Олексій КРАВЧУК: «Зараз вкладають в армію те, що за 23 роки не вклали в культуру»

Уже другий рік колишній директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса Олексій Кравчук працює головним режисером Луганського академічного обласного театру ляльок. Ця розмова журналіста «ВЗ» зі знаним актором та режисером, який тепер лише час від часу приїжджає до рідного Львова, на репетиції та вистави, — про те, як він змінив свою творчу «прописку» із львівської на луганську, про те, чим особливі луганчани і чи повторять Схід та Південь України сценарій, розіграний у Криму.

- Моя співпраця з театрами Луганська триває вже шостий рік. Спершу приїжджав туди раз на рік — ставити вистави, — розповідав Олексій Кравчук «ВЗ». — Так, у 2008-му на сцені Луганського музично-драматичного театру поставив «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Юрія Андруховича. Ставив також на сцені Луганського російського драматичного театру ім. П. Луспєкаєва, зокрема «Маскарад» Лермонтова — у співпраці з художником, сценографом Олексієм Хорошком, який, до речі, народився у Луганську, а зараз живе у Львові.

— А як ви стали головним режисером Луганського театру ляльок?

— Коли почав працювати з луганськими акторами, вони підкупили мене своєю щирістю. Захопився. До того ж, хотів більше пробувати себе як режисера. І тут мені запропонували поставити у Луганському театрі ляльок «Синього птаха» Метерлінка. Потім була дитяча казочка. А зовсім недавно разом з Олексієм Хорошком поставили «Сон» Шевченка, де використали пісні Мар’яни Садовської та Сергія Бабкіна. Так я закріпився у Театрі ляльок, став його головним режисером. Крім вистав, час від часу проводимо «Нелялькові зустрічі у Ляльковому театрі». На кінець квітня запланована розмова з Сергієм Жаданом. А 17 травня хочемо організувати зустріч з учасниками «Піккардійської Терції», які в той день даватимуть у Луганську сольний концерт. Між іншим, саме завдяки творчості «Терції» чимало луганчан відкривають для себе українські мову та пісню.

— Так ви тепер луганчанин, а не львів’янин…

— Так (усміхається. — Г. Г.). Завдяки цій зміні «прописки» почав краще розуміти наш Схід. Хоча ще у 1980-90-их працював у тамтешніх театрах — спершу у Харкові, згодом у Донецьку. Схід України — напрочуд тонка структура. Тамтешні люди, у порівнянні, наприклад, із галичанами, — більш чесні та щирі. Луганськ — взагалі особливе східноукраїнське місто. Це багато хто відзначає. Наступною нашою з Хорошком постановкою у Театрі ляльок буде «Сніг у Флоренції» Ліни Костенко. Набрався наглості — подзвонив до Ліни Василівни спитати дозволу. І виявилося, що вона теж відчуває до луганчан особливі сентименти. Каже про їхні непідробні щирість, відвертість та емоційність. Вони не одягають масок. І, будучи такими, луганчани вимагають чесності у відповідь. З ними не можна лукавити чи гратися. Вони не приймуть обману.

— Як ви бачите роз’єднаність Заходу і Сходу України?

— Те, що відбувається в Україні зараз, — криза не політична чи економічна, а, в першу чергу, гуманітарна й культурна. За майже 23 роки незалежності нашої країни так і не був налагоджений повноцінний діалог між Заходом і Сходом України. Це мав бути діалог не політиків-прагматиків, а розмова на людському рівні — через культуру, духовність, філософію, творчість, мистецтво. Для цього мала бути продумана державна політика у галузі культури. А її не було… Замість об’єднувати — нас, навпаки, роз’єднували. Наприклад, відмінили символічний поїзд Львів-Луганськ, який з’єднував два кінці України. А нам треба їздити один до одного — щоб краще чути, а відтак — розуміти один одного.

— Якою мовою спілкуєтеся в Луганську?

— І українською, і російською. Часто російськомовні просять мене розмовляти українською — хочуть чути нашу мову. У питанні мови, на якому штучно спекулювали десятиліттями і спекулюють й досі політики та політтехнологи, я — за толерантність. 90 відсотків жителів Сходу України розмовляють російською (хоча у тій же Луганській області є україномовні містечка і села) — це факт, який треба прийняти. Водночас східняки відкриті до всього українського. Але не треба агресії, не треба лякати Схід і Південь українізацією. Цей процес має відбуватися природно — через найкращі зразки української культури: книжки, пісні, театральні постановки… У Луганську, до слова, дуже позитивно сприйняли жест львів’ян — спілкуватися один день російською.

— Луганськ — одна з гарячих точок України. Ви були в епіцентрі сепаратистських подій?

— Коли над Луганською ОДА піднімали російський прапор, приходив туди — подивитися. Навіть мені, нефахівцю в цих питаннях, зрозуміло, що все це — чітко сплановані дії, які здійснюють підготовлені люди. Бібліотекар чи актор не брав би до рук зброї, не захоплював би приміщення СБУ… Та, на жаль, ці акції, завдяки розвідці, опираються на політичне і ментальне підґрунтя, які існують в Луганську. Тому-то радянсько-російські гасла й знаходять симпатиків серед корінних луганчан. І це теж режисура. Коли театр перестає існувати на сцені, він виплескується на вулицю… Але чи достатньо цих симпатиків для зміни кордонів? Не думаю.

— Схід та Південь України не повторять російський сценарій, розіграний у Криму?

— Гадаю, ні. Крим де-факто став російським, тому що там немає достатньої концентрації українського культурного середовища. А у південно-східних областях України вона є. Маю у Луганську одного товариша. Він — підполковник запасу, росіянин за національністю. Його позиція однозначна: «Хочу бути громадянином України».

Зараз завданням номер один для нового керівництва України має бути не лише підняття економіки, війська, а й культури, бо саме це — фундамент. Те, що зараз вкладають в армію, — це те, що за 23 роки не вклали в культуру. Україні слід скористатися прикладом Японії, яка після Другої світової війни половину державного бюджету скеровувала в розвиток культури. І зараз бачимо успішну у всіх сенсах країну. Чому, наприклад, не започаткувати у Луганську найпотужніший в Україні міжнародний теа­тральний фестиваль, у Донецьку — великий джазовий фестиваль, а у Харкові — най­масштабніший літературний форум? Це дало б колосальний поштовх у розвитку і об’єднанні України.

Довідка «ВЗ»

Олексій Кравчук — актор театру і кіно, театральний режисер, заслужений діяч мистецтв України. Народився 1963 року в місті Лієпая (Латвія). Закінчив у Харківському інституті мистецтв ім. І. Котляревського акторське (1988 р.) та режисерське відділення (1995 р.). Працював у театрах Харкова й Донецька. На початку 2000-их був у Львові головним режисером Першого українського театру для дітей та юнацтва. У 2006 р. на сцені Львівського театру ім. Леся Курбаса, у якому обіймав посаду директора, здійснив постановку «Чекаючи на Ґодо» за С. Беккетом, що отримала Гран-прі фестивалю «Боспорські агони» (2006 р.) і Гран-прі фестивалю «M. Art. Контакт» (2007 р.). Викладав акторську майстерність в ЛНУ ім. І. Франка.