Віталій САЛІЙ: «Я байдужий до нагород. Дають – добре. А не дають – то слава Богу»

Серіал власного виробництва телеканалу “Україна” “Не зарікайся” - авантюрна мелодрама, заснована на реальних подіях, що відбуваються на сході країни. У фільмі використано документальні відеохроніки Революції гідності на Майдані. Задіяна плеяда найкращих українських акторів — Анна Кошмал, Валерія Ходос, Костянтин Данилюк, Віталій Салій... Власне Віталій у 100-серійному фільмі грає головну роль. Під час навчання в Університеті імені Карпенка-Карого його запримітив режисер Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Едуард Митницький і забрав талановитого хлопця до себе у майстерню.

- У вашій фільмотеці багато ролей: від “Доярки з Хацапєтовки” і безсмертного “Мухтара” — до “Клану ювелірів”. Тепер додалася позитивна роль у новому серіалі. Ви знову “виграли у лотерею”?

- Як і всі актори, проходив кастинг. І пробувався не лише на цю роль, але режисер мене побачив у ролі Олександра Савченка. Це — молодий, добрий і чесний персонаж, який довший час жив як у Бога за пазухою. Він з заможної родини, вчився за кордоном, і все у його житті йшло наче за планом, аж поки на нього не навалилися події, що змінили його долю...

- У серіалі є і політична лінія, пов’язана з подіями на сході України, з анексією Криму... Дискусії на політичні теми відбуваються між акторами?

- Про це можу говорити лише з тими, хто мене чує і кому цікава моя думка. З тими, чию думку хочу почути я. Не лише з акторами на знімальному майданчику ми обговорюємо проблеми, які є у нашій країні. Багато акторів з Росії, яких знаю особисто, підтримують Україну, розуміють усю дикість ситуації, у якій ми всі опинилися. Просто у сучасних реаліях цих людей ніхто не чує, ніхто не дає їм можливості висловити свою думку. 

- Основне завдання телебачення у сучасних умовах — навчити чи розважити глядача?

- О... (сміється. - Г. Я.). Зараз у телебачення завдання — продати продукт. Тому все залежить від того, як глядачі голосують. Якщо глядачі захочуть, щоб їх розважали, то, звичайно, доведеться розважати. А якщо глядачі голосуватимуть за те, щоб їх вчили, телебаченню доведеться прислухатися і робити більше пізнавальних програм. Усе диктують рейтинги. Телебачення заробляє гроші... На жаль...

- Ви — молодий актор. Мабуть, погоджуєтеся на участь в усіх запропонованих проектах? Чи є такі, у яких би ви ніколи не зіграли?

- Звичайно, є. Ніколи б не погодився знятися у фільмі чи серіалі, який би неправдиво розповів про події на Майдані чи, скажімо, про події на сході. А всі решта пропозиції — позитивних чи негативних героїв — прийму із задоволенням (сміється. - Г. Я.). 

- Іноді акторам доводиться працювати на знімальному майданчику по десять і більше годин. Як би мала бути побудована робота знімальної групи, щоб актору було максимально комфортно зніматися і щоб він за це віддавався ролі на сто відсотків?

- Комфорт — не основне для актора. Найголовніше, щоб всі — і команда, і режисер, і актори — розуміли, для чого вони знімають саме ту історію, саме цю сцену... Мені подобається, коли режисер має своє бачення якоїсь конкретної сцени, натомість актор її бачить по-іншому. Починається суперечка, і в цій суперечці народиться щось справжнє. 

- Є режисери, які не дозволяють акторам навіть пискнути...

- Є й такі. І добре, якщо ті режисери з великої літери. Таких треба слухати. Режисер має знати історію, вміти зацікавити і затягнути у цю історію актора. Але є й такі, що самі не знають, що треба робити. От тоді складно працювати. Акторам і всій групі доводиться все брати на себе. 

- Себе не хотіли б спробувати у режисерській “шкурі”?

- Коли я закінчив університет, півтора року викладав на курсі Едуарда Митницького, був третім педагогом. Там я щось ставив як режисер. Але мені ще потрібно набратися досвіду, бо режисура, на мою думку, справа зрілих людей з величезним багажем досвіду. Можливо, як мені буде років шістдесят, я щось і поставлю...

- Незабаром Американська кіноакадемія вручатиме “Оскари”. Всі тільки й говорять про Леонардо ДіКапріо, якого п’ять разів номінували на цю нагороду, але він її й досі не отримав. Що для вас означають нагороди і премії?

- Нічого, окрім короткочасного задоволення свого его. А іноді це може навіть нашкодити, бо часто номінують чи дають нагороди за роботи, які невідомо чим заслужили таку честь. Трапляється, вкладеш у роль серце й душу, а її ніхто й не помітив. Зате інша далася легко, і, може, була зроблена не так, як би хотілося, а її відзначили. Це — як лотерея. Як дають нагороди — Богу дякувати, не дають — також слава Богу. 

- Колеги на знімальному майданчику характеризують вас як веселу і дотепну людину. Любите покепкувати з когось чи розіграти?

- Ні. Не розігрую нікого. Це — не моє. Але люблю пожартувати чи посміятися з дотепного жарту. 

- У мене складається враження, що ви — дуже правильний і позитивний чоловік. Мабуть, у дитинстві батьки з вами не мали жодних проблем?

- Я багато чого хотів знати, тому й потрапляв у непередбачувані ситуації. Не був слухняним. Хоча навмисне нікому нічого поганого не робив, однак через мою цікавість потрапляв у неприємні ситуації. 

- У школі всім дітям дають прізвиська. У вас було?

- Аякже! Рижий! Мої однокласники не вирізнялися оригінальністю (сміється. - Г. Я.).

- З дитинства мріяли стати актором?

- Я мав бути військовим. У нас у родині всі чоловіки — військові. Коли закінчував школу, за компанію з товаришем прийшов на підготовчі курси. Просто прийшов у театральний університет і там побачив артистів. Мене це зацікавило. Зрозумів, що це — моє. 

- Окрім серіалу “Не зарікайся”, ви задіяні у зйомках ще кількох картин. Однак робота артиста — нестабільна. Сьогодні кличуть, а завтра... Ніколи не жалкували, що, можливо, вибрали не ту професію?

- Жодного разу! Те, що моя спеціальність нестабільна і залежна, — це правда. І чим старшим стаю, тим мені складніше. Для чоловіка бути залежним від чогось - дуже складно. Тому й доводиться шукати. Актор завжди залежний від продюсера, від затвердження на роль... Акторська професія — залежна. Але я її страшенно люблю і нічого іншого робити не вмію. Це те, що у мене виходить найкраще і приносить не лише задоволення, а й дохід. 

- Ви подобаєтеся жінкам. А самі часто закохуєтеся?

- Ага (сміється. - Г. Я.). Закохуюся. У свою дружину. От закохався і далі продовжую закохуватися. Я — однолюб! От тут витягнув у долі справді щасливий лотерейний білет!

- Дружина також акторка?

- Так. Ми знімалися в одній картині “Офіцерські дружини”. Я грав роль розвідника, вона — червоноармійку, у яку, за сценарієм, я закохуюся. Однак доля наших героїв розлучила: вона народила від німця, а я її... розстрілюю разом з цією дитинкою. Ось у цьому жахітті ми з нею й познайомилися. 

- Це було кохання з першого погляду чи ви довго придивлялися?

- Ми якось відразу зрозуміли, що створені одне для одного.

- Складно жити двом творчим людям під одним дахом?

- Нам складно в іншому. Живемо на дві країни. Аня — у Санкт-Петербурзі. У неї там багато вистав, зйомок. Я ж працюю в Україні. Ми не бачимося по тижню і більше, а це дуже важко. В усьому решта ми щаслива сім’я.

- Розмовляєте про політику?

- Так. Аня — не лише талановита акторка, а й розумна жінка. Вона вміє відрізнити, де чорне, а де біле.

Фото телеканалу “Україна”.