«Мій фільм про людей, життя яких «розщепилося на атоми»

Українська сценаристка Світлана Усенко – про фільм, присвячений Чорнобильській трагедії, і зйомки документальної драми «Діти перемоги».

Щороку відома українська сценаристка, режисер і тележурналіст Світлана Усенко знімає нові фільми. Торік до 30-ї річниці трагедії на Чорнобильській АЕС вона приурочила свою картину «Розщеплені на атоми», яку знімали у Прип’яті. Цього року Світлана завершує новий проект «Діти перемоги» — документальну драму, написану з історій живих свідків цієї трагедії, яку Україна пережила з 1939-го по 1945 р.

У кожного героя стрічки — своє ставлення до цієї війни… У фільмі кожен герой досі живий і розповідає свою історію.

- Світлано, минулого року ваш драматичний фільм «Розщеплені на атоми», приурочений 30-й річниці трагедії на Чорнобильській АЕС, став найкращим документальним фільмом за останні роки на українському телебаченні. Це не перший ваш проект, присвячений трагедії. Чому вирішили знімати ще одну роботу на цю ж тему, і що вас надихнуло на написання сценарію?

- Справді, раніше я знімала два документальні фільми про події у Чорнобилі. Перший був присвячений версіям і причинам катастрофи, а другий — теперішньому стану зони відчуження. Це були фільми, зняті на документальній основі. Через кілька років після виходу на екран цих стрічок мені до рук потрапила документальна повість Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва», що заснована на спогадах реальних людей, які пережили цю страшну трагедію. Ця книга мене настільки надихнула, що на той час, коли керівництво каналу «1+1» вирішило знімати фільм до 30-ї річниці трагедії, я вже чітко розуміла, яким він має бути. Саме з цієї книги і розпочалася моя робота над фільмом.

- Що було найскладнішим під час підготовки картини?

- Домовитися з Людмилою Ігнатенко — нашою головною героїнею. Спочатку вона відмовилася від участі у фільмі, не хотіла ані зніматися, ані давати інтерв’ю. Однак я не належу до тих людей, які відмовляються від своїх задумок. Мені дуже хотілося екранізувати історію Людмили, бо вона унікальна. Вона — єдина серед дружин пожежників, яка вагітною поїхала за своїм чоловіком у лікарню до Москви. До останніх хвилин життя Василя Ігнатенка Людмила була поруч, доглядала за ним, хоча для неї це було небезпечно. Після довгих телефонних розмов, особистих зустрічей Людмила все ж таки погодилася. Мабуть, переконали мої слова, що її історія важлива для багатьох українок, які так само, як і вона, втратили своїх чоловіків, але не у Чорнобильській зоні, а у зоні АТО. Людмила пройшла складний шлях — втратила чоловіка, дитину і дім. Та, попри все, навчилася жити далі. Її історія стала для багатьох прикладом того, як знаходити у собі сили йти далі…

- Про аварію на Чорнобильській АЕС багато телеканалів і телекомпаній також знімали свої фільми. Однак саме вашу картину глядачі оцінили найвищим балом. У чому, на вашу думку, секрет успіху?

- Мабуть, у тому, що я не намагалася зробити черговий фільм-розслідування про причини аварії або нові факти корупції у зоні відчуження. Цей фільм про людей, життя яких «розщепилося на атоми». Фільм про людей, які стали не за власним бажанням учасниками подій, пережили неймовірний біль, втрату, страх, відчай, однак знайшли у собі сили продовжувати боротися за життя. Зрештою, як і в новій моїй картині «Діти перемоги», яка незабаром вийде на екрани, перед нами не стояло завдання показати «історичну правду» — ми показуємо долі людські.

- Що саме буде показано у новій картині?

- «Діти перемоги» — документальна драма, створена з історій живих свідків цієї трагедії, яку Україна пережила з 1939-го по 1945 р., опинившись в епіцентрі війни. Наша країна була охоплена війною відразу з двох фронтів — значно більше пригнічень, болю, страху, смертей. Я зібрала сповіді шести героїв, людей з різних куточків країни, які ще дітьми пережили жахіття того часу. І у кожного з них була своя війна, і у кожного з них своє ставлення до Дня перемоги, з якого радянська пропаганда зробила день торжества радянського солдата. Але ж війна — значно глибше явище, ніж бої, перемоги і поразки.

- З чого почалася ваша робота над цим фільмом?

