«У дитинстві я була забіякою. На образу могла відповісти кулаками, навіть хлопцям-бешкетникам»

У скарбничці Христини Стуй є нагороди з усіх найважливіших у спорті змагань: два «срібла» чемпіонатів Європи (2012, 2014) — у бігу на 200 м та в естафеті 4х100 м, естафетна «бронза» чемпіонату світу-2011 у Тегу та Олімпіади-2012 у Лондоні. Остання стала історичною, першою в історії українського спорту в жіночому спринті. Та зупинятися на цьому іванофранківка наміру не має. В інтерв’ю «ВЗ» Христина пояснила, чому на Олімпіаді в Лондоні кричала й плакала; розповіла, якою має бути справжня подруга, а також про те, чому добре, коли не всі дитячі мрії здійснюються.

- Я не поїхала до Лондона на чемпіонат світу, однак намагалася стежити за усіма стартами за участі наших атлетів, — розповіла Христина Стуй. — Від усього серця вболівала за Юлю Левченко, раділа її «сріблу», переймалася її емоціями у секторі для стрибків у висоту. Коли взяла 2,01 м, вона, бідолашна, аж розгубилася. Мабуть, повірити не могла в те, що сталося. Я думала, прямо там заплаче від радості й несподіванки (сміється).

- А ви самі часто плакали на фініші?

- Одного разу плакала на Олімпіаді-2012 у Лондоні. В естафеті 4х100 м я бігла другий етап. І коли на фініші побачила, що Ліза Бризгіна фінішує третьою, а значить, ми з дівчатами стали призерками Олімпійських ігор… я кричала, потім плакала, бігала і зупинялася, щоб знову поплакати. З того часу минуло п’ять років, і емоції вщухли, враження вицвіли. Це нормально, адже для атлетів небезпечно жити минулим. Ту олімпійську «бронзу», яка лежить на поличці поруч із іншими моїми медалями, беру в руки тільки тоді, коли в гості приходять знайомі і просять її показати. А у перші місяці після того успіху було шкода з рук випускати (усміхається). Тримала її, притискала до себе, дякуючи Богові за такий подарунок.

- На чемпіонаті світу в Лондоні Україну в естафеті презентувала зовсім молода команда…

- Цього разу довелося підключати молоденьких дівчат, які не мали досвіду чемпіонатів світу і відповідного рівня готовності до подібних змагань. Я за них страшенно хвилювалася. Напрочуд перспективною у цій «дитячій» команді є Яна Качур. Вона довела це на молодіжному чемпіонаті Європи, де стала бронзовою призеркою, і не тільки там. Усі естафетні нюанси Яна схоплює зльоту. Варто одного разу їй пояснити, як дівчинка поспішає перенести це на доріжку. Інші дівчатка також старанні, намагаються бути корисними для команди. Під час естафетних тренувань не соромляться підійти і попросити поради чи запитати про те, що найбільше турбує. Найчастіше цікавляться тим, як подолати емоції, коли вже стоїш на лінії старту і несамовито хвилюєшся. Я кажу, цьому стресу можна протистояти лише силою волі. Не «горіти», уявляючи майбутній забіг. А згадати все, чого вчилася на тренуванні, — кожен крок на своєму етапі естафети.

- До Лондона ви не поїхали через травми. Чи вдалося вирішити проблеми зі здоров’ям?

- На виконкомі Федерації легкої атлетики України прийняли рішення, що не братиму участі у цьому чемпіонаті — бо через травму не змагалася на першості України. Старший тренер із естафети Костянтин Рурак до останнього захищав моє місце у команді, але… Тим часом їздила в Куяльник, лікувала ногу. У мене защемлення сідничного нер­ва, тож довелося витягувати спину. Лікарі попередили, що після процедур будуть запальні процеси, тож протягом місяця слід очікувати на болісні й дискомфортні відчуття. У жовтні почнемо підготовку до нового сезону, тоді й стане зрозуміло, що й до чого. Я рішуче налаштована продовжувати бігати. Сподіваюся, нога не заперечуватиме (усміхається). Досі шукаємо хорошого лікаря, який би назвав причину моєї проблеми. Кожен із фахівців, до яких ми зверталися, трактує все по-своєму, ставить інший діагноз.

- Леся Повх сказала, що дівчата з вашої естафетної команди, яка була призером Олімпіади, завершили кар’єру, бо прагнули нарешті пожити нормальним життям. Що, попри травми, утримує у спорті вас?

- Відчуття нереалізованості. Мені неодноразово казали: «Подивися, у тебе є медалі з усіх найголовніших у спорті змагань! Чого ти ще хочеш?». Штовхає рухатися далі відсутність відчуття, що вже сказала у спорті своє слово. Тим паче, бачу, можу бігати швидко. У березні-квітні під час підготовки до чемпіонату світу усі відрізки я бігала з особистими рекордами. Готуючись до першості світу-2011 у Тегу, де ми також вибороли «бронзу», та до лондонської Олімпіади, я не бігала так швидко. Мій прогрес очевидний. От тільки коли починається змагальний сезон, звідкись вилазять травми.

- Вас у дитинстві часто дражнили через рудий колір волосся?

- Узагалі не дражнили. Я була забіякою, тож нікому, навіть найбільшим бешкетникам серед хлопців, і на думку не спадало насміхатися з мене: могла і кулаками відповісти на образу (сміється).

- Якою була ваша найбільша дитяча мрія?

- Я любила тварин, тому мріяла стати ветеринаром. З роками, коли стала дорослою, забула про цю мрію. Вона так і не здійснилася. Та про це не шкодую: усе, що робиться, на краще. У спортсмена не менш цікаве і насичене життя, ніж у ветеринара... А про спортивні перемоги ніколи не мріяла. У моїй родині не було спортивних традицій. Сама я бігала, отримувала від цього задоволення, але на олімпійському п’єдесталі себе не уявляла.

Тепер же усі мрії пов’язані зі спортом. Поки що не думаю, де ще, поза межами стадіону, можу себе реалізувати, що ще може приносити мені таке задоволення, як біг. Думки крутяться довкола одного: залікувати травми, відновитися й готуватися до нових стартів.

- Ваша найкраща подруга в збірній — призерка престижних міжнародних турнірів у бігу на 400 м Ольга Земляк. Які риси її характеру імпонують вам понад усе?  

- Оля чітка, усе в неї розкладено по поличках. Вона терпіти не може відкладати справи у глибоку шухляду. Подруга вражає мене цілеспрямованістю. Оля знає, чого хоче досягти у спорті, а чого — в особистому житті. І йде до мети, не звертаючи з обраного шляху.  А ще вона хороша подруга. Люди кажуть, друг пізнається в біді. Та, як на мене, друг пізнається в моменти радості. Не кожна подруга здатна пережити твій успіх. Заздрощі і ревнощі людей, які називали себе моїми друзями, просіяли коло мого спілкування... Та Оля, здається, не знає, що таке заздрість. Так щиро радіє моїм перемогам!

Ми найкращі подруги. Та можемо посваритися через такі дрібниці! (сміється). Трапляється, палко посперечаємося через щось на тренуванні. А вийшовши з манежу, сіли-поговорили — і знову найкращі подруги. На зборах постійно разом, тренуємося також завжди поруч. А коли втомлені, емоції приборкати ой як непросто... Та довго дутися одна на одну не вміємо. Крок назустріч поспішаємо зробити одночасно.

Фото НОК України.