«Своєю красою гуцульською Іван був ні на кого не схожий…»

Його називали «душею українського кіно», генієм сучасності, «народним» артистом — через те, що його знали і любили мільйони. Хоча від держави мав звання лише заслуженого. 34 кіноролі, дев’ять написаних сценаріїв, дві режисерські роботи. Ще більше залишилося у планах, оскільки тривалий час йому просто не давали зніматися чи знімати. Він не встиг втілити усі плани і доспівати свою пісню, бо 3 серпня 1987-го його серце після важкої хвороби зупинилося. Іванові Миколайчуку було лише 47 років.

Одним зі знакових філь­мів, у якому зіграв Мико­лайчук, були «Тіні забу­тих предків». Я кілька разів була у Криворівні, де знімав свій ге­ніальний твір великий Параджа­нов (прем’єра фільму відбулася у вересні 1965 року. — Г. Я.). Па­раджанов довго підбирав акто­ра на роль Івана. Ним став сту­дент ІІ курсу Іван Николайчук. Николайчук сам переінакшив прізвище, коли готувалися ти­три. Так і залишився назавжди Миколайчуком. Екскурсовод Га­лина Мокан (у хаті, де жив Пара­джанов з оператором, понад 20 років діє музей) каже, що в Іван­ка були закохані всі дівчата не лише з Криворівні, а й з навко­лишніх сіл.

Миколайчук тримався від-особлено. Почувався ніяко­во — студент серед столич­ної тусовки. Був надзвичайно сором’язливим і скромним.

Якось мені в інтерв’ю Ла­риса Кадочникова (вони з Іва­ном зіграли головні ролі у філь­мі) сказала: «Такої краси герой не міг не подобатися, інакше ми би не могли зіграти Ромео і Джульєтту. Але я тоді була дру­жиною Юрія Іллєнка, наші сто­сунки були настільки міцними, що, крім симпатії і поваги до Іва­на Миколайчука, інших почуттів не було. Пригадую, ми з ним по­летіли до Аргентини на міжна­родний кінофестиваль. Удвох, адже не пустили ні Параджано­ва, ні Юру Іллєнка, зате поїхали з нами чиновники з Києва і Мо­скви. Перші дні нас там ніхто не знав, але після перегляду „Ті­ней…“ Івана оточили такою ува­гою! А були там актори далеко не рядові. Але у центрі — Іван. Ні на кого не схожий своєю красою гуцульською. Я навіть не можу пояснити, що таке було в ньо­му… Причому ніякого шикарно­го вбрання не мав — два светри і чорний костюм. Ця його поста­ва, зріст, голова, його очі…».

Два роки тому я була у хаті в невеликому буковинському селі Чорториї, де народився і виріс актор. Про Івана, який був чет­вертою дитиною з 13-ти, але першим у сім’ї, хто народився у пологовому будинку, розповів пан Василь — син рідної сестри Івана, Фрозини Василівни.

«22 червня почалася війна, а новонародженого з мамою тре­ба було забирати з лікарні. Бать­ко позичив у сусіда запряжену конем фіру і під бомбардуванням привіз сина з дружиною додому. Іван двічі святкував день наро­дження — 15 червня і 22 червня. Першим тостом 22 червня був: «Ну, за Штімову кобилу, що мене привезла додому».

За словами пана Василя, перші чотири класи Іван сяк-так закінчив у рідній Чорториї. Далі треба було ходити за чотири кі­лометри у сусіднє село Брусни­ці. Ходив зі своїм однокласни­ком через поле, щоб скоротити шлях. Дорогою росли кущі тер­ну і калини. Хлопців прийняли у піонери, і треба було носи­ти піонерські галстуки. Сусід­ський хлопець був багатшим, то йому купили червоний гал­стук. Іванові батьки не мали такої змоги, то мама відірва­ла шматок від старого напірни­ка червоного кольору. От ідуть через поле, а з-за кущів вихо­дять двоє з автоматами. Пита­ють, що робиться у селі, що на­род говорить, які настрої. Діти все розповідають. А тоді один з них бере Івана за галстук і пи­тає: «А що це у тебе за ганчірка на шиї? Ти що, піонером став? Совєтам служиш?». Наказали знімати галстуки і в’язати доку­пи. Сказали, що будуть вішати. Іван не переживав: по-перше, не було де вішати, бо на тере­ні чи калині нікого не повісять, а по-друге, його галстук, що колись називався напірником, від старості і прання під руками розлазився… Двоє з автомата­ми передумали вішати хлопців і кажуть: «Зараз вас розстріля­ємо. Рахуємо до десяти. Якщо зможете втекти — ваше щастя». Наказали вдома нікому не роз­повідати.

Іван про цей випадок розпо­відав, коли був уже дорослим. «Я чув ще чотири, п’ять… На­віть не опам’ятався, як зі страху опинився у селі».

Минули роки, Іван втілив свою мрію і став актором. Коли 1964 року під час зйомок філь­му «Сон», де він зіграв Тараса Шевченка, Іванові прожекто­рами «спалили» очі, викликали професора, щоб підлікувати бу­ковинського актора і у зазначе­ний термін здати картину. Май­бутня дружина Марічка забрала коханого до себе в гуртожиток, але оскільки це було житло суто жіноче, Івана поклали у кори­дорі. Професор, коли прийшов оглядати Івана, жахнувся, мов­ляв, як може головний герой не мати житла? І йому, студентові другого курсу, дали квартиру у Києві.

Пан Василь розповідав, як Іван знімався в «Аничці», як по­водився, коли приїжджав до рідної хати у Чорторию. Він був зіркою, але цієї зірковості ніко­ли не показував. Став знаме­нитим, воістину народним! На жаль, доля відміряла Миколай­чукові лише 47 років…