Андрій Любка: «Євросоюз переміг, не вводячи танки, тому що має що запропонувати»

— «Спати з жінками» ще до виходу здійняла чимало галасу інтернет-голосуванням за свою назву. Чому віддав право вибору назви читачам?

— Це розповсюджена помилка, що замість мене вибрали читачі. Це неправда. У книжці п’ятдесят текстів, кожен з яких має свою назву. Я вибрав п’ять, що найкраще пояснюють книжку. Мені всі подобались, вагався, яку обрати. Тому це зробили читачі. Але не можна казати, що я тут ні до чого. Мій улюблений варіант був «Смерть і ще тисяча приводів для любові». Це перший текст у збірці. Але «Спати з жінками» вписується у контекст моїх книжок за образами. Ця назва на своєму місці. Та й видавництву сподобалась ідея голосування, адже люди долучаються до процесу, і є надія, що згодом куплять книгу.

— Довкола назви книги виникло чимало жартів. Які найнесподіваніші запитання щодо назви ставили тобі на презентаціях?

— У Харкові мене запитали, чи буде до книги «Спати з жінками» фото- чи відео- додаток. Я подумав, що він, мабуть, був би популярнішим за книгу.

— На презентації розповідав, що тебе тричі виключали з університету. Чим заслужив таку немилість?

— Університет таки закінчив. Вчився на філфаці. З другого курсу, коли вийшла моя перша книжка, я був у страшному конфлікті з нашими викладачами. Це був конфлікт сучасної людини і радянського факультету. Ми з другом на кафед­рі україн­ської літератури повісили таб­личку «кафедра радянської літератури». Я завжди казав, що це все страшний «совок». Вони поводились, як останні свині. Одна викладачка, пам’ятаю, читала лекцію про Тичину і почала бідкатися, які тепер бездарні поети, деградовані, збочені, хворі, як нам не соромно. І дивилась на мене. Тоді якраз вийшла моя книга. Вони мене не любили, я перестав ходити на пари. Мені подобались інші письменники. Я вважав, що Андрухович, наприк­лад, повертає віру в українську літературу. А його там не жалували. От мене і виключали на два-три дні, а потім поновлювали.

— Дивно, що в тебе були проблеми, адже на гуманітарних факультетах хлопців ледь на руках не носять...

— Мене носили на руках на першому курсі. Я був відмінником, і мені пропонували готуватися до аспірантури. Але коли виявилось, що у мене власний погляд на літературу, все змінилося. Викладачі досі мене ненавидять. Розповідають студентам, які аморальні речі я пишу. І я розповідаю про них у кожному інтерв’ю.

— Зараз ти у турі, не важко щодня прокидатися в іншому місті?

— Дуже важко. Будемо відверті, тур — це завжди зустріч з друзями, пиятика... В якийсь момент уже нема сил. Тому обрав такий темп — щоб швидше це закінчити.

— Тебе і найперспективнішим поетом називають, і найзавиднішим нареченим. Як тобі від таких титулів?

— Хто називає? Де? Я завжди наражаюсь тільки на критику. Читаю і думаю, за що ж мене так усі не люблять. Зараз мені байдуже до таких титулів. Після виходу першої книжки у мене недовго, але була така собі «звьоздочка». Це було абсолютно нічим не виправдано. По молодості вдарило в голову. Я був на другому курсі, у мене вийшла книжка. Для мене книжка — це щось святе. Я — бібліофіл. Мені було вісімнадцять, і власна книжка ставила мене разом з іншими письменниками в один ряд. Тепер не зважаю на це. Це прозвучить банально, але я відчуваю відповідальність за те, що говорю і роблю. Є розуміння, що не можна підводити читачів. Я би не зміг зараз написати замовлений текст, бо розумію, що молоді люди приходять і віддають гроші за мої книги. Це вияв довіри, і цим не можна знехтувати. Я сам з бідної родини. У 90-ті ми не дуже добре жили. Студентські часи також не були простими. Якоюсь мірою така рання слава корисна, бо швидко минула, і зараз мене не зачіпає.

— Ти кажеш, що не написав би замовленого тексту, а раніше писав?

— Раніше мені їх не замовляли. Ніхто й не знав про моє існування. Зараз є пропозиції співпраці. Днями у Києві мені пропонували взяти участь у президентській кампанії. Звернутися до молоді з якимось зверненням. Але я не вважаю, що моє слово може когось переконати, і не думаю, що це найкращий хід — за гроші знятися в ролику. Відомість дає такі можливості, але вони перестають цікавити.

— Ти зараз живеш у Варшаві, як там ставляться до подій в Україні?

— Польща — найбільший друг України зараз. Дуже розчулений і не знаю, як їм дякувати за те, що вони зробили. Саме звичайні громадяни. Дуже важливо, що у нас спільний досвід. Вони досі бояться Росії, хоча уже й у НАТО. Події в Україні є головною темою всіх новин. Я був на телеефірі польського каналу. Зателефонував глядач, котрий запитував, чи будуть новини з Польщі, а не з України. Вони вже знають, хто такі Тітушка, Чечетов… Я був у Гданську у січні. Тоді на вулиці було мінус 17 градусів, але зібралася повна площа людей, щоб підтримати українців.

— Щодо Криму у тебе чітка позиція, судячи з твоїх авторських колонок у різних виданнях…

— Втрата Криму для мене не трагедія. Звісно, шкода, але... У будь-якій ситуа­ції потрібно говорити про реальність і факти та обертати це на свою користь. У цьому полягає мистецтво політики. Маємо себе переконати в тому, що ми виграли від того, що втратили Крим. Там все-таки були люди, котрі не любили Україну, не любили все українське. Вони нас зневажали. Що б там не було, люди радісно йшли на дільниці і голосували. Ті люди, які хочуть бути громадянами України, все одно там не залишаться ні жити, ні вчитися. Зараз в Україні уже неможлива проросійська влада, ніколи не переможе Партія регіонів. Єдине, що ми повин­ні зробити, — допомогти татарам. І нашим військовим. А з усіма решта нехай розбирається Росія.

— Не думаєш, що їх зазомбували російські ЗМІ?

— Їх не зомбували, вони просто «русс­кий мир». У них є Інтернет, працювали українські телеканали. Вони цього не дивилися, бо українське бачення світу їм чуже. От «ОРТ» чи «Первый канал»… Я не галичанин, але з повагою ставлюся до того, що робить Галичина, і думаю, що Галичині потрібно позбутися комплексу месії — не потрібно кудись мчати і когось рятувати. Не треба їхати і одягати на них вишиванки чи вчити колядувати.

— Невже жодної просвітницької чи інформаційної роботи не варто проводити?

— Це дорослі люди. Ми не можемо вчити їх, як жити. Вони лише образяться і відвернуться ще більше. Давайте зробимо так, щоб у нас було так добре, щоб усі хотіли сюди їхати.

— У східних областях залишається велика небезпека кримського сценарію...

— Росії нема що запропонувати. Чим переконати людей, наприклад, у Харкові? Євросоюз переміг, не вводячи танки, тому що має що запропонувати. Від швидкості поїздів — до стандартів виготовлення ковбаси. А у Росії — зниження населення, безробіття і п’яні злочини. «Русским миром» і Кирилом уже не заманиш.