- Якось я прочитала статтю про Семена Сороку — унікального чоловіка, який багато пережив і, попри свій поважний вік (зараз йому вже 90 років), зумів зберегти душевну чистоту, силу духу і віру в Україну. Ми хотіли з ним поспілкуватися, записати його історію, тому що таких, як Семен, залишилося небагато. Тоді мені так і не пощастило з ним зустрітися через зйомки фільму про Чорнобиль. А через два роки, коли я приступила до роботи над сценарієм до фільму «Діти перемоги», згадала про нього. Через громадські організації у Кропивницькому мені пощастило розшукати Семена Сороку.

Семен Климович Сорока народився на Поліссі у важкий для України час. Бачив «радянізацію» Західної України, ешелони людей, яких вивозили до Сибіру. Він був зв’язковим УПА вже під час радянсько-німецької вій­ни. На його очах НКВС спалили живцем його двоюрідного брата. Після війни Семен Климович став членом підпільної молодіжної організації ОУН. За це його арештували і вислали у табори на Північ. Та, попри все, цей чоловік і досі залишається вірним своїй ідеї, яку ще у дитинстві допомогла сформувати його бабуся. Зараз Семена Сороку можна побачити на вулицях Кропивницького з малиново-чорним стягом.

У фільмі також є інша історія про маленького хлопчика, який залишився сиротою після того, як німці на його очах розстріляли маму, а солдати Радянської армії дали йому прихисток, і хлопчик став сином полку. Або історія киянки, яка під час окупації Києва не змогла виїхати з міста, а після визволення столиці разом з мамою переживала приниження з боку радянської влади. У кожного з моїх героїв своя пам’ять про цю війну, своя історія і свої причини вважати когось ворогом чи другом. Через історії усіх героїв фільму я хотіла показати, наскільки різною була війна для кожного з них, для кожного регіону України, тому що в усіх вона почалася у різний час: у когось у 39-му, а у когось у 41-му. Та й закінчилася вона по-різному. І не для всіх 9 травня стало днем визволення і перемоги.

- Світлано, де ви шукали героїв для свого фільму?

- Історію Христини Хігер, львів’янки єврейського походження, яка разом зі своєю сім’єю прожила 414 днів у… каналізації, я прочитала у книзі «Дівчинка у зеленому светрі». Її історія мене вразила неабияк. Через видавництво мені вдалося вийти на Христину. Вона живе тепер в Америці. За тиждень знімальна група мала шість перельотів. Ми пролетіли половину Земної кулі, щоб записати одну із найзворушливіших історій фільму.

Також багато цікавих історій мені розповіли співробітники Національного музею історії України під час Другої світової війни. Довідалася, що на території Київської обласної лікарні був дитячий будинок, у якому перебували діти з концтаборів. Хотіла знайти всіх, хто там був, але, на жаль, це було дуже складно. Але мені вдалося познайомитися з Ганною Стрижковою, жінкою, яку у трирічному віці вивезли в Аушвіц, а після закінчення війни, як і багатьох інших дітей, повернули у Київ. Вона досі не знає, хто її батьки і де вона народилася.

- Чи була якась історія, яку ви хотіли екранізувати, але з певних причин від неї довелося відмовитися?

- Так. Це історія про українця Олексія Береста, про якого варто би зняти окремий художній фільм. Мало хто знає, що саме Олексій Берест повісив прапор над Рейхстагом, а не Єгоров і Кантарія, як нам завжди розповідали на уроках історії у школі. З якихось причин про Береста заборонено було згадувати. Після війни його доля склалася трагічно. Герой війни загинув під колесами поїзда, рятуючи дитину. Сподіваюся, у мене з’явиться трохи більше вільного часу, і я напишу сценарій про цю легендарну людину, про яку навмисне замовчували радянські політологи та історики.

Довідка «ВЗ»

Світлана працювала в новинах понад 15 років. Разом зі своїм чоловіком і особистим оператором Віталієм Панасюком розробила проект “Секс-місія” — програму відвертих і публічних розмов про “ЦЕ” без комплексів, недоречних жартів і табу. Була ведучою шоу соціальних провокацій “Моя хата скраю” і проекту “Секс-місія”. Є автором гучних фільмів: “Таємниці генія Шевченка”, “Розщеплені на атоми”, “Діти перемоги”…

Фото прес-служби телеканалу «1+1».