Передплата 2024 «Добра кухня»

Дживан Гаспарян: «Мені Сталін годинник подарував... Я його потім на харчі обміняв»

Всесвітньо відомий Маестро дудука, виконавець музики до фільму «Гладіатор» – про «гарантійний термін» людини, «забивання» на негаразди та рецепт довголіття

У Львові відбулося щорічне свято, присвячене одній з найстаріших вулиць — Вірменській. Цього року святкування приурочене до 650-річчя Вірменської церкви. Особливим гостем свята став відомий вірменський музикант і композитор, знавець вірменської національної музики, професор Єреванської державної консерваторії імені Комітаса, майстер гри на дудуці Дживан Гаспарян. Про відчуття комфорту у подорожах, фанаток, які розчулюють, та вождівські презенти відомий музикант розповів в ексклюзивному інтерв’ю “ВЗ”.

...У номері львівського готелю, де відбувалося інтерв’ю, Маестро зручно вмостився у м’якому кріслі. “Сідайте ближче, щоб я вас краще чув”, — сміється. 85-річний музикант не виглядає на свій вік. Підтягнутому та усміхненому Дживану Гаспаряну у зручному спортивному костюмі більше сімдесяти і найбільші заздрісники не дадуть. Життєвий принцип відсилати усе лихе “до дідька” позитивно позначився на самопочутті та вигляді найвідомішого дудукіста.

- Вас називають Маестро дудука... Чому саме цей інструмент?

— Я і сам не знаю. Мені було вісім років, коли по радіо почув музичну композицію, яка мені дуже припала до душі. Згодом довідався, що виконували її на дудуці. А потім сцену із німого кіно переглянув, де дудукісти грали красиву мелодію. Стрічка була без звуку, але мелодія линула... Батьки придбали мені цей інструмент, і я почав вчитися гри на ньому. Вчився вдома, міг грати по 10-12 годин. Так вся зима і пролетіла, а навесні прийшов до майстра гри на дудуці, заграв йому і питаю: “Я можу грати?”. Він взяв у мене старий дудук, дав новий, та й каже: “Будеш хорошим музикантом, синку”.

Важке мав дитинство — у 1940-му мати померла, на фронті батько загинув, троє дітей залишилося без батьків. Не жили — виживали. Я в той час уже грав, то якусь копійчину додому приносив. Працювати ніде не міг, хто б мені, дванадцятирічному хлопчаку, роботу тоді дав?! Це важкий період мого життя...

У 1947 році виступав на Всесоюзному музичному фестивалі, у Кремлівському залі грав. Сталін мені тоді годинник “Победа” подарував. Я навіть не знав, що це таке. Наступного дня на харчі його обміняв.

Наприкінці сорокових — на початку п’ятдесятих моя музична кар’єра закрутилася. Перемоги на фестивалях, численні виступи, почав працювати солістом у філармонії. А далі — європейські фестивалі, світові концерти... У 1956-му вперше Америку відвідав. Делегація із Союзу була чималенька — 280 людей. Ми там три місяці були, я 111 концертів відіграв, Кеннеді бачив. За своє життя двадцять тисяч концертів відіграв! Мені нині нічого не треба — здоров’я є, діти, внуки, правнуки, друзі є. Більшого не потребую. Голі на цей світ прийшли, голі і підемо. Цей світ тобі нічого не дасть, ім’я та життя — ось що ти маєш. Усе інше — не твоє.

- Ви багато подорожуєте — арабські країни, Європа, США... Де відчуваєте найбільший комфорт?

— Та мені всюди комфортно, бо добре приймають (сміється. — Авт.). Люблю Україну. Торік я в Києві виступав. Українці розуміють мою музику, відчуваю, що вона їм подобається. За менталітетом українці та вірмени чимось схожі. Їм притаманний чоловічий характер.

- Фанатки не діймають?

— Я б сказав — розчулюють. Свого часу гастролював у Петербурзі. Стою за лаштунками, готуюсь до виступу і чую шум. Запитую в адміністратора, що це? Сказали, що хоче якась жінка мене побачити. Я попросив, щоб її пропустили. Заходить бабуся років сімдесяти і каже: “Дорогий Дживане, хочу на ваш концерт потрапити, а грошей не маю. Можу вам книгу дати”. Кажу їй: “Бабцю, беріть книгу, я простежу, щоб вас і так пропустили”. Адміністратор мені, мовляв, місць нема. Кажу, щоб стілець у залі поставили. Бабця мене і далі вмовляє, щоб книгу взяв. Адміністратор, такий чоловік єврейського типу, швидко зреагував, говорить: “Якщо ви не хочете, я візьму”. Виявляється, то дорога книга. Підходжу я до тієї бабуськи і кажу: “Ви наступного разу мені її підпишете і як подарунок дасте. От тоді і візьму”.

- У 2001 році голлівудська стрічка “Гладіатор” здобула премію “Золотий глобус” у номінації “Найкраща музика для фільму”, автором якої ви є. Як вам було працювати із такими титанами?

— Композитор фільму, Ганс Ціммер, довго мене шукав, я в той час фестивалив світом. Врешті-решт телефонує Ціммер нашому спільному знайомому, музиканту Пітеру Ґебріелю, та й довідується, де ж я є. Зустрілись ми з Гансом, познайомилися. Він мене запросив до себе в студію і каже: “Хочу, щоб ви зіграли музику до фільму, який зараз знімають”. Я погодився, запитав тільки, що треба грати? Послухав я композицію двічі і кажу Ціммеру: “Записуй, гратиму!” Він на мене подивився здивовано і відповідає, що так не буває. Я витягую дудук і граю його композицію. Ганс Ціммер здивувався ще більше, але сказав, щоб я грав свою імпровізацію. Знав, що люблю імпровізувати. Можу вийти на незнайому сцену, з не відомими мені музикантами, і щось зімпровізувати. Джаз, рок, поп, латинські мотиви — у мене немає кордонів. Після тієї моєї імпровізації Ганс Ціммер за сорок хвилин адаптував музику під моє виконання.

- Що означають для вас нагороди?

— Нагороди настрій піднімають. Допомагають відчути, що ти хороший. Не всі люди це усвідомлюють, вони можуть розуміти, що творять добрі вчинки, але самі не ідентифікують себе з цим поняттям. Тільки коли особистість цінуватимуть і будуть відповідні матеріальні чинники, людина зрозуміє, що вона хороша. Згадайте, які свого часу великі художники були. Двісті, триста років минуло, а ніхто не намалює так, як вони. Проте вони голодні були, у них можливостей не було. Нині про них усі знають, а тоді не розуміли — хороші вони чи ні. Це стосується усіх митців...

Людина — вона ж гарантій жодних не має. От на заводі випустили годинник і кажуть — гарантія тридцять років. А у нас з вами такого немає. У мене зараз чудовий вік, але не можу пригадати, як минули літа. Пролетіли як одна мить! Людина змінюється, але вона цього не розуміє.

- Філософією захоплюєтеся?

— Ні, не читаю я тих філософських книг. Говорю про те, що мене життя навчило. У мене вік такий, що можу розповідати про життя і писати про це книги.

- Що для вас музика?

— Це моє життя. Якось прочитав про себе: “Якщо хочете знати, хто такий Дживан Гаспарян, — слухайте його музику і уявляйте, що сидите на килимі, а він у небо піднімається”.

- Ви суворий вчитель?

— Так, бо мистецтво люблю серйозно. 90% музикантів не відрізняють мотивів, їм байдуже — вірменська, турецька чи італійська музика, грають однаково. Якщо хочеш грати український рок, то грай його так, як українці, а не американці. Хочеш виконувати італійські мотиви? Будь ласка, тільки грай як італійці. Якщо гратимеш гірше, то навіщо все це? Тільки зіпсуєш музику. Тому я наполягаю на здобутті класичної вищої музичної освіти.

- Маєте рецепт довголіття?

— Не займаюся політикою, лише мистецтвом. Живу спокійно, не думаю про людей погано, у моїй голові лише музика. Хочу грати так, щоб і через сотню років ніхто не міг повторити. Якщо у моєму житті трапляються якісь неприємності, я на них “забиваю”, кажу “До біса!”. Ті люди, які все близько до серця приймають, самі себе вбивають.

З досьє «ВЗ»

Дживан Арамаїсович Гаспарян народився 12 жовтня 1928 року у селі Солаку, Вірменія. Всесвітньо відомий вірменський музикант і композитор, професор Єреванської державної консерваторії імені Комітаса, майстер гри на дудуці — музичному духовому язичковому інструменті. У Вірменії дудук відомий як ціранапох, що дослівно можна перекласти як «абрикосова труба» або «душа абрикосового дерева». Володар чотирьох золотих медалей ЮНЕСКО: 1959, 1962, 1973, 1980 років. Єдиний музикант, удостоєний у 1973 році звання “Народний артист Вірменії”. У 2001 році голлівудська стрічка “Гладіатор” отримала премію “Золотий глобус” у номінації “Найкраща музика для фільму”, автором якої був Дживан Гаспарян. У 2002 році отримав нагороду WOMEX (World Music Expo) «За заслуги перед музичним мистецтвом». Гастролював світом з ансамблем, що виконує вірменську народну музику.