• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Д-р Зеня ЧЕРНИК: «Cтатки, які мають українські багатії, американським мільйонерам і не снилися»…

Д-р Зеня ЧЕРНИК: «Cтатки, які мають українські багатії, американським мільйонерам і не снилися»…

“Народилася у 1942 році, маю 71 рік, ото й усе моє життя!” – скромно «звітує» пані Зеня Черник, американський лікар-нефролог з українським корінням.


Жінка очолює Українську федерацію Америки — благодійну організацію, покликану допомагати простим українцям. Привезла в Україну двох провідних дитячих нефрологів-хірургів-урологів зі США, які консультували і оперували маленьких пацієнтів. Лікарі поїхали, але інструменти і обладнання залишили…

Пані Зеня виглядає щонайменше на 20 років молодшою. Питаю, у чому секрет. Віджартовується: “Я ж лікар — щодня мочу себе у формаліні!». Потім змінює тон на серйозний: «Моя робота тримає мене у формі».

- Добре розмовляєте українською. Не віриться, що емігрували з України у віці двох років...

— У ті часи люди емігрували з політичних міркувань. Для моїх батьків було важливо зберегти рідну мову, традиції, вдома спілкувалися виключно українською. Зараз люди емігрують через економічні причини — хочуть більше заробляти, покращити добробут. Їм не важливо, якою мовою розмовляти, як їх будуть називати — “українцями”, “росіянами” чи “американцями”.

- Чому стали лікарем?

— Те, що хочу бути лікарем, зрозуміла... у 2,5 роки. Батько за свої політичні погляди потрапив до в’язниці. Мама через хвилювання захворіла, і її забрали до лікарні. 10 днів мною та шестимісячною сестричкою опікувався старший брат (йому було п’ять років). Потім монахині забрали нас до сиротинця. По дорозі до інтернату трапилися добрі люди, які запросили нас додому і напоїли чаєм. То було в останні роки війни. Цукру в очі не бачили. А вони нас пригостили солодким чаєм... Цукор розмішували не ложечкою, а великим ключем. Брат, глянувши на той ключ, розплакався. Подумала: “Він, напевно, плаче, бо чай помішали ключем, а не ложечкою”. Почала його заспокоювати: “Все буде гаразд — не засмучуйся!”. А він плакав на радощах, що йому більше не треба відповідати за нас, що про нас подбає хтось старший... Я була впевнена, що то я його заспокоїла. То було чарівне відчуття. Воно і стало визначальним у виборі професії.

- А як опинилися у США?

— Мамина родина потрапила до німецького концтабору. Їм вдалося вижити. По війні емігрували до Америки. Мама також мала бути з ними, але затрималася у Польщі (через арешт батька). Коли скінчилася війна, тата випустили з в’язниці. Чекали, коли зможемо отримати візу і об’єднатися з родиною — на “родіну” вертатися не хотіли, бо знали, що потрапимо на Сибір. Батько був сильно заангажованим проти системи — його катували по в’язницях, вибили усі зуби, повиривали м’язи. Коли американці почали видавати візи громадянам країн соціалістичного блоку, мама разом з моєю молодшою сестрою подалася до Америки, де на неї вже чекала моя бабуся. Нам з братом минув 21 рік, тому мусили чекати, поки мама дасть виклик.

- Ваш покійний чоловік — Олександр Черник — також був лікарем-хірургом і також — українцем за походженням. Був з вами однодумцем…

— Він завжди відчував потребу допомагати українцям. Вирішив скоординувати роботу великих громад Америки, які надавали благодійну допомогу українцям. Поїхав в Україну, щоб подивитися як виглядає ситуація на місці... Вирішив, що напрями роботи Федерації треба поділити на кілька програм. Перша програма — освіта. Перекладаємо англомовні підручники та книжки українською мовою і даруємо їх українським бібліотекам і школам. Організовуємо обміни студентів. Зараз на річне безкоштовне навчання у шість католицьких університетів Філадельфії поїдуть навчатися студенти з УКУ. Друга програма — соціальні служби (опіки над старенькими людьми). Возимо їх до лікарів, забезпечуємо харчами, робимо подарунки на свята. Третя програма — культури і мистецтв. Допомагаємо танцювальним і вокальним колективам організувати виступи, художникам — виставки. Четверта — гуманітарна допомога. П’ята програма — лобіювання інтересів України. Зустрічаємося з конгресменами у Вашингтоні, тримаємо їх у курсі проблем в Україні (політичних та економічних). Наша Федерація багато зробила для того, щоб було ліквідовано поправку Джексона-Веніка. Американський уряд на це не хотів пристати — чекав, щоб спершу зняли поправку з Росії. Але це — радянський пережиток, який дискримінує Україну. Переконували у цьому кожного з чотирьохсот конгресменів. Правда, потім цю заслугу приписали собі інші організації. Але то дурниця. Головне — результат. Шоста програма — допомога хворим діткам. Щороку організовуємо літній табір у Карпатах для дітей, які хворіють на розсіяний склероз.

Аби залучити благодійників, раз на рік влаштовуємо показ мод. Того року на нашу пропозицію відгукнулася Роксолана Богуцька. Заодно відкриваємо Заходу імена українських талановитих дизайнерів. Восени проводимо турніри з гольфу. Минулого року організували венеційський карнавал.

Я ще не закинула лікарської практики. Мій робочий день триває з п’ятої ранку до опівночі. Зараз працюю над проектом «Як розтягнути добу до 36 годин» (усміхається).

Знаю, ваші сини-близнюки також мають велике замилування до України. Відстояли на Майдані...

— На кожні вибори приїздять працювати спостерігачами і встряють тут у різні авантюри, бо їх посилають на «найкращі» виборчі дільниці — в Одесу, Луганськ... Мого сина Олега одного разу побили в Україні, бо розмовляв українською. Вліз у бійку також у Криму, де відпочивав зі своєю дружиною. Завстидав кремезного «джентельмена», що пхався у ліфт поперед жінки. Узяв його за лікоть і злегка посунув. Я йому кажу: «Чи ти впав на голову, що зачинаєш бунтом вчити?»

- У серпні 1991 року Україна здобула незалежність, а у вересні — ви вже клопоталися ідеєю допомогти медичним обладнанням. Зібрали обладнання для лабораторій, палат інтенсивної терапії, пологових будинків, найсучасніші на той час томографи, апаратуру для УЗД, хірургічні інструменти, ліки. Поміститися все це могло лише у найпотужнішому на той час літаку — Ан-225 «Мрія». Вам ще довелося за пальне заплатити — 42 тис. доларів. Та ця перша масштабна акція з відправки гуманітарної допомоги в Україну завершилася для вашого чоловіка... лікарняним ліжком.

— Все стояло упаковане і готове до відправки. Чекали на літак, але він не прибув. Українські урядовці вибачалися, обіцяли прислати «Мрію» через два тижні. Зібране не могло чекати стільки часу — лікарні не мали для нього місця. І все, що так непросто діставали (на суму понад 9 млн. доларів) наступного дня відвантажили у сусідню з Україною державу. Нас це не зупинило. За два тижні назбирали на відправку нову партію допомоги в Україну. Вантажну кабіну літака довжиною 43 м і шириною 6,4 м заповнили вщерть. Щоправда, найбільш цінне обладнання за такий короткий термін не встигли дістати.

- Коли сталася Скнилівська трагедія, кинули усі сили до Львова...

— Дізналися про біду з телевізійних новин. За 48 годин травматологи (зокрема ті, що спеціалізувалися на травмах ока) вже були на місці — з усіма необхідними медикаментами, інструментами, витратними матеріалами. У ті часи американці не могли їздити в Україну без візи. Обидва посольства (України та Америки) пішли нам назустріч. Двоє лікарів взагалі не мали закордонного паспорта, проїзні документи їм оформили за дві години. Звернулися до бостонської клініки «Шрайнерс госпітал», щоб узяли на лікування попечених дітей — ті відразу погодилися. З тих пір і триває наша співпраця з цією клінікою — не одній українській дитині вдалося допомогти.

- Там же проходила лікування і реабілітацію Настя Вівчар, яка винесла з пожежі свого братика...

— І Юля Стасюк. Про неї знають мало. А її історія — не менш трагічна. До нас звернулися волонтери, які шукали спонсорів, щоб придбати ліки для 16-річної дівчини, яка перебувала у вкрай важкому стані. Наднирники — залози, які регулюють тиск крові у судинах, були «забиті» бактеріями і перестали працювати. Дівчинка не мала тиску крові і перебувала у шоковому стані. У неї почався сепсис (зараження крові). Через закупорку артерій дитина дістала гангрену і їй довелося відтяти обидві ноги. Коли її побачила, не могла стримати сліз. Постановила — проситиму допомоги у травматологічного відділення «Шрайнерс госпітал», щоб допомогли з протезами для Юлі (їх довелося міняти двічі, бо дитина росла). Те, що українські лікарі врятували їй життя, вважаю дивом.

- А пам’ятаєте першу дитину з України, яка пройшла успішне лікування у Штатах?

— 3-річний хлопчик з пухлиною нирки. Оперував його доктор Даккет. Забрав дитині нирку, прийшов до дитячого онколога, який його вів, і каже: «Надурно операції не робив. Дитина мусить жити». Онколог йому на те: «Вісім місяців треба давати «хімію»! Лікування потягне на кількасот тисяч доларів». На що доктор Даккет йому відповів: «Ти знаєш, що робити». Хлопчика полікували безкоштовно. Крім того, мав вроджений вивих кульшового суглоба. Американським лікарям довелося ще й тим зайнятися, аби дитина не лишилася калікою до кінця життя...

- Де знаходите таких «докторів даккетів»?

— По цілій Америці. У свою відпустку за свої гроші їздять по світу, консультують і оперують хворих. Їм доводиться працювати у надважких умовах. Наприклад, можуть оперувати без світла над операційним столом...

- Не засмучує, що незалежній Україні — 22 роки, а деякі лікарні ще з радянських часів не бачили ремонту?

— Якби котрийсь із українських олігархів відновив одне крило лікарні, навіть не помітив би, що з його поляресу зникли гроші. Такі статки, які мають українські багатії, американським мільйонерам і не снилися. Прикро, що іноземці допомагають українцям, а свої багатії долею земляків не цікавляться. Але вірю, що все так не буде. Бо ми не тільки даємо рибу, але й вчимо її ловити…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Д-р Зеня ЧЕРНИК: «Cтатки, які мають українські багатії, американським мільйонерам і не снилися»…