Василь Шкляр: «За свій вік не взяв жодної державної премії»

Письменник розповів “ВЗ” про те, чому, не перекладає книжок російською і хто стане наступним героєм його книги.

- Пане Василю, у вашому найновішому історичному романі пишете про повстанську отаманшу Марусю — Олександру Соколовську. Чи складно було зрозуміти жіночі переживання?

- Жіночі переживання досліджував, коли писав еротичний роман “Кров кажана”. У випадку з “Марусею” важливо було зрозуміти місце жінки на війні. Ніхто ж не розповідає про проблеми дівчат, що постійно перебувають між чоловіками, наприклад, як їм жилося у криївках під час визвольного повстання 40-50-х років чи про інші суто фізіологічні аспекти. 

Коли розшукав історію Олександри Соколовської, мені не вкладалося в голові, як шістнадцятирічна гімназистка тримала в руках тисячне воїнство. Не дивно, що про Олександру ходило багато чуток: їй приписували відьомство, мовляв, по жіночій лінії у родині отаманші було багато відунів. Можливо, справді мала якісь екстрасенсорні здібності - Маруся належить до небагатьох отаманів, смерть яких ніде не засвідчена, а чекісти були дуже скрупульозні. А може, це люди стерли згадки про смерть Олександри з переконання, що “Герої не вмирають!”.

- Ви пишете про ватажків українських повстань 20-х років, але зараз  маємо чимало героїв-сучасників.  Чи не з’явилося бажання написати про сучасних жінок на війні?

- Я не борзописець, щоб іти по гарячих слідах. Історичні події вимагають осмислення з відстані часу. Зараз мусимо все зафіксувати на документальному рівні, не загубити жодного імені та події (бо неприпустимо, щоб у ХХІ ст. люди сотнями зникали безвісти), а художні твори з’являться. Не раз ловив себе на думці написати про побачене, коли відвідував хлопців, у полку “Азов”. Там воюють близькі мені люди. Років зо п’ять тому на презентації “Чорного Ворона” у Кривому Розі до мене підійшло кілька юних хлопців, і один з них, Сашко, сказав: “Ми прочитали “Чорного Ворона”. Покажіть, де вмерти за Україну?”. Я відповів: “Ви, хлопці, краще вмирайте від кохання. А коли треба буде за Україну — я вам скажу”. Потім мене не раз зводила доля з ними: спочатку на Майдані, пізніше — на війні. Сашко став відомим: він — художник, намалював портрет президента Литви Далії Грибаускайте. 

В “Азові” є справжні герої, готові сюжети. Наприклад, наймолодший чатовий — двадцятирічний Богдан з Київщини на прізвисько Гризло (узяв позивний з роману “Чорний Ворон”, там є отаман Семен Гризло). Цей хлопчина сказав річ, яка мене вразила: “Я почуваюся справж­нім тільки в бою”. Схоже описував свої почуття й отаман Чорний Ворон. Феномен наших хлопців на війні у тому, що вони читають. Зустрічаєш вояка: в одній руці автомат, в іншій - книжка.

Позивні на фронті — це окрема тема: є Ганси, Фрици і навіть Ленін один, якого хлопці перейменували в Ленона. Це неправильно. Я в таких ситуаціях наводжу приклад, що був в УПА. Прийшли нові хлопці, а сотенний питає: «Яке твоє псевдо?». — «Чорт». — «Голова ж твоя і два вуха! Коли помреш, як капелан буде відспівувати: «Забери, Боже, Чортову душу?». 

- Даєте волю фантазії, описуючи подвиги і особисте життя героїв?

- Коли відкриваю забуті, знищені сторінки історії, це щоразу спричиняє скандал. Скільки нападали на мене Колесниченки-Бондаренки-Табачники... Саме тому свідомо пишу на документальній основі, щоб не давати їм ані найменшої зачіпки, щоб вони не могли сказати: “Такого не було, це брехня”. 

Працюючи над “Чорним Вороном”, я розкошував — зберігся велетенський масив архівних матеріалів. Досліджував чекістські документи щодо захоплення холодноярівських отаманів: справи “Лєс”, “Щириє”, “Заповіт”... У романі даю витяги із документів, наприклад, де описується зовнішність отаманів. Чекісти робили детальні характеристики: зазначали не тільки, що отаман Чорний Ворон мав чорне волосся до плечей, а й що був повільним у рухах. На жаль, про Олександру Соколовську документів в архівах дуже мало.  Це дивно, бо радянська влада не поспішала знищувати архіви — вважала, що існуватиме вічно. Добре, що збереглася мемуарна література. Багато спогадів залишив сотник Української галицької армії Осип Станімір — він був родом із Тернопільщини і написав книгу “Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920 років”. Марусю згадує у своїй книзі “За українську справу” німець генерал Антін Кравс (його мама була з Буковини).

- Чи буде ваш опис визвольних рухів мати продовження, маю на увазі події, ближчі до 40-50-х років?

- Мене зачепила одна драматична історія, яка відбулася над Стрипою на межі Теребовлянського і Козівського районів у 1947 році. Це був час зневіри і розпачу. Упівці, що продовжували боротися у ці роки, є такими ж “залишенцями”, що й повстанці Холодного Яру. Від них відвернулися навіть селяни, втомлені від війни і залякані радянською владою. Вояки вже розуміли, що обіцянки, нібито американці відкриють новий фронт проти “совітів”,  - марні. Провідники УПА емігрували за кордон і залишали своє військо сам на сам із ворогом. Мене цікавить, що змушувало хлопців в таких умовах боротися до останнього подиху.

- Як ставитеся до протестів проти розсекречення архівів репресивних комуністичних органів, мовляв, політики інформацію про свій родовід і так приховають, а простим смертним це може нашкодити?

- По-перше, розкриття архівів може нести загрозу тільки тим, хто співпрацював з КДБ в останні десятиліття — в 60-80-х роках. Усе решта надійно сховане або вже давно вивезене до Москви. По-друге, якщо хтось думає, що зараз усі побіжать до архівів — то це не так. Сюди звернуться люди, яких хвилює доля зниклих у вирі репресій дідів та прадідів. Маю великий досвід роботи в архівах: коли мені давали на підпис формуляр, де були дані кожного користувача певного документа, він був майже чистий. Навіть історики рідко послуговуються архівами.

- Їздите з презентаціями по всій Україні. Чи траплялося, що публіка не сприймала тематики ваших книг? 

- Ви здивуєтеся, але у східних областях людей на презентаціях зазвичай більше, аніж у Львові чи Тернополі. Пригадую, в Одесі мені виділили для зустрічі з читачами цілий театр. “На біса театр? - думав. — Краще у бібліотеці, в тісному колі поговоримо”. Підходжу до театру й не можу протиснутися: люду тьма, якісь хлопці з балконів звисають. Виходжу на сцену і тихенько питаю у модератора, хто це такі. А він: “Це юристи — студенти Ківалова”. Ну, думаю, зараз почнеться... Аж раптом ці студенти вивішують на всю широчінь балкона червоно-чорний прапор і зал як зареве: “Слава Україні!”. Тоді я зрозумів, що в кожному, навіть зросійщеному, місті є українська діаспора. 

А як мені в часи правління Януковича у Кривому Розі виділили театр для літературної зустрічі — це взагалі феноменальна історія. Один з тих хлопців, що зараз в “Азові” служить, позичив у свого друга шлюбний костюм і прийшов до директора театру зі словами: “Очолюю у Кривому Розі молодіжну організацію Партії регіонів, з Києва надійшла вказівка зробити презентацію книжки Василя Шкляра”. Директор дав добро, бо, мабуть, поняття не мав, хто такий Шкляр (сміється. — О. Г.).

- Ви відмовилися брати Шевченківську премію з рук Януковича. Якби вам її вручили тепер — взяли б?

- За свій вік я не взяв жодної державної премії, не скористався спонсорською допомогою чи грантами. Щодо Шевченківської премії - вона девальвована. Навіщо роздавати її пачками: і музикам, і кіношникам, і літераторам... Треба визначити одне культурне явище, яке спричинило суспільний резонанс і має значення для країни. 

- Ви заборонили перекладати свої книжки російською мовою. Але ж ваша література могла б змінити щось у свідомості російськомовних читачів?

- Остання моя книжка російською мовою “Вибране” вийшла у 1990 році у Москві. Після того я прописав у своїх контрактах з видавництвами пункт, де забороняю видавати мої твори російською. Стою на цій позиції й досі: мої книги ніколи не будуть інструментом русифікації. Наприклад, у книгарнях Києва люди охоче купують мої книжки українською мовою, але якби поряд лежав російський переклад — вони обрали б його. На презентаціях до мене підходять читачі і розповідають, як на моїх книжках вивчили мову. Для мене це найбільша втіха. 

- У 2012 році ви спробували потрапити у парламент. Програли вибори. Чи не було думок знову взятися за політичну діяльність?

-  Ніколи не марив політичною кар’єрою. Якби справді захотів, то опинився би у Верховній Раді давно. Мав чимало пропозицій від політичних сил.  У 2012-му пішов на виборчу кампанію (з великим запізненням), бо мене попросила громада — надходили листи з Миколаєва, Перемишлян і Золочева. Не зміг відмовити. Не журюся, що не пройшов, бо посада письменника набагато вища за політичну у моральному плані. 

- Ваша дружина, журналіст за фахом, впливає на процес написання ваших романів?

- Не впливає, але вичитує твори як літ­редактор. Дружина першою читає рукописи, потім вже можу дати почитати комусь із колег-письменників.