«Біль та страждання — не те, чим варто мірятися у час війни»

«Не можна скаржитись, бо військовим зараз ще важче». Мабуть, кожен із нас бодай раз чув таку фразу від інших або й сам себе в цьому переконував. У рамках проєкту «Психічне здоров’я для України» доброволець Збройних сил України та психотерапевт Артем Осипян розповів, чому такий підхід не працює.

Коли у наших домівках на­довго зникає світло, опалення і вода, ми втрачаємо звичну для нас продуктивність. Нам кортить поскиглити. Починаємо більше скаржитися. Щоб не впасти ду­хом, вдаємося до «безпрограш­ного» методу: згадуємо про тих, кому зараз гірше, а це — військо­ві на передовій.

Насправді, пояснює фахі­вець, не потрібно мірятися бо­лем й стражданням. Такі порів­няння зовсім не допомагають: не мотивують, не додають сил та не зменшують болю.

Жоден психотерапевт не ска­же, як правильно переживати й проходити такі випробування. Ця війна — безпрецедентна. Ко­жен відкриває свій шлях й вибу­довує свою формулу стійкості. Якщо помічаєте, що саме допо­магає вам триматися, поділіть­ся своїм досвідом з рідними та близькими.

Як зауважує Артем Осипян, масованими обстрілами росія­ни намагаються дестабілізувати тил, і внаслідок цього — дестабі­лізувати військових, які думками перебувають з тими, кого захи­щають. Щоразу, коли цивільне населення не впадає у паніку, коли знаходить нові й нові мож­ливості подбати про себе в та­ких нелегких умовах, російська технологія зазнає фіаско.

Ми всі маємо право на те, щоб поскиглити: і військові, і ци­вільні. Це — нормально навіть у мирні часи. Не слід забороняти собі цього, бо може стати тільки гірше. Можете сказати собі «Як я втомився», якщо від визнання цього факту вам стане легше. Головне, щоб це не перероста­ло в зневіру, оскільки зневіра — це вже масове явище, яке впли­ває на бойовий дух усієї нації.

Коли люди в тилу не опуска­ють рук, а знаходять способи рухатись далі, це мотивує й вій­ськових. Водночас стійкість вій­ськових надихає та мотивує ци­вільних.