«Уроки української літератури у школі не залишили в мені особливого сліду»
Письменник Любко Дереш – про творчість як про спорт.
/wz.lviv.ua/images/interview/2017/04/Deresh.jpg)
Коли входиш у літературу у неповні 16 років і відразу стаєш популярним письменником, це круто змінює твоє життя. З цим треба давати раду. Роман «Культ», який Любко Дереш написав у 2001 році, вважається «культовим», адже інтерес до нього не вщухає. Усі наступні твори молодого письменника («Поклоніння ящірці», «Намір», «Архе», «Трохи пітьми») теж не проходили повз увагу читачів і літературних критиків. Любко Дереш ділиться своїми думками, роздумами і знаннями з читачами «ВЗ».
— Для мене література схожа на фрідайвінг (пірнання із затримкою дихання), - зізнається письменник. - Коли набрав повітря і мусиш пірнути, потім виринаєш, хапаєш повітря і знову пірнаєш за черговою книжкою. Момент пірнання якраз і є тим моментом «вільного падіння», коли ти — весь у процесі творчості. Десь внизу маєш торкнутися дна, і тоді вже знаєш, що буде нова книга, бо з’явилися якісь ідеї. Але є такий період, коли пірнаєш і не знаєш, що буде далі, чи вистачить тобі повітря. На шляху вгору по тросу теж відбувається багато цікавого, бо часто не відаєш, коли закінчиться товща води і ти зможеш вдихнути повітря. Тут важлива роль тренера — наскільки вміло навчить тебе усіх премудростей спорту.
- І хто ваш тренер?
- Є кілька письменників, думка яких для мене значуща. Наприклад, Юрко Іздрик... Юрко Покальчук був для мене знаковою людиною. Вони - титани духу. Йдеться про здатність цих людей говорити і не боятися за сказане. Не боятися наслідків. І люблю, і боюся цих письменників. У світовій літературі — Стівен Кінг, книги якого по кілька разів перечитав ще у дитинстві. Вивчаю спадщину Михайла Бахтіна — мені близька його світоглядна позиція. Працюючи над новим романом, прислухаюся до думки Володимира Рафеєнка, до якого ходжу на заняття.
- І ніхто з класиків?
- На жаль, уроки української літератури у школі не залишили в мені особливого сліду. Принаймні не настільки, аби брати собі когось за взірець.
- Коли вам найкраще пишеться?
- З ранку до обіду, допоки в животі не «говорить картопля». Для натхнення не потрібно сідати у позу лотоса чи заряджатися вранішньою сонячною енергією, але дисципліна не завадить. Письменник — це інструмент вираження думок, сюжетів, образів, які вже існують у колективному просторі… Поява літературного твору — маленьке метафізичне явище, де письменник є медіумом, співтворцем, який допомагає текстові народитися. За визначенням Воннегута, письменники діляться на боксерів і каратистів. Перші б’ють-б’ють-б’ють, і потім дивляться, що з того вийшло, а каратисти повторюють один і той же прийом 10 тисяч разів, поки врешті не напишуть геніальне речення.
- До якого типу письменників ви себе відносите?
- Напевно, до кікбоксерів. Коли працював над останнім романом (а ця робота зайняла у мене майже три роки), деякі епізоди і речення я переписував десятки разів. Цей роман є, мабуть, найскладнішою і найоб’ємнішою моєю роботою, де відходжу від молодіжної теми і звертаю увагу на ті соціальні події, що відбуваються в Україні. Роман присвячений темі українського майбутнього і спробам його моделювання. Попри боксерські прийоми, тобто дію роману, я намагався дбати про естетику самого твору, щоб сюжет і те, як подається, становили єдине ціле…
- Чи існують правила ремесла письменника? Наприклад, ти письменник, але не написав бестселер, то що з цим робити?
- У літературі, як і в будь-якій іншій діяльності, існує багато професійних секретів. Дедалі більше починаю усвідомлювати необхідність системної освіти для літератора. Ще більш важливим є наявність живого спілкування. В Європі, особливо в Англії, розвинута система оплачуваного наставництва, коли молодші письменники можуть отримувати консультації старших. У нас окремі літературні школи теж пробують запровадити цю систему, скажімо, Центр літературної освіти. В Україні стоїть гостре питання з тим, аби перевести літературу зі сфери ремесла якщо не в ранг мистецтва, то бодай добротної індустрії.
- Популярність «звалилася» на вас у 16 років. Як її сприйняли?
- Було дивно. Не прагнув бути публічною людиною. Навіть була ідея, поки мене ще не знали, підсилати на інтерв’ю свого найкращого друга…
- Що робите у хвилини непевності, вагань і сумнівів?
- Читаю. Також нагадую собі, що, зрештою, останнє слово у цьому житті не за мною, а за світом. Це як у фрідайвінгу — якщо пірнув, то вже пливи, не смикайся. Українці трохи фрідайвери — пірнули і наближаються до дна. Але, сподіваюся, не для того, щоб завмерти там, а щоб відштовхнутися і виплисти, уже в новій якості.
- Тобто, попри усі катаклізми, негаразди, війну, ви оптимістично налаштовані щодо майбутнього нашої країни?
- Так. Тут живуть люди, здатні на подвиги.
- А як щодо свого майбутнього?
- Його не минути, тож що мені залишається робити? Просто продовжуватиму писати.
Із досьє «ВЗ»
Любко Дереш народився 10 серпня 1984 р. у місті Пустомитах Львівської області. Сучасний український письменник.
Навчався у середній школі №2 м. Пустомити, потім закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету (спеціальність «Облік і аудит»).
Перша публікація — роман «Культ» у часописі «Четвер» (2002) (у 18 років). Потім вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002; написаний раніше, ніж «Культ», але вийшов після нього), «Архе», «Намір», «Трохи пітьми»... А також роман «Голова Якова» («Як стати Богом і не заплакати»), «Миротворець» (повісті та оповідання), роман «Остання любов Асури Махараджа», книга «Пісні про любов і вічність»…
Твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, польська, італійська, сербська, французька...).