, треба написати таку музику…». Спочатку не зрозумів, що від мене хочуть. Знаю, у Кракові трубач у певні години грає коротеньку мелодію. Юрко сказав, що це має бути щось на кшталт того, бо Львів — місто історичне, а значить, момент з трубачем на міській Ратуші має бути присутній у житті міста. Написав три мелодії і пішов на роботу. Потім забув про це. За кілька днів мені зателефонував Андрій Садовий, запитав, чи можу щось запропонувати. Я на мобільний телефон награв ці мелодії на фортепіано. Меру начебто сподобалося, але ця музика ще повинна була пройти усі формальні затвердження. Та, найголовніше, треба було знайти музикантів, які би це заграли. Випадково на вулиці зустрів диригента тодішнього Західного оперативного командування пана Орача, розповів ситуацію, і він радо погодився, щоб оркестр прийшов на сесію міської ради і заграв усі ці три мелодії. Після цього мене навіть нагородили міською відзнакою.

- Торік ви стали членом Комітету Шевченківської премії. Цього року вперше голосували за лауреатів. Як відбувається процедура визначення переможців?

- Це — складна процедура. Перед тим є кілька турів. Але найгірший у цьому момент — така собі інквізиція, бо це таємне голосування. Там діють суворі правила, треба мати дві третіх плюс один голос, щоб визначити лауреата. Перед цим виступають експерти по кожній галузі окремо. Після їхньої оцінки дискутуємо.

- Сваритеся?

- Ні. У Комітеті підібралися інтелігентні люди. От я з нетерпінням чекаю на зустріч з Адою Роговцевою. Це — унікальна жінка, тепла і надзвичайно позитивна людина. Таких, як Ада Миколаївна, дуже мало. У Комітеті поруч зі мною сидять Сергій Жадан і Мирослав Слабошпицький. Які це чудові люди! Або художник Анатолій Криволап. Хіба такі люди можуть сваритися? Звісно, дискутуємо, але ця дискусія відбувається творчо, без криків і образ.

- Завдяки вам у Львівській опері відкрився «Музичний салон»...

- Не зовсім завдяки мені. Директор Опери Василь Вовкун запропонував, щоб організувати проведення у Дзеркальній залі, що є найгарнішою у світі, музичних вечорів. Для цього потрібний був рояль. Його знайшли у театрі. Він стояв під сценою без дії десятки років і виявився, на диво, живим. Я попросив відому співачку Ольгу Пасічник, яка живе і працює у Польщі, щоб взяла участь у «Музичному салоні». Попри те, що у неї концерти розписані на два роки наперед, Ольга приїхала зі сестрою, і вони обидві співали пісні Моцарта. Це був елітарний концерт, найкращий за останній час. Тепер мова про те, що Дзеркальна зала стане другою сценою Опери. «Музичні салони» не варто проводити занадто часто, щоб  не втратили сенсу. Але раз на місяць такі камерні концерти варто влаштовувати. Це невеликий зал — на 70-80 крісел, до тієї акустики треба пристосовуватися, але можна ставити оперні постановки. На фестивалі «Юрій Ланюк і друзі» спробуємо нашу спільну роботу, де звучатиме моя музика. Василь Вовкун зробить якусь театралізацію, а Сергій Наєнко — хореографію. Це буде експеримент, які роблять на Заході, — музика, тексти, хореографія, світло…

- Це зараз ви — відомий композитор, лауреат міжнародних конкурсів, викладач, професор… А коли зрозуміли, що хочете стати музикантом і композитором? Може, це заслуга ваших батьків?

- У дитинстві це справді вирішували мої батьки. Особливо мама. Попри те, що мама була математиком, усе життя мріяла стати музикантом. Мала гарний голос. Навчалася у Київському університеті і відвідувала вечірні курси при Київській консерваторії, однак своєї мрії співати так і не здійснила. Тому робила все для того, аби свою мрію втілити через мене. Коли я народився, часи були важкі, але мені купили піаніно, і я з п’яти років почав грати на ньому. Вступив у музичну школу імені Соломії Крушельницької, де вчився грати на віолончелі. Я не дуже хотів грати на музичних інструментах. Але коли був учнем 9-го класу, до Львова приїхав знаменитий віолончеліст Мстислав Ростропович. Урок із цим великим музикантом перевернув моє життя. Він тоді вже був в опалі, говорив нам такі антирадянські речі, які, можливо, ми і не дуже розуміли. Нам було страшно… У нього тоді на дачі жив Солженіцин. Ростропович знав, що буде виїжджати, але сказав мені: «Закінчиш школу, приїжджай у Москву». Це мене окрилило, бо сам Ростропович оцінив мою гру і запросив до нього на навчання. Я захворів ідеєю стати відомим музикантом! Мені не вдалося вчитися у Ростроповича. Він у той час емігрував, а я не міг поїхати вчитися до Москви, бо помер мій батько. Мама залишалася сама. Я вчився у Львові у видатного педагога Євгена Шпіцера. А гармонією приватно займався у композитора Анджея Никодемовича, який жив у Львові. Пана Анджея тоді вигнали з роботи з консерваторії за те, що його сина підловили біля костелу на Різдво. Зробили над ним судилище, казали, як може виховувати студентів, якщо не може виховати комсомольцем свого сина?! Чекали, що на цьому судилищі він покається, але Никодемович цього не зробив. Сказав, що є віруючою людиною, і йому нема за що ганьбитися своїм сином. Твори Никодемовича уже виконували у світі, а у радянському Львові він був вигнанцем. Виїхати до Польщі не міг. Щоб не йти працювати кочегаром чи сторожем,  давав приватні уроки. Це був такий талановитий вчитель, що за три тижні я уже все знав із гармонії. Під його впливом почав займатися композицією. Коли ми організували «Контрасти», намагалися у кожному фестивалі ставити його твори. Никодемович приїжджав щороку з Польщі, куди виїхав у 80-х роках минулого століття.

- Чи не вплинула ваша з дружба з Никодемовичем на ваш вступ у Спілку композиторів? Адже вас за першим разом туди не прийняли.

- Там була інша історія. У радянські часи вступ у Спілку композиторів був складною процедурою. Треба було написати якийсь такий твір, щоб комісія могла сказати, що можу самостійно, без педагога, щось написати. Цей твір не лише треба було написати, а й записати його оркестрове виконання. А як можна було записати, не будучи членом Спілки? Який оркестр буде записувати людину з вулиці? Хотів заграти на фортепіано, але вони вимагали тільки запис. Але наступного року мені вдалося записати у Києві такий твір для двох співаків і струнного оркестру. Вже за рік за цей твір отримав премію імені Ревуцького. У Спілку мене прийняли, і я мав квиток за підписом Тихона Хрєннікова, який був причетний до гонитви на Шостаковича, Прокоф’єва у 1948 році. Цей документ зараз втратив дію, але тоді давав певний статус. Я почав добре заробляти. Міністерство культури купувало у мене твори. Міг у той час за рік заробити на машину. Потім усі ці гроші пропали (сміється. — Г. Я.).

- У школі Крушельницької — велике подвір’я і не менший спортивний майданчик. Не хотілося одного разу закинути на антресоль віолончель і поганяти м’яча з однолітками?

- А так і було! Я був непоганим футболістом. Ми мали на тому подвір’ї футбольні баталії. У нас тоді підібралася у школі гарна команда. Ми навіть з Мирославом Скориком грали у футбол у Стрийському парку. Але це була розрядка для нас, після кількагодинного заняття музикою.  

- За своє творче життя ви об’їздили багато країн. Чи не пропонували вам залишитися за кордоном і чи не було у вас такої мрії?

- Був у моєму житті один такий момент. Це було 1999 року в Едмонтоні. Я написав на замовлення Едмонтонського симфонічного оркестру твір. До того часу був у Канаді зо три рази. Коли летів в Едмонтон на прем’єру, якось мені так тяжко стало. Здавалося, лечу в таку далечінь... У мене тоді був маленький син. Думаю, чого туди їду? Після прем’єри мені запропонували залишитися композитором при Едмонтонському симфонічному оркестрі. Треба було залишитися щонайменше на два-три роки, щоб писати для оркестру і допомагати канадським композиторам. Я відмовився. Хотів додому, де на мене чекали дружина зі сином…

Фото з особистого архіву Юрія Ланюка.