Гордій Старух: «В Україні відкрився новий фронт – проти народної культури»

Музикант і скульптор – про культурну експансію, шароварщину і переваги вуличного музикування.

Український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт. Це не безглуздий набір слів, як вам, мабуть, подумалось. Таку назву має музичний стиль львівського етногурту «Йорий Клоц». Четверо запальних хлопців концертують Україною та за кордоном з 2009-го. За їхніми плечима — успішний альбом, кілька кліпів і сотні подертих струн на концертах. «Йорий Клоц» не залишить байдужим нікого, хто хоча б раз почув його наживо. Моє знайомство з хлопцями відбулося на фестивалі «Ту Стань!». Видовищне шоу і неймовірна енергетика «підірвали» кількатисячну публіку з першої пісні. Про продовження традицій предків розповідає учасник колективу, скульптор у третьому поколінні Гордій Старух.

- Гордію, струни твоєї гітари на концерті у Тустані рвались тричі. «Йорий Клоц» завжди так віддається на сцені?

- Ми любимо те, чим займаємось — ось найголовніший секрет (усміхається. — О. Д.). Навіть якщо перед концертом немає настою (і таке буває!), намагаємось розвеселити одне одного. Постійно беремо собі за приклад лідера гурту Metallica Джеймса Гетфілда, який однаково співатиме для повного і порожнього стадіонів. Його переповнюють емоції, бо він робить те, що любить. Ми теж до цього прагнемо. Це ознака професіоналізму.

- «Йорий Клоц» починав грати на вулиці, а сьогодні підкорює сцени відомих фестивалів України, Польщі, Німеччини...

- Досвід вуличного музикування допомагає нам і сьогодні. Вже на початках ми втратили страх перед публікою і навчилися з нею спілкуватись. Вулиця для нас стала своєрідним тренажерним залом. У студентські роки ватагою з шести музикантів ходили грати на вулицю, як на роботу. Треба ж було якось заробляти на хліб.

- У вас нехарактерна музика: народна автентика поєднується з хіп-хопом та елементами електроніки. Як ти окреслюєш стиль гурту?

- Український-обрядовий-хіп-хоп-дай-Боже-етно-чорт. Хто нас чув, той погодиться з такою характеристикою нашої музики (сміється. — О. Д.). Музичні критики писали, що наш стиль у чомусь схожий на музику фінського гурту Apocalyptica. Хоча не впевнений у такому трактуванні. У всякому разі є й простіші терміни. Як-от «шалена розруха» чи «музика крайня». «Запалюємо» публіку звучанням колоритних народних інструментів — ліри, бухала, контрагуслів. Весь репертуар — лише народні пісні. Різні жанри: починаючи з родинно-побутових і завершуючи древніми дохристиянськими обрядовими наспівами.

- У вас справді немає жодної авторської пісні? 

- Так, лише народна творчість. Ми надаємо пісням іншого звучання, адаптуємо під свій стиль. Наші слухачі часто дивуються, як це народ міг придумати такі чудові пісні, проникливі слова. Для більшості нинішньої молодості народна культура — це terra incognita, щось далеке, цілком незрозуміле. Ми не граємо чисту автентику. Цим займаються «Божичі», «Древо», «Гуляйгород» — унікальні колективи, про які ніде чомусь не говориться... Істинне виконання співанок з нашого репертуару має бути акапельним. Ми ж обрамлюємо їх інструментальним звучанням. Так, щоб пісні сприймались сучасниками і водночас не скочувались до шароварщини. На одному з фестивалів у Польщі помітив, як молодь всю ніч «відривалась» під свою автентичну музику. Рок-концерти «відпочивають». Народні танці, пісні — чого там тільки не було. А от у нас про цей культурний пласт забувають...

- Як це можна виправити?

- Підтримка народної культури має відбуватись на державному рівні. У Мінкультури мають думати про створення нових фестивалів, просування якісної музики на телебаченні і радіо, створення умов для творчості. Ми маємо проводити культурну експансію, аби побороти совок, що досі сидить у головах. Українська народна культура ще з радянських часів отримала чимало нашарувань. Завжди говорилось про її меншовартість і провінційність. Насправді ж цей пласт в Україні — величезний. Взяти хоча б середньовічну культуру, у якій закладено енергетику нації переможців, а не рабів-селян, як нам хочуть нав’язати. Поки українські війська захищають нашу незалежність на Донбасі, в Україні знищуються осередки збереження української народної культури, які й так можна перерахувати на пальцях однієї руки. Закрита (формально — приєднана до кафедри історії української музики) кафедра музичної фольклористики у Національній музичній академії ім. П. Чайковського — єдина кафедра у столиці України, що готувала фольклористів-музикознавців. Під загрозою закриття кафедра фольклористики і у КНУ ім. Т. Шевченка. А в середній освіті взагалі немає жодного предмета, присвяченого фольклору. Таке враження, що в Україні відкрився новий фронт — проти народної культури...

- Ти народився у родині скульпторів. І сам багато часу проводиш у майстерні...

- Так, скульптура — це одне з основних моїх занять. У нас навіть є родинна майстерня. У ній колись працював мій дідусь, а за сумісництвом відомий львівський скульптор Еммануїл Мисько. Меморіальна таблиця Соломії Крушельницької, погруддя Данила Галицького у Львівському аеропорту, портрет Івана Франка на пам’ятнику навпроти Львівського університету — лише незначна частина його робіт. У майстерні досі зберігаються дідусеві книги, креслення і малюнки, а у дворі — матеріали, які він не встиг перетворити на якусь скульп­туру. Мій батько — теж скульптор. Вже в 11 років я почав працювати з каменем. У майстерні минуло майже все моє дитинство, тож у виборі майбутнього фаху про сумніви не йшлося.

- Тебе також знають як майстра з виготовлення автентичних музичних інструментів, однак у «Йорому Клоці» граєш на доволі традиційному — гітарі...

- Старосвітські ліри, кобзи, бандури і гуслі виготовляю вже кілька років. Заняття приносить задоволення, бо поєдную музику зі скульптурою. На деяких інструментах грають хлопці з нашого гурту. Найліпше у мене виходять ліри. Оскільки у «Йорому Клоці» є чудовий лірник, то мені залишили гітару. Хоч незабаром у моїх руках зможете побачити електрокобзу (так я її називаю!), але вона ще не зовсім готова до використання (усміхається. — О. Д.).

- Ви з дружиною (Дарія Альошкіна — відомий майстер витинанки, театральний режисер. — О. Д.) назвали своїх дітей неординарними іменами — Еней, Вакула і Росава. Як думаєш, вони вам за це подякують?

- Маю на це надію. Хоча не вважаю імена наших дітей якимись дивними. Можливо, вони рідкісні, але ж як звучать! Не хотів би, щоб наших дітей асоціювали з кимось іншим. Не знаю нікого у Львові, кого б так звали. Ці імена їх оберігатимуть, у них запрограмована добра енергетика.