Єгор ГРУШИН: «Культурна столиця, а виступити музикантам ніде...»

Коли говорять про майбутнє української музики, одразу згадую Єгора Грушина. Йому — 22. Серед здобутків музиканта — три платівки і кілька масштабних концертних турів. Він є одним з найяскравіших представників української неокласики. Останнього слова лякатись не варто. Музика Єгора — це легкі і чуттєві фортепіанні мелодії. Концерти молодого піаніста-віртуоза збирають аншлаги. І найбільше прихильників — серед молоді. Цього року музикант відзначає 5-річчя творчої кар’єри. Попри напружений концертний графік (зараз триває ювілейний тур 9-ма українськими містами), музикант знайшов час і для читачів «ВЗ». Єгор замовляє карпатський чай з медом і ділиться підсумками першого творчого періоду.

-Ці 5 років були для мене надзвичайно важливими, — розповідає Єгор Грушин. — Як і будь-хто у моєму віці, намагався знайти ту справу, якій зможу присвятити своє життя і яка приноситиме задоволення. Зізнаюсь, довго вагався. Навіть планував стати економістом. Однак обрав музику і з упевненістю можу сказати, що не помилився. Не втрачаю мотивації розвиватися. Не бракує мені і юнацького запалу, енергійності. Бачу на концертах публіку, у якої горять очі. Це надихає. Приємно усвідомлювати, що моя музика потрібна не лише мені. Хоча донести її набагато важче, ніж, скажімо, пісню. Інструментальні твори, музику без слів, по радіо не почуєш - це так званий «неформат». Але мені здається, що вона може сподобатись ширшій аудиторії, оскільки їй не страшні мовні кордони. В Україні неокласика не така затребувана, як у світі, але за останні роки помічаю позитивні зрушення.

- Ти рано розпочав свою музичну кар’єру. Не шкодуєш про це?

- Анітрохи. Правда, мені доводилося вчитись на власних помилках, але це найдієвіший спосіб уникнення їх у майбутньому. Ніколи не розумів прохань поділитись досвідом. Досвідом неможливо поділитись — його можна здобути. На жаль, у мене не було людини, яка б допомагала на початках. Тоді, зрештою, й неокласичних композиторів майже не було. Лише недавно почали з’являтись нові імена. Але той факт, що виступ всесвітньо відомого італійського неокласичного композитора Людовіко Ейнауді викликав у Київській опері аншлаг, переконує у затребуваності такої музики в Україні. Запитай у перехожих на вулиці, чи знають вони Людовіко Ейнауді. Впевнений, що більшість знизають плечима... Однак у світі його вважають масовим композитором — альбоми очолюють рейтинги продажів, а квитки на концерти розкуповують за лічені години.

- А у тебе вже є надійний слухач?

- Є підстави на це надіятись. Вже у цьому турі відвідав Київ, Черкаси, Чернігів, Полтаву, Суми і Білу Церкву — усюди є люди, яким подобаються мої композиції. Ще зіграю у Запоріжжі, Дніпропетровську і Харкові. А підсумковим стане концерт у Львівській філармонії. Помічаю й чималу інтернет-аудиторію, яка прослуховує платівки, відслідковує новини. Мені важливо відчувати слухачів, заряджатись від них енергією. Інструментальна музика не має таких палких фанатів, як рок- чи поп-виконавці - такі можуть їздити на концерти кумира тисячі кілометрів. На моїх виступах панує камерна атмосфера. Люди після виступу підходять, діляться враженнями. Дехто зізнається, що мої композиції допомогли пережити важкі моменти у житті. А комусь, навпаки, радісні. Зворотний зв’язок для музиканта є надзвичайно важливим. Кайфую не від того, як виступив. Не від стилю життя — концертів, переїздів, подорожей. А від того, що моя музика може комусь допомогти.

- Ти закінчив лише музичну школу. Чому не вступав у консерваторію?

- Викладачі у музичній школі покладали на мене надії. Я постійно брав участь у конкурсах, привозив нагороди. Зрештою, закінчив школу з відмінними оцінками. Але от з продовженням музичної освіти не склалось. Перед початком одного з конкурсів, який відбувався у філармонії, голова журі запитав мене: «Ну, ти ж вступатимеш до нас, правда?» Я саме був у випускному класі, хоч у звичайній школі ще залишався рік навчання. «Не знаю, — кажу. — Маю рік, аби усе зважити, обдумати». У планах ще був економічний фах. І от на цьому конкурсі солістів мене проігнорували, хоча знаю, що зіграв добре. Про це говорили і деякі викладачі, і учні. Ця несправедливість остаточно відбила бажання продовжувати музичну освіту. Хоч і економістом не став. Життя таки повернуло до музики. Довго займався самоосвітою, бо ніколи не мав уроків з композиції, процесу написання творів, їх аранжування. Але музика виходила з мене, і я не міг цьому протидіяти.

- Мені здається, що ти є надзвичайно амбітною людиною. Ставиш мету і досягаєш її, чого б тобі це не вартувало...

- Інколи аж занадто амбітний (сміється. — О. Д.). Оскільки рано почав музичну кар’єру, то й швидко подорослішав. Життя навчило, що для того, аби чогось досягнути, треба докласти максимум зусиль. На щастя, ця амбітність за 5 років у музиці мене не покинула. Як не покинуло і бажання прогресувати. Багато молодих музикантів через труднощі втратили мотивацію...

- Цікаво, а яким ти уявляєш себе, скажімо, через 30-40 років?

- Дозволю собі помріяти (усміхається. — О. Д.). Хотілося б вийти на більшу сцену, дорости до оперних театрів. Планую значно вирости як музикант, композитор. Коли прослуховую свій перший альбом і порівнюю його з другим і третім, то помічаю суттєву різницю. Моя музика «дорослішає», стає цікавішою. От хотів би, щоб кожна наступна платівка була кращою за попередню. Це означатиме, що я не стою на місці, розвиваюсь.

- А ти й не стоїш на місці. Народився в Одесі, жив у Новій Каховці, переїхав до Львова. І подейкують, маєш бажання перебратись у столицю...

- Батьки часто переїжджали, я, відповідно, з ними. У 18 років, коли вчергове переїхали, мені подумалось: а що я роблю у цій Новій Каховці? Тож зібрав сумку і переїхав до Львова. Ось уже 5 років мешкаю у місті Лева. І 5 років розмовляю українською, хоча до того був російськомовним. Часом навіть не помічаю, якою мовою думаю. Це важко пояснити. Часто буваю у Києві, маю там багато друзів. Але переїжджати наразі не збираюся — ще не все доробив у Львові. А взагалі така риса, як непосидючість, мені притаманна. Якщо більше місяця нікуди не виїжджаю за межі міста, то почуваюся замкненим, наче у клітці. Ще б дороги українські так не втомлювали — подорожував би частіше.

- «Не все доробив у Львові» - це про фестиваль акустичної музики Lviv Acoustic Fest, який ти організовуєш, чи про власну музичну кар’єру?

- І те, й інше. Ідея провести Lviv Acoustic Fest виникла через відсутність у Львові гідної сцени для акустичних гуртів. Переїхавши сюди, я був здивований: талановиті виконавці грають музику у пабах і ресторанах. Їх перебиває дзенькіт келихів, хтось їсть, хтось п’є пиво, інші голосно теревенять. А той сердега намагається щось зіграти на скрипці чи гітарі. Сюрреалістична картина, правда? Львів вважають культурною столицею України, а виступити музикантам ніде... Тож ми з друзями вирішили створити фестиваль, на якому у камерній атмосфері могли б виступати талановиті музиканти. Цьогоріч провели його втретє на незмінній локації — у Палаці культури імені Гната Хоткевича. Запрошуємо як іменитих виконавців, так і молоді гурти. А щодо власної творчості, то у Львові мені справді комфортно писати музику. Атмосфера, ритм міста цьому сприяють.

- Ти також є адміністратором однієї зі сцен фестивалю «Захід». Маєш можливість бачити концертний ринок зсередини. Музиканти — люди примхливі?

- По-різному буває. От працювали якось з Дмитром Шуровим (Pianoбой. — О. Д.). Ясна річ, хвилювались — цей музикант грав в «Океані Ельзи», працював із Земфірою. Та що там — він виступав на одній сцені з Браяном Меєм з легендарних Queen! Не повіриш, але працювати з Шуровим — одне задоволення. Надзвичайно приємна людина — як у спілкуванні, так і в робочому процесі. Потім ще шість разів організовували йому концерти. А от скільки проблем ми мали з молодими гуртами, які, по суті, ще нічого не досягнули в музиці! Буває, вишлють довжелезні райдери (список вимог артиста до організаторів виступу. — О. Д.), що їм треба мало не 10 літрів віскі Jack Daniel’s, вагони апельсинів і бананів, шоколад такий-сякий. А ще чорнослив і саме у такому вигляді, як зазначено у райдері. Мало того — ще й лежати він мусить так, як подобається музикантам. Ми працювали з багатьма іноземними артистами. Вони скромніші — 10 канапочок, пляшка вина, 2 літри соку. Усміхаються, дякують. Кажуть: «Крутий у вас фестиваль! Організація чудова, публіка ще краща». Йде мова про іменитих артистів, яких знають і люблять у світі. А от нашим «зіркам» часом не вгодиш. 

Довідка «ВЗ»

Єгор Грушин — піаніст і композитор. Народився 2 квітня 1993 року в Одесі. Займатися музикою почав у 9-річному віці. А вже у 10 років почав відвідувати музичну школу, яку закінчив у 2009-му з відзнакою. У 2010-му почав створювати власні композиції в авторському, неокласичному стилі, які були поширені за допомогою соціальних мереж. У квітні 2012 року презентує дебютний альбом Inside. Відтоді вийшло ще 2 платівки. Сьогодні Єгора Грушина називають одним з найяскравіших українських неокласичних композиторів.