Вахтанг КІКАБІДЗЕ: «Якою сволотою треба бути, щоб люди чекали твоєї смерті…»

На сцені він — надзвичайно позитивний і чесний, у його піснях — багато життєвої мудрості і філософії на щодень: «Мои года — мое богатство», «Я жизнь не тороплю», «Песня о друге», «Молитва»… На своїх концертах, які тривають понад дві години, він відверто спілкується з публікою: розповідає про життя і творчість, про своє ставлення до подій за вікном. І куди б він не приїхав з концертом — йому вірять, до нього прислухаються, бо він — той близький і зрозумілий багатьом Буба, легендарний кіноактор і співак Вахтанг Кікабідзе.

Цими днями Вахтанг Костянтинович гастролює Україною. У його концертному графіку — Львів, Київ, Харків та Одеса. Цей міні-тур — ювілейний: два роки тому Кікабідзе відсвяткував 75-річчя. Утім, концерти в Україні — особливі: їх артист присвячує героям Небесної сотні. «Ще рік тому я пообіцяв: якщо поїду з концертами до України, вони будуть у пам’ять про тих молодих хлопців, — каже Вахтанг Кікабідзе. — Ми їх пам’ятаємо і будемо ще довго пам’ятати — поки існує Україна. А вони… Може, вони нас почують?».

Перед концертом на сцені Львівської опери Вахтанг Костянтинович поспілкувався з кількома львівськими журналістами. Нагоду поставити кілька запитань великому артисту і великому другові України мала і журналіст «Високого Замку».

— З такими ювілейними концертами ми вже побували у Великій Британії, Італії, Іспанії, Греції, Ізраїлі.., — розповідає Кікабідзе. — А сьогодні я у Львові. Яке ж у вас красиве місто! Театральне, з хорошими жителями, які вміють слухати концерти. Я тут часто бував. Пригадую, якось приїхав у Львів з концертом, коли в місті ставили пам’ятник Бандері. Визираю на вулицю — а там натовп величезний, з прапорами йдуть. Мене зі собою покликали (усміхається. — Г. Г.).

— Пам’ятник Степанові Бандері бачили, а бандерівців фашистів, у Львові зустрічали?

— «Бандерівці» у цьому сенсі зараз існують у Росії. Це моя думка. Хоча на це можна по-різному дивитися.

— Бачите схожість між подіями в Україні та Грузії?

— Сценарій один і той же. Відмінність: Грузія — дуже маленька країна, у нас все швидко відбулося. У моїх концертах є блок антивоєнних пісень. Одна з них написана під час війни у Грузії 2008 року, на мелодію «Две гитары за стеной». Розумієте, раніше у Грузію всі приїжджали в гості. Ми усіх зустрічали, проводжали… У цій пісні сказано: «Вы меня не предали — разочаровали». А як інакше, коли брат у брата стріляє? Виявилося, що ми — не брати. А мій батько загинув під Керчю у 1942-му…

Повертаючись до запитання, скажу, що складно буде Україні. Україна — велика країна. Люди повинні взятися за руки. Ніхто, крім нас і замість нас, нічого не зробить. І все буде нормально. Я — оптиміст. Вірю в це.

— Від 2008 року, відколи Росія почала війну із Грузією, ви не їздите в Росію з концертами…

— Так, відтоді я не був у жодному місті Росії. Як тільки почалася війна, я сказав дружині: «Якщо співатиму там, звідки до нас присилають танки, мені буде соромно дивитися у вічі своїм дітям і онукам». Думаю, я правильно поводжуся. Але кожен вирішує сам, хтось їздить і співає. Я — не можу.

— А за російськими глядачами не скучаєте?

— Коли мені стає погано, приїжджаю співати до України (усміхається. — Г. Г.). У мене — гарна російськомовна програма. Зрештою, народ тут ні при чім. За людьми, звісно ж, скучаю. Це все — політика Кремля.

— Ви плануєте зняти фільм за подіями у Грузії 2008 року…

— Так, я написав сценарій до такого фільму. Дуже добрий сценарій. Я взагалі дуже талановитий чоловік (сміється. —

Г. Г.). Можливо, це буде спільне грузинсько-українське виробництво. Наразі ведуться переговори, усе впирається у фінансування. Це фільм — із шести невеличких новел, одна з них — про війну серпня 2008 року.

— Яке ваше ставлення до того, що сталося із Кримом?

— Це — анексія. Інакше будь-яка нормальна людина не назве те, що відбулося із півостровом. Дії Путіна — великий гріх. Починаючи від Криму і закінчуючи Донецьком та смертями всіх цих молодих хлопців. Гріх — великий, бо, до всього, це ще й дві православні країни. Такі вчинки в історії просто так не проходять. Бог все бачить. Він обов’язково покарає його за те, що відбувається в Україні.

— З Путіним можна домовитися? Чи тільки боротися?

— Думаю, з ним неможливо домовлятися. Він — сильна людина. Але за складом свого розуму він — загарбник.

— Якби у вас була можливість щось сказати російському президенту, що б це було?

— Свого часу я багато що сказав на його адресу. Сказав: «Залиште нас у спокої!». Кращих сусідів за грузинів і українців у нього не буде. Наші народи вміють приймати гостей, у нас — гарні пісні і добрі кухні. Що тобі ще треба? Чи ти голодуєш? Чи маєш мало землі? У Москві живе багато мусульман. І що буде, якщо одного дня вони скажуть, що половина міста — їхня?..

— Ви дуже відверто говорите про все, що відбувається. І вам за це навіть погрожували — телефонували з «Донецької народної республіки»…

— Це якийсь дурень телефонував. Коли я почув у слухавці «Донецька народна республіка», почав сміятися. Він — мені: «Чому смієтеся?». Я: «А де така республіка?». А він — далі: «Ми вас розстріляємо. Путін — свята людина». На що я видав йому по повній програмі. Більше не телефонували.

— Як ви особисто сприйняли чутки про можливу смерть Путіна, які гуляли минулого тижня?

— Уже сьогодні показали… Хоча думаю, у нього є двійники. Не без цього. А взагалі… Як же погано, коли одна людина чекає, коли інша піде з життя… Це ж якою сволотою треба бути, щоб люди чекали твоєї смерті. З ким би не говорив на цю тему — ніхто його не пожалів.

— Грузини зараз допомагають Україні з реформами. Ваші люди — в нашому уряді, Михаїл Саакашвілі — радник Петра Порошенка. Як ставитеся до цього?

— Однозначно до вас прийшла дуже добра команда. Я за свої слова відповідаю. А як усе піде — самі зрозумієте, час покаже. У Грузії ці молоді, розумні та освічені управлінці тягнули на собі всі реформи. Вони передадуть свій досвід українцям, а далі все піде своєю дорогою.

— Що побажаєте українцям і грузинам?

— Найперше — мирного життя, щоб не стріляли. Щоб люди мали роботу. Щоб діти ходили до школи і у дитячі садки. Щоб не було інфляції. Багато чого хочеться побажати нашим народам… Україна, як і Грузія, — дуже співоча країна. Але ви звертали увагу: і наші, і ваші пісні — переважно сумні. А це йде з історії: наші народи завжди мучили. Досить! Люди втомилися. Треба крикнути: «Дайте нам жити!».