Світлана Поваляєва: «В Україну прийшов Будда в подобі Майдану»

Вона знаменита своїми відвертими висловлюваннями і епатажними вчинками. Наразі Світлана покинула телебачення, готує нову книжку і відходить після зимових потрясінь на Майдані. Про це та інше читайте у розмові «ВЗ» з письменницею.

— Світлано, чим займаєтеся зараз? Поезія, література, телебачення?

— Відтерпаю від так званого «посттравматичного синдрому». У березні мені цей термін здавався комерційною вигадкою психосоціологів. Але виявилось, така штука існує — на психічному, фізичному і психосоматичному рівнях. Я відвикала спати з увімкненим ноутбуком і щогодини моніторити новини, потім надривно кашляла (не знаю, чи це психосоматика, чи наслідки невідомого газу, яким нас труїли вночі з 18 на 19 лютого під Профспілками), ридала через анексію Криму, убивства в Донецьку, заколоти у Харкові, тинялася по хаті. Аж поки старшому синові, якому у березні виповнилося 18, ми подарували омріяного пітбуля. Це перший у моєму житті пес, і цей пес врятував мене від побутового божевілля. Ми його назвали Тор — він народився наприкінці січня, коли на Грушевського почався етап «немирного спротиву».

Зараз працюю над оповідан­ням та спонтанно пишу вірш. Намагаюся пильно спостерігати за роботою свого розуму, перебувати в присутності моменту, цінувати кожну мить. Зараз я — живу.

— Як вам вдалося у російськомовній сім’ї за часів Радянського Союзу вирости переконаною українкою? Коли настав момент самоідентифікації?

— Складно сказати, коли цей момент настав. Це була «гібридна війна», «повзуча експансія» і «невизначена анексія». Зрідка у моєму житті траплялися люди-Учителі, часто вистачало одного спонтанного уроку, якоїсь іскри. Я була класичним «складним підлітком», моя соціальна природа — це бунт, тому все моє оточення, викликаючи реакцію протиставлення як таку, заразом викликало і неприязнь до «рускава міра», «бєлай акації гроздьєв душістих», високих місій, пафосу, так званої духовності…

Всі ці «цирли» і «котурни»… Про совок я взагалі мовчу. Моя родина — класично-київська: дисидентсько-антирадянська. Тільки я, на відміну від предків, вже тоді хребтом відчувала суть: оце захланне протиставлення «дореволюційного» (в сенсі «царской Росії» до 1917 року) совіцькому — штучне, зовнішнє, поверхове, воно тримається лише на символах, риториці, декораціях, а корінь один — імперське мислення, імперська ідея, вищість, снобізм, пафос, рабство. Зрозуміло, я тоді це собі так не формулювала — не замислювалася над такими речами, просто інстинктивно втікала від рабства.

— До революції, під час і потому багато говорили про ідентичність українців. Що змінилося, а що не зміниться ніколи?

— Найближчим часом не зміняться відносини України з її східним регіоном — тому, що ментальних українців там майже немає — їх винищили або виселили ще за Сталіна. Нічого не змінилося, просто ситуація змусила людей вилізти зі своїх мушель, підійти одне до одного впритул, обійнятися з близьким і далеким, — і результат всіх зачарував. Виявилося, що ми справді велика нація!

— Якось ви говорили, що Донбас легко може йти в Росію, однак довго там не протягне, бо не є ані Україною, ні Росією. Чи змінили свої погляди, особливо у світлі останніх подій? Чи вірите в реабілітацію Донбасу?

— Я, на жаль, лише утвердилася у цій думці. Ці люди мають пройти свій шлях. Як кухонний містик, я можу лише сподіватися, що Велика Українська Земля, котра береже всі генетичні коди, вилікує, втямить, збереже і поверне цих людей, виведе їх з рабства. Це виглядає утопією, але я молитимусь, щоб так сталося.

— У 2010 році ви сказали: якщо не буде чергового Майдану, то Україні настане трендець. Чи думали тоді, що вже за чотири роки відбудеться такий масштабний соціальний струс?

— Чесно: ні! Навіть уявити собі не могла і дещиці того, що сталося. Сталося Чудо. А дива неможливо передбачити. В кожному разі, Майдан вселив у мене віру в націю — раніше цієї віри не було, був стан фаталізму, contra spem spero.

Майдан однозначно переміг. Ніхто уявити не міг, що ми сколупнемо цей фурункул, ніхто взимку не знав, до чого все йде і чим усе це закінчиться. Думаю, в Україну прийшов Будда — в подобі Майдану.

— Як часто бували на Майдані? Чи брали дітей з собою? Чи правда, що кидали коктейлі Молотова?

— На Майдані ми прожили три місяці, всією родиною — з 21 листопада. В ті ночі, коли можна було спати, — ночували вдома (мені 30 хвилин ходу від Хрещатика). 11 грудня й на Грушевського в січні — кишки примерзали до хребта — так було холодно, але на душі було світло і спокійно, — похмуро робилося в хаті перед монітором. Діти були на передовій весь час, молодший син, Роман, почав ще з сумнозвісного побиття під стелою Незалежності 30 листопада.

Вже згаданої лютневої ночі, під палаючими Профспілками, я бачила, як поруч зі старшим моїм сином, Василем, на передовій падають поранені, а, можливо, і вбиті. Я бачила, як за кілька метрів ледь втримався на барикаді Роман, коли барикаду таранив БТР. Я нічого не знаю про долю тих, кого я спромоглася витягти, але якби влучили в мого сина, я б нічого не змогла вдіяти, окрім як витягти звідти його непритомне або мертве тіло.

Я робила і кидала коктейлі Молотова. Щоправда, більше робила, бо з’ясувалося, що метальник з мене поганий: завжди ненавиділа в школі фізкультуру та військову підготовку. Але найстрашніше — це навіть не червоні від крові сходи Профспілок і не вибиті очі, і навіть не страх за дітей, найстрашніше — це лють і ненависть, які неможливо опанувати. Таких неконтрольованих моментів було небагато, але вони були, це був найцінніший досвід: наочна демонстрація того, на що ти можеш перетворитися, якщо себе не опануєш. Діяти варто лише в притомному стані...

— Ви неодноразово зізнавалися у коханні Львову. За що полюбили Львів, за що поважаєте це місто і його мешканців, а що ніколи так і не зможете зрозуміти і прий­няти?

— Дуже люблю Львів, а під час Майдану моя любов лише зміцніла. Про таке специфічне автентичне явище, як «львівський рагулізм», я знала завжди, але це той випадок, коли вади коханого “тебе не парять”, бо чесноти переважають. В ніч з 19 на 20 лютого ми ночували на Михайлівській Січі — збудували там ще один, верхній блокпост, грілися біля ватри і періодично спускалися порубатися, бо так зване «перемир’я» тієї ночі було фіктивним, декларативним (як нині — у зоні АТО).

Всюди, по всьому перимет­ру, на дахах вночі були снайпери, ми їх бачили. Людей залишилося дуже мало — напередодні перебили, вивели з ладу, більш як половину боєздатних. І от ми бачимо, що в наш бік від Софіївської площі суне якась гопота. Були переконані, що то озброєні «тітушки», принаймні вони так виглядали. А нас на блокпості аж шестеро: моя родина і двоє друзів, підлітки, з дорослих — тільки ми з чоловіком і адвокат Женя Закревська, тендітна дівчина, наполовину менша за мене. Люта — але тендітна… Одне слово, напружилися ми, але коли та «банда» наблизилася, почулося: «Слава Україні!». Це були перші львів’яни — з тих, що врятували Майдан вранці. Переважно мужики за 40-50. Обіймалися з нами, не терпілося стати до бою, повторювали: «Вибачте, що так пізно!».

Я потім сомнамбулічно шукала дядька Степана, з яким ми особливо полум’яно, схарапуджено, ніжно і відверто — як перед смертю — тоді спілкувалися, — у списках Небесної сотні, — на щастя, не знайшла. Ці світлі очі — живі! Значить, я, дякувати небу, помилилася в його погляді: мені примарилася якась захоплена приреченість, жага спокути і підлітковий бунт.

— Аж не віриться, що у вас такі дорослі сини — одному 18, другому 17. Які у вас стосунки? Ви більше друзі, чи все-таки зберігається ієрархія мама-сини?

— Ієрархія зберігатися не може, бо її ніколи не було. Якби не мої сини, я би вже давно перетворилася на тупу зашкарублу курку. Я вчуся у них щоденно і вдячна їм за своє життя! Вони тримають мене в цьому світі, хоча я нічого особливого для них не роблю — я дуже «латентна» мама.

— З чоловіком, ви розповідали, живете на віру і не потребуєте шлюбу чи штампів у паспорті. Чим для вас є сім’я і наскільки ваша родина нетрадиційна для українських реалій?

— Моя родина для мене — все, і це дуже традиційно, «по-українськи».