Ілля Ступель у трирічному віці не вмів читати, але ноти записував

Шведський диригент і композитор вранці репетирував, вдень продавав борошно і крупи, а ввечері – стояв за диригентським пультом

Відомий шведський диригент Ілля Ступель у нашому місті гастролює не вперше. І цього разу маестро приїхав до Львова не на один день. Диригував оркестром Оперного театру у виставі «Кармен», потім дав два концерти з Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії. Попри те, що маестро майже усе життя живе у Швеції, чудово розмовляє російською. За його словами, це заслуга мами. У три роки він з роялем був на «ти», а у 16-річному віці, не маючи на той час вищої музичної освіти, став наймолодшим диригентом у світі. Про концерти, симфонічну музику і особисте життя Ілля Ступель розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту «ВЗ».

- Ви почали грати на піаніно у трирічному віці. Це була просто забавка, чи ви вже розуміли, як правильно це треба робити?

— У нашої родини — великі традиції. Я музикант з діда-прадіда. Мій тато — професійний музикант, грав на скрипці. Через поранення, отримане на війні, перестав грати на скрипці. Мій дідусь був ректором консерваторії у Вільнюсі. І тому не було нічого дивного у тому, що у трирічному віці я вже сидів за інструментом. Ніхто мені не показував, як записуються ноти і як їх треба читати. Я відчував інструмент, чув музику і сам її відтворював. Коли батько побачив, що з мене вийде музикант, почав навчати нотної грамоти. Я ще не вмів писати і читати, а ноти вже записував. Мене зарахували у Вільнюську консерваторію, коли мені виповнилося чотири роки. При консерваторії діяла початкова музична школа, у якій навчалися діти 8-10 років. Я був наймолодшим учнем, тому довелося спеціально відкривати ще один клас, у якому я був єдиним і наймолодшим учнем.

- Коли вперше виступили на великій сцені?

— У п’ятирічному віці. Я тоді грав першу сонату Моцарта. Це був солідний концерт, слухачі купували вхідні квитки. Мені навіть виплатили якийсь гонорар. Вже зараз не можу пригадати, чи це було багато, чи мало, але це були мої перші зароблені гроші. Дитиною страшенно любив солодощі, мабуть, увесь заробіток і витратив на них. Вже тоді я вмів робити імпровізації на твори Моцарта. Люблю це робити і зараз. Коли мені було 12 років, імпровізував джазову музику. Моцарт звучав ось так, а мені хотілося додати туди певного забарвлення. Потім у житті імпровізація мені дуже допомогла.

- По батьковій лінії усі музиканти. Мама також має музичну освіту?

— Ні. Мама не мала жодного відношення до музики, вона не працювала, займалася моїм і братовим вихованням. Вона не хотіла, щоб я був музикантом. Бачила у мені лікаря. Тому у мене кілька дипломів. І серед них — диплом лікаря.

- Але до школи ви не ходили у Вільнюсі?

— Мій батько був поляком, ми емігрували до Польщі. Були тяжкі часи. Не буду переповідати, як нас цькували, батькам довелося перебратися з Польщі до Швеції. Та, попри все, у Катовіцах я серйозно займався музикою. У 16-річному віці мене прийняли у консерваторію, однак довелося кинути навчання через переїзд. Мені пощастило закінчити диригентський відділ Королівської консерваторії у Копенгагені, потім вчився у Бостоні. Одразу після закінчення отримав роботу диригента в оперному театрі у місті Мальме.

- Кажете, у 16 років ви вчилися на диригентському. Ваші однокурсники не ревнували, що ви — такий молодий, а вчитеся разом з ними на такому престижному факультеті?

— На диригентський факультет брали тільки після закінчення консерваторії. У консерваторії працював диригент Богдан Водичко, учень великого композитора Валеріана Бердяєва. До нього потрапити у клас було неможливо. І коли Водичкові про мене сказали, перше його запитання: що закінчив і скільки років. Коли почув, що маю 15 років, відмовив і навіть не хотів на мене подивитися. Сказав, як “той шмаркач закінчить факультет композиції, тоді нехай приходить”. Водичка вдалося вмовити. Маестро призначив день слухання. У той самий день диригували, щоб потрапити до нього на навчання, уже маститі 35-36-річні композитори. Тому й дивилися на мене зверхньо. Коли я задиригував першу і другу симфонію Бетховена, пан Водичко сказав тим людям: «Дякую. Ми з вами ще зустрінемося. А ти (звернувся до мене) — залишися». Дав мені дві години на вивчення партитури Бенджаміна Бріттона. Коли я йому задиригував з оркестром, великий маестро запитав: хто там що грає на 25-й сторінці. Маю з дитинства феноменальну пам’ять. І я йому розказав. Можу взяти партитуру і за годину вивчити симфонію.

- Але ж вам не тільки треба було диригувати, а ще й примусити оркестр грати саме так, як цього хочете ви?

— Я виступав перед Богданом Водичком без жодної репетиції. Для диригента не те головне, як він махає диригентською паличкою. Для диригента головне очі. Треба вміти загіпнотизувати виконавців, моєю силою волі зробити так, щоб вони грали так, як цього хочу я. Це важливий психологічний момент. Пригадую, був мій перший урок у професора Водичка. У консерваторії — повний зал народу: маестро дозволяв, щоб студенти і викладачі приходили і слухали. Після уроку професор сказав при всіх, що бере мене своїм асистентом Великого симфонічного оркестру радіо і телебачення у Катовіцах (оркестр — один з кращих у Європі. — Г. Я.). У 16 років я отримав посаду асистента диригента у такому поважному оркестрі, не маючи вищої музичної освіти. Я готував усі його концерти і телевізійні програми, репетирував усі концерти з оркестром. Зрозуміло, що однокурсники мені заздрили. Не можу сказати, що недолюблювали. Я їх вчив і багато з ними працював. Вони репетирували і знали, що разом ми створимо гарну музику.

- Після Польщі ви емігрували до Швеції. Не хотіли перебратися в якусь іншу країну?

— Пропозицій було багато. Але я завжди хотів бути поруч з батьками. Нас залишилося четверо — мама, тато і ми з братом. Усю нашу родину замордували в гетто. Ви розумієте, у моїх жилах тече єврейська кров. Мене не хотіли випускати з Польщі. Казали: це — наш майбутній геній. Обіцяли у Польщі золоті гори, але тато не погоджувався, боявся за нас усіх. Я був на репетиції, коли тато прийшов і сказав: «Поїхали». Ми нічого не везли зі собою. Рояль — і той забрали. Хотіли нам показати: їдете звідси — нічого вам не дамо! Коли приїхали до Швеції, мені було 18 років. Тато не вмів говорити по-шведськи. Мама — також. Я вже тоді міг працювати і у Франції, і в Німеччині. Мій брат молодший від мене на 6 років, вчився у музичній школі. Мама мало не плакала, мовляв, братові потрібна допомога, а тебе близько не буде. Я розумів, мама хотіла, щоб ми всі були разом. Тому вранці я репетирував з симфонічним оркестром, ввечері — були концерти або вистави, а вдень… я працював продавцем. Татові вдалося купити невеличкий магазинчик, але оскільки він не знав мови, то за прилавком доводилося стояти мені. Продавав борошно, цукор, газети… От тоді я й отримав цікаву пропозицію з Америки. Мене, 18-річного диригента, запрошували стати директором філармонії у Детройті або у Бостоні — на мій вибір. Я відмовився. Не міг залишити батьків…

- Ви вперше виступили на великій сцені у Вільнюсі у п’ятирічному віці як піаніст. А як диригент?

— Це було у Франції. Мені було 18 років, ми щойно приїхали до Швеції. Я десь прочитав, що проводиться конкурс. Таких молодих не брали, але мені вдалося подати документи на участь. Оскільки я переміг, мені дали можливість дати свій перший великий концерт з симфонічним оркестром. От тоді я отримав дуже великий гонорар. Всі до копійки гроші віддав батькам. Перші п’ять років роботи у Швеції, а заробляв я тоді дуже добре, гроші віддавав мамі. Я й на квартиру не йшов, а жив з батьками. Хоча для Швеції це — ненормально. Всі дивувалися, як такий великий хлопець, який сам на себе заробляє, живе з батьками?!

- З юних літ багато гастролюєте. Пригадайте якісь курйозні випадки під час концертів.

— Диригував у Мадриді у замку ХVІІІ століття. Там сцена похила, як в амфітеатрі. Звучить фортепіанний концерт Шопена. Вивезли рояль, але забули закріпити на ньому колеса. Австралійський піаніст виконує соло на роялі. За кілька хвилин дивлюся — нема ані рояля, ані піаніста. Рояль з’їжджає зі сцени. Люди, які сиділи у першому ряду, позривалися з місць і почали тікати. Довелося перервати концерт, щоб закріпити колеса. Або ще випадок під час концерту у Барселоні. З оркестром виступав соліст з фантастичним баритоном. Не буду називати його прізвища. Ще під час репетиції я здивувався, чому ніколи його не чув — такий у нього сильний голос. На концерт співак прийшов з сумкою, а у ній дві дволітрові пляшки кока-коли. Пояснив, що мусить час від часу попивати колу, бо це потрібно для голосу. Починається концерт, а соліст за лаштунками у чудовому настрої, освідчується мені у коханні, сипле компліментами. Арію Фігаро він заспівав чудово. Потім ще дві арії. Зал здригається оплесками, успіх — фантастичний. Він мені шепоче: «Маестро, мушу випити кока-коли, бо сушить». Обидва кланяємося, він йде за лаштунки, а ми з оркестром граємо. За кілька хвилин повертається, оркестр грає вступні акорди, а він замість того, щоб співати, розмовляє з публікою. Оркестр — з квадратними очима, не знаємо, що робити. Публіка вмирає зі сміху. Довелося його виводити. Як з’ясувалося, у дволітрових пляшках на дні була кола, а все решта — віскі. Ще був випадок під час турне Іспанією. Там концерти починають дуже пізно — о десятій вечора. Виступали ми на кориді. Дорогою наш автобус зламався. Думали, чого вже їхати? Як же ми здивувалися, коли о третій ночі зайшли на кориду, а там — повно народу. Побачили нас і почали вигукувати «Браво!». Ми грали концерт до 7-ї ранку, і ніхто не пішов додому спати. Цей випадок запам’ятаю назавжди.

- Недавно розмовляла з польським композитором Войтеком Мрозеком. Він казав, що його душа болить, бо молодь не хоче слухати класичної музики.

— Молодь не сприймає класики, і у цьому винні батьки. Бо їхні діти не хочуть дотримуватися традицій, їх не виховують на прекрасному. Вони з малих літ сидять перед комп’ютерами. Комп’ютер — це добре і погано. Я завжди раджу, щоб дорослі робили маленькі симфонічні концерти для дітей. Я запропонував такий експеримент: усі діти, які прийшли на дитячу оперу, мали можливість вийти на сцену. Оркестр грає, артисти співають свої партії, а діти ходять поміж них. Вистава закінчилася, а діти не хотіли розходитися. У 14-15 років затягнути підлітка у філармонію чи в оперний театр неможливо. Вони краще підуть на такий концерт, де стільки децибелів, від яких втрачають потім слух на півроку.

- З дитинства граєте на піаніно. А ще на яких інструментах?

— На контрабасі, скрипці, перкусії. Це — головні інструменти. Граю ще на кларнеті і свого рідного брата навчив грати на цьому інструменті.

- Ваша дружина також музикант?

— Колись дружина була прима-балериною у Швеції. Ми познайомилися в оперному театрі. Я диригував оркестром, вона — танцювала.

- Ви з дружиною — люди музичні. А донька?

— Вона обрала юриспруденцію. Та і я не радив. Бо бути професійним музикантом — дуже важко. Хоча в дитинстві музикою займалася — грає на піаніно і на скрипці. І танцювала, і співала… Від трьох років постійно мене супроводжувала на гастролях. Це — татова донька!

- Ви добре розмовляєте російською. Читаєте книжки, щоб не забути?

— Це заслуга моєї мами. У дитинстві мама читала мені все, що потрапляло під руку, російською мовою. Спочатку у Вільнюсі, потім у Польщі. Всі казки, оповідання, якісь брошурки, видані російською. Це вона привила мені любов до літератури. І розмовляла зі мною вдома тільки російською. Дякуючи мамі, я без книжки тепер не можу жити.

Довідка «ВЗ»

Ілля Ступель народився у 1949 р. Вільнюсі. У 1957 році переїхав до Польщі. У цій країні почав працювати помічником диригента Богдана Водичка в Національному симфонічному оркестрі Польського радіо, а через 11 років родина емігрувала до Швеції. У 16-річному віці став наймолодшим диригентом у світі, не маючи на той час вищої освіти. Зараз живе у Швеції. Дружина — колишня прима-балерина. Донька вивчає юриспруденцію.