Ірина МЕРЛЕНІ: «Спадало на думку: а може, з нашою допомогою тренують наших конкуренток?»

Знаменита українська борчиня – про причини поразок в олімпійському Лондоні.


Ті, хто бачив, як боролася олімпійська чемпіонка Афін і бронзова призерка Пекіна Ірина Мерлені на передолімпійських турнірах-2012, в один голос казали: вона близька до своїх найкращих кондицій, з такою боротьбою вона і в Лондоні не залишиться без медалі! На жаль, на третій своїй Олімпіаді, незважаючи на свою фірмову, потужну і видовищну боротьбу, Ірина посіла лише четверте місце. Можливо, хтось такий результат і розцінює як високий та позитивний. Та тільки не Мерлені, яка завжди налаштовується лише на перемогу. Тож для неї ця поразка стала найбільшим болем і розчаруванням у кар’єрі.

— Я повернулася у спорт з однією метою — у Лондоні здобути для України медаль. Тому, коли побачила, що у вазі до 48 кг у нас немає ліцензії, вирішила, що не можу стояти осторонь.

— Разом з вами на перед­олімпійських зборах тренувалися ваші прямі конкурентки…

— На зборах, куди б ми не пішли, усюди наштовхувалися на азербайджанок. У команди Азербайджану дуже потужне фінансування. Вони скуповують хороших борчинь з усього світу і створюють для них фантастичні умови. Увесь цей олімпійський цикл азербайджанки тренувалися поруч з нами. Звичайно, мені це було неприємно. Я хотіла спокійно працювати і відпочивати. А не думати весь час про те, що суперниці спостерігають за мною, бачать, в якій я перебуваю формі, як почуваюся, над якими прийомами працюю тощо... Тренери суперниць аналізували кожну мою дію і готували своїх підопічних «на мене». Азербайджанки, делегувавши на Ігри двох борчинь, привезли додому дві медалі. А наша збірна, яка поїхала повним складом, залишилася ні з чим.

Світові спеціалісти з жіночої боротьби весь час зауважують: які таланти має Україна! Але у нас ці таланти не бережуть. Деякі наші тренери винаймали за власні кошти житло, жили у ненайкращих умовах. І на змагання змушені були їхати за власні кошти. У мене, як і у багатьох персональних тренерів наших борчинь, були проблеми з візами, нерідко я сама їздила їх відкривати. На кілька турнірів свого брата і тренера Олексія Мельника я возила сама... А ті ж азербайджанки жили в комфортабельних номерах, у них не було жодних організаційних проблем. При цьому, щоб там не казали, ми з Марією Стадник ніколи не сварилися. У нас за всі роки спільних тренувань не було жодного конфлікту! Цього разу теж працювали разом: стояли в парі, боролися у спарингу.

Я з повагою ставлюся до старшого тренера збірної Володимира Євонова. Однак під час передолімпійської підготовки я, як і інші дівчата, була на нього ображена. Неодноразово казала йому, що не встигаю відновлюватися. Але він не сприймав це серйозно. Не дозволив Євонов і тренуватися за індивідуальною програмою. До кожної з лідерок збірної потрібен індивідуальний підхід. Не варто усім варитися в одному котлі. Ось кроси побігли 18-річні, а разом з ними і 30-річних погнали... Але мені це не потрібно. Я пройшла дві Олімпіади і народила двох дітей. У мене величезний досвід. Мені не слід було так багато працювати. Уже і мій особистий тренер підходив до нього, просив, щоб мене звільнили від кросів. Але Євонов відповідав: «Не варто відокремлюватися. Потрібно працювати у колективі». Мені не раз спадало на думку, що тренери збірної України тренують не нас, а з нашою допомогою — наших конкуренток.

— Який вихід можливий у цій ситуації?

— Усі наші дівчата позаочі обговорюють ці проблеми, але свої претензії бояться озвучити. А говорити таки потрібно. І щоб не лише Андрій Пістун чи Ірина Мерлені загострювали увагу на проблемних питаннях. Потрібно, щоб уся команда вголос заявила про своє невдоволення. Адже ніхто з наших дівчат не хоче виконувати роль лише спаринг-партнерки для іноземних суперниць.

У мене накопичилося багато запитань до нашої Асоціації спортивної боротьби України. Та я не хочу ось так, у пресі, кидати керівництву збірної звинувачення. Президент Асоціації Ельбрус Тедеєв неодноразово йшов мені назустріч, допомагав... Ось наприкінці року у нас буде звітно-виборча конференція, де я планую виступити і викласти всі претензії та вимоги спортсменів до тренерського штабу. При цьому не претендую на жодну посаду в збірній — не хочу працювати в такій атмосфері. Та й не переконана, що моя праця в цих умовах буде успішною. Але мовчки спостерігати не маю права.

— У Лондоні яка сутичка була для вас найскладнішою?

— Кожна сутичка далася непросто. На Олімпійські ігри я приїхала повністю виснажена. Тому навіть у першому двобої для перемоги довелося викластися повністю. Ще кілька місяців тому, коли була трішки свіжішою, поклала би кореянку на килим за кілька секунд. А тут у першому періоді віддала їй бал. У мене був шок! Ось цієї енергії, фізичного тонусу мені не вистачило і в подальшому. Тому що морально я готова була перемагати, була впевнена у собі, не боялася жодної суперниці. Була готова до будь-якої сутички, до будь-якого жеребкування. Знала, як потрібно перемагати. І хоча відчувала сильну втому, не могла й подумати, що я настільки виснажена, що нічого не можу зробити...

— Ви вже офіційно завершили кар’єру. Ностальгії за боротьбою не відчуваєте?

— Ні. Я цілком і повністю реалізувала себе в спорті ще на Іграх в Афінах, де стала не просто першою в історії олімпійською чемпіонкою з жіночої боротьби. Мене визнали найкращою борчинею Олімпіади. У Музеї Олімпійської слави в Лозанні мені вручили спортивний Оскар. Я тричі перемагала на чемпіонатах світу, і двічі там мене визнавали найкращою. У мене є всі титули, які тільки можливі у спорті. Тому тепер займаюся дітьми і власним здоров’ям. Відновлююся від фізичних і психічних травм, адже поразки безслідно не минають. У Лондоні я жодного разу не заплакала після поразок не тому, що мені не було прикро. Просто не було сил — ні боротися, ні плакати…

Мені подобається брати участь у телешоу. Ось скоро на Новому каналі вийде шоу під назвою «Просто шоу». Там спортсмени — Валерій Гончаров, Олександр Крикун, Людмила Блонська, Денис Силантьєв і я — змагатимуться проти телеведучих. Запрошують мене і на інші шоу. Якщо час дозволяє — ніколи не відмовляюсь. З не меншим задоволенням зустрічаюсь також зі школярами на «Олімпійських уроках», які проводять у різних містах України. А також виховую власних дітей. Завжди хотіла, щоб мої сини стали борцями. Але старшому, п’ятирічному Артуру, до вподоби футбол. Але наразі про секції футболу чи боротьби говорити рано. Для початку планую відвести їх у басейн. Плавання — це найкращий вид спорту для формування постави, зміцнення кісток і усіх м’язів, для дихання та імунітету. Якщо дитину «кинути» відразу у горнило боротьби, вона швидко їй набридне.

Колись я казала, що хочу трьох, навіть чотирьох дітей. І від власних слів не відмовляюся. Ось кілька років відпочину, і тоді подумаю вже про донечку. Але якщо знову в мене з’явиться хлопчик, все одне почуватимуся щасливою і задоволеною.