Анна РІЗАТДІНОВА: «Мама була жорстким тренером. Ніжність і любов дарував мені тато»

Київський чемпіонат світу з художньої гімнастики відкрив глядачам немало нових імен.

Найбільшою несподіванкою для рідної публіки стала Анна Різатдінова.

Менш ніж за рік кримчанка із стабільного “середнячка” перетворилася на чарівну грацію, чий стиль і гімнастичний почерк неможливо не впізнати. На цьогорічній планетарній першості Аня здобула три нагороди: “срібло” абсолютної першості та у вправах зі стрічкою і медаль найвищої проби у композиції з обручем.

Усвідомлення того, що мені вдалося зробити, прийшло лише через кілька днів, ­ усміхається новоспечена віце-­чемпіонка світу. ­ Я мріяла про ці медалі. Цього сезону правила зазнали суттєвих змін. Впровадження танцювальних доріжок, оцінювання емоційності і виразності йдуть на користь українській гімнастиці. Ми завжди працювали, передусім, над емоційною подачею вправи, ­ щоб донести до глядача весь набір почуттів, за півтори хвилини розповісти цілу історію. До того ж саме з цього сезону особливої цінності набули оберти — те, що я вмію робити найкраще.

Як вам вдалося за рік досягти такого прориву?

Багато чого навчила минулорічна Олімпіада. У Лондоні я нічого особливого не показала і посіла десяте місце. Однак зрозуміла: якщо не працюватимеш, дива не станеться. У британській столиці, на жаль, була до цього не готова, не змогла віднайти внутрішню рівновагу. Була дитиною, яка достеменно не розуміє, де перебуває і як варто діяти. Після Ігор у мене розпочалося нове життя. Спочатку хотіла завершити кар’єру: невдалий виступ, непорозуміння у стосунках з тренерами навіювали депресивні настрої. Достукатися до мене зуміла наш хореограф Ірина Блохіна: “Ти ще нічого не досягла. Немає сенсу йти, коли віддала цій справі стільки часу і сил”. Мені було так важко, що я, здавалося, втратила сенс життя.

Те, що менш ніж за рік я перетворилася на зовсім іншу Аню, ­ заслуга Блохіної. Коли я від втоми не могла піднятися з підлоги, вона підходила і сухо казала: “Або ти встаєш і робиш ще один “прогін”, або я йду геть. І ти також можеш йти”. Навряд чи ще хтось зумів би змусити мене підвестися і з останніх сил виконувати той неймовірний план. Я тренувалася зі сльозами на очах. Але тепер розумію: це була банальна лінь. Іриша допомогла мені її побороти. Так було щодня. Я вперше виконала все, що запланували тренери.

Ви якось зізналися, що заради цих медалей вам довелося пожертвувати дитинством...

Коли мама — тренер, ні про яке дитинство в звичному розумінні цього слова і мови бути не може. Уже в чотири роки мене привели у зал — побавитися, подивитися, розтягуватися. Мене почали гнути-­тягнути і нічого, крім болю, я не відчувала. Йшла додому зі слізьми: у зал більше ні ногою! Мама не наполягала. Через рік я сама запропонувала: підемо у зал, позаймаємося. З того часу відмовитися від гімнастики не можу. Моя мама — лагідна і спокійна. Але варто їй прийти у зал, як відразу перетворюється на суворого і жорсткого тренера. Вона каже, що інакше досягти найвищого результату неможливо. Тренуватися у мами було удвічі складніше: неприємно, коли твоя матуся раптом підвищує голос, вимагаючи, як мені здавалося, нереального... До мене завжди були особливі вимоги: донька повинна працювати більше за інших і виконувати завдання краще за інших. Але як я не старалася, завжди було мало і погано. Я мріяла про те, щоб удома мама сказала мені: “Бідна моя дівчинко, ти так багато працюєш. Відпочинь трішечки і не сумуй. У тебе обов’язково все вийде”. Замість цього вкот­ре вислуховувала перелік своїх помилок і скарги на те, що я недостатньо працюю.

Тому з нетерпінням очікувала переїзду до Києва. Розуміла: у Школі Дерюгіних морально буде мені легше. Мама-­тренер — це завжди проблематично. Зі мною погодяться і Анна Безсонова, і Олена Вітриченко, і Катя Серебрянська, які пройшли через це.

Коли маму викликали на збори до Києва, я просила її під час моїх тренувань виходити із залу. Її присутність і зауваження доводили мене до істерики. Від мами більше, ніж від тренерів, мені “перепадало” і за вагу. Іноді, звичайно, у ній прокидалася мама: “Хороша ти моя, поїж трішечки — ось м’ясо, риба”. Але потім все одно “вмикався” тренер: “Зачини холодильник. Подивися, що в тебе з вагою! Потрібно ще “порежимити”. Ми часто сварилися. Я пояснювала, що в мене є тренери, і що я цілодобово слухаю і про свою вагу, і про роботу. На щастя, мама мене почула. Тепер поруч з нею мені справді спокійно.

Ваш тато — майстер спорту з плавання. Чи не виникало бажання піти його стопами і досягти результатів у плаванні?

У мене був один шлях — гімнастика. Якби нічого не виходило, тоді почала би думати про щось інше. Але я швидко прогресувала і від тренувань, а тим паче від змагань, навчилася одержувати задоволення. Гімнастика напрочуд різнобарвна, вона не може набриднути. Її елементи — танці, балет, мистецтво, спорт, нарешті, розвивають особистість різнобічно: загартовують характер, виховують смак і стиль. Дівчинці непрофесійні заняття гімнастикою пасують ідеально. Але ось великий спорт з його непомірними навантаженнями підійдуть не всім. Коли у мене народиться дівчинка, обов’язково віддам її у гімнастику. Але навіть якщо донька виявиться дуже здіб­ною, тричі подумаю перед тим, як запропонувати їй повторити мій шлях.

Чи вмію я плавати? Звісно, я ж кримчанка! Мене цього навчив тато. Купатися в морі — одне з найбільших задоволень. Мені важко проводити літо далеко від моря. Коли ми жили в Криму, все літо у нас минало на морському узбережжі. Добровільна відмова від сонеч­ка і моря стала чи не найбільшою моєю втратою. Для тата я — безцінне золото, яке потрібно оберігати. Тато — моя найбільша підтримка і в спорті, і у житті. Моя працелюбність — це його школа. З раннього дитинства я чула від нього: “Якщо людина працює, вона обов’язково досягне свого. І не важливо, коли це станеться, — відразу чи через 20 років. Голов­не — не зупинятися і не озиратися на інших”.

Тато неймовірно пишається мною. Для нього навіть найменша моя перемога — це величезне щастя. Він завжди вірив у мене. Навіть коли я була зігнутим гачечком, тато мені казав, що я — найкрасивіша, а попереду в мене — великі перемоги.