Передплатити Підтримати

«За всю війну я не втратив жодного пілота, якого прикривав»

Їх називали небесною кавалерією: відваги у них вистачило б на цілий гусарський полк

Копія червоного триплана «Фоккер» Манфреда Альбрехта фон Ріхтгофена на Берлінському авіашоу в 2006 р.

Вранці 21 квітня 1918 року десятки льотчиків, механіків і підсобних робітників німецького аеродрому Капі вдивлялися у сіре туманне небо. Минуло вже більше ніж три години з моменту початку операції, а червоний «Фоккер» все ніяк не з’являвся на горизонті. Ще через три чверті години на ґрунт злітної смуги опустилися неабияк пошарпані літаки «Повітряного цирку».

Вранці 21 квітня 1918 року десятки льотчиків, механіків і підсобних робітників німецького аеродрому Капі вдивлялися у сіре туманне небо. Минуло вже більше ніж три години з моменту початку операції, а червоний «Фоккер» все ніяк не з’являвся на горизонті. Ще через три чверті години на ґрунт злітної смуги опустилися неабияк пошарпані літаки «Повітряного цирку».

На своїх крилах вони принесли у Німеччину трагічну звістку про загибель видатного пілота Троїстого союзу Манфреда Альбрехта фон Ріхтгофена — знаменитого Червоного Барона.

Повітряний цирк Червоного Барона

В юності Ріхтгофен і не думав про кар’єру військового льотчика. Йому, синові одного з найвпливовіших дворянських родів Пруссії, нащадку легендарного фельдмаршала Леопольда I, з дитинства була приготована інша доля. Після закінчення кадетської школи юний Манфред вступив на службу в елітний Західно-прусський уланський полк. Там же зустрів початок Першої світової війни. Однак, як це часто буває з аристократами, барону невдовзі набридло ганяти зі списом напереваги. У цей же час в одній з прифронтових забігайлівок відбулася доленосна зустріч кавалериста Ріхтгофена і пілота Освальда Бельке. Історії невідомо, що саме розповідав п’яний ас майбутньому Червоному Барону, однак після цієї розмови Манфред вирушив у штаб з рапортом про переведення в авіацію. Не можна сказати, що німецьке командування дуже здивувалося: у ті часи багато офіцерів марили небом. Наказ про переведення не змусив себе довго чекати.

Вже через тиждень Ріхтгофен здобув першу перемогу у повітряному бою. Ця подія принесла йому срібний кубок з вигравіруваними датою бою і типом збитого літака. Через рік у колекції авіатора було вже 60 таких «сувенірів».

На початку льотної кар’єри побратими по крилах не дуже поважали Манфреