«Довелося ліквідувати курник — там створили лабораторію. Так починалося дослідження східницьких джерел»

Хворі, які були приречені на видалення нирки, але зважилися на експеримент, отримали другий шанс на життя. Трапилося це завдяки джерелу з цілющими водами, яке відкрив далекого 1956 року Омелян Стоцький.

Омеляну Стоцькому було складно заходити у високі коридори, бо не був членом компартії, а сином священника. Як роками доводилося вмовляти чиновників, журналістка «ВЗ» розпитала доньку Омеляна Стоцького — пані Ганну.

— Почну з того, що тата до­строково відправили на пенсію, — каже Ганна Омелянівна. — Лю­дину, яка мала три вищі освіти: нафтовий факультет Львівської політехніки, німецьку філологію нашого університету, мав сту­пінь магістра і чотири курси кла­су фортепіано Львівської кон­серваторії. Але його достроково відправили на пенсію, а задов­го до цього цілеспрямовано ко­тили донизу. Цього слід було че­кати — був сином священника. І я на телебаченні і радіо — єдина з усіх завідувачок відділами — ні­коли не могла бути членом пар­тії. У тому було моє щастя.

За словами пані Ганни, заслу­женої журналістки України, її ді­дусь був наближеним до Андрея Шептицького. Власне завдя­ки записці Андрея Шептицького Омелян Стоцький став студен­том Львівського університету. Тоді українців туди не приймали. А хрещеним батьком пані Ганни став син Івана Франка — Тарас.

Коли почалася війна, Ганні Стоцькій було три місяці. Мали можливість поїхати до Німеч­чини — Омелян Стоцький знав п’ять мов. Але батько катего­рично відмовився. І вони опини­лися у Східниці. Дружина Оме­ляна Стоцького Павліна була патріоткою. У ранньому віці Ган­нуся знала і «Ой у лузі черво­на калина», і «Розриту могилу» Лепкого.

— Батько був надзвичай­но цілеспрямованою людиною, а мама — світською дамою, — продовжує розмову пані Ган­на. — Мама відкривала бали, у неї було відповідне товариство. Східниця тоді була дуже важ­ка. Після війни там був розби­тий газоліновий завод. Бать­кові сказали, що за пів року він має дати газолін (пальне для лі­таків. — Г. Я.). Тато пішов у су­сіднє село Кропивник, набрав людей на роботу, і через кілька місяців завод запрацював. Але згодом тата «посунули» — спо­чатку на посаду головного інже­нера, потім звичайного робітни­ка. І не дали допрацювали три місяці до пенсії!

— Щоб не дати навіть міні­мальної пенсії?

— Аякже! Він мав 56 рублів, це було нижче «мінімалки». З цих коштів я, студентка університе­ту, 14 рублів платила за кварти­ру. Уявіть, на які гроші ми жили! І на які засоби тато робив ті від­криття. У Східниці жодна люди­на не хотіла копати, треба було дати 3 рублі на пляшку.

Одного разу, коли Ганна Стоцька приїхала додому, бать­ко їй сказав: «Якщо у Трускав­ці відкрили Нафтусю, у Східниці мусить бути та цілюща вода». Це був 1956 рік. Омелян Стоцький почав ходити у гори, брав пали­цю, яка зараз є у Музеї Омеля­на Стоцького, одягав свіжу со­рочку, краватку, без якої ніколи не виходив, капелюх, портфель і йшов шукати цілющі джерела.

Перше джерело, яке розко­пав Омелян Стоцький, — № 1, було у лісі. Почув запах сірко­водню і зрозумів, що це — ліки. Люди цю воду давали коровам, могли на тій воді зварити бор­щу…

Перші аналізи було зроблено у шкільній лабораторії. Вчитель хімії — класний керівник Ганни Стоцької — знайшов у тій воді бром і йод.

— Винахід зареєстрували?

— В Україні є лише одна уста­нова, яка може давати висно­вок щодо мінеральних джерел, — Одеський інститут курорто­логії і фізіотерапії. Батько почав туди писати листи, писав що­найменше шість років. Врешті приїхали у Східницю дві праців­ниці з того інституту, а оскільки то була осінь і їм не хотілося іти до джерела № 1, що у лісі, вони набрали водички у потічку, що вздовж дороги. З цим і поверну­лися до Одеси. Батько отримав висновок, що вода не має цілю­щих властивостей, і попросили тата не морочити їм більше го­лови. «Вода зі скотомогильни­ка. Ви можете отруїти людей», — так було написано у цьому ви­сновку.

Омелян Стоцький не здавав­ся. Там, де жила родина, по­мешкання на другому поверсі винайняв випускник Львівсько­го медінституту Степан Дуда, який очолив тодішню оздоров­чу базу «Карпати». Щовечора протягом шести місяців Оме­лян Стоцький ходив до Степана Дуди і просив дозволу поїхати до Львова, щоб забрати хворих, яких готували на операцію. Про­сив Дуду взяти у свою лікарню, у якій той став головним лікарем, хворих, яким треба було роби­ти операцію. І таки вмовив Дуду.

Приїхало 20 хворих. Ці люди 20 днів пили водичку, потім по­їхали здавати аналізи. Усім 20-ти вже не була потрібна опера­ція!

— Це була перша перемога мого батька, — каже Ганна Оме­лянівна. — Але цей експеримент проводився підпільно. Львів­ська журналістка Євгенія Божик запропонувала татові написати про цей експеримент міністро­ві охорони здоров’я. Через кіль­ка років міністр скликав колегію, на яку запросив батька, Євгенію Божик, Степана Дуду і директо­ра Одеського інституту Курку­дима, який стільки років не по­годжувався визнати східницькі джерела цілющими. Коли тато з Євгенією і Степаном Дудою приїхали до Києва, їх хотіли по­селити у готелі. Але батько ви­падково довідався, що у цьому ж готелі буде ночувати Курку­дим. Тато відмовився навіть під одним дахом перебувати з цим чоловіком. І цілу ніч Степан Дуда, Євгенія Божик і батько мі­ряли кроками київський вокзал, але не ночували під одним да­хом з Куркудимом — людиною, яка робила все для того, аби ці­лющі джерела Східниці не ви­знати лікувальними. Він не тер­пів фальші, був дуже гордим.

— Чим закінчилося те засі­дання у міністерстві?

— На тій колегії доповідь мали всі — і тато, і Божик, і Дуда, і Куркудим. Міністр охорони здоров’я усіх вислухав і видав розпорядження колегії — звіль­нити Куркудима, який перешко­джав роботі, з посади. Лише через два роки до Східниці при­їхали науковці — з Львівського і Чернівецького медінституів та Інституту епідеміології. Ті нау­ковці приїжджали спочатку із жабами, потім із собаками і осе­лялися у нас вдома. І на батько­ву мізерну пенсію ми ще то все «господарство» утримували. Довелося ліквідувати курник — там створили лабораторію. Так починалося дослідження схід­ницьких джерел. Науковці свої висновки надіслали до Києва, знову відбулося засідання ко­легії міністерства. Визнали, що батько — першовідкривач схід­ницького родовища мінераль­них вод типу Нафтусі. Тоді при­їхали одеські науковці, які дали свої висновки, але тільки на… 13 джерел із 38-ми. Решта були недосліджені. І недослідже­ні досі. Я тоді забрала ті висно­вки, бо розуміла, що то золотий скарб.

Як з’ясувалося, східниць­кий курорт не може існувати без того, щоб не виявити запасів тої цілющої води. Почали бурити не там, де вказував Омелян Стоць­кий, а там, де було простіше і доступніше.

— Там, звісно, не було запа­сів, — каже пані Ганна. — Але хто вже знав, що Східниця — оздо­ровниця і приїжджав сюди лі­куватися, знали всю проблему. Скинулися по кілька рублів і від­правили батька до москви — до міністра геології. Тато випросив там експедицію з виявлення за­пасів. Прислав ту експедицію через три роки! Тато йому по­ставив умову — бурити там, де він скаже.

Коли науковці з москви при­їхали і почали свердлити, з’ясувалося, що дебет — 70 ме­трів кубічних на добу. Такого де­бету, за словами пані Ганни, не має жодна водичка в Україні! На основі цих висновків Омелян Стоцький, коли йому виповни­лося 83 роки, отримав диплом першовідкривача Східницько­го родовища мінеральних вод. І премію — 1000 рублів!

Омелян Стоцький відійшов у засвіти 1979 року. До 100-річчя від дня народження поставле­но пам’ятник першовідкриваче­ві цілющої водички роботи Ва­силя Одрехівського. Через те, що сосни закривали постамент, Ганні Омелянівні довелося про­сити керівництво курорту пере­нести його у центр селища. То­рік пам’ятник перенесли.

— Коли Василь Одрехівський приходив до нас додому, про­сив тата, щоб сідав за рояль, — каже Ганна Омелянівна. — І тато грав якісь композиції, а Одре­хівський робив замальовки. Пам’ятник вийшов просто чудо­вим — справжнім.

— Пані Ганно, ваш батько вчив інших дітей гри на фор­тепіано. А яким він був для вас — суворим, справедли­вим чи, навпаки, балував?

— Якби мене балували, то тих шляхів, які пройшла у жит­ті, ніколи б не подолала — Казах­стан, Сибір… Батько міг запита­ти: «Ганю, ти прийшла зі школи? Все добре?». І все. У нього було на першому місці його діло — Нафтуся. Мама з першого кла­су жодного разу не перевіри­ла моє домашнє завдання. Я — дитина війни. Багато зазнала труднощів. Коли вступала в уні­верситет на журналістику, кон­курс був — 14 осіб на місце. При­їжджаю додому, відчиняю двері і з порога вигукую: «Я вступила!». Мама сказала: «А я і не сумні­валася». У мене характер, як у батька. Я приїхала вступати в університет у батьковій мари­нарці із закоченими рукавами, бо не було за що купити одягу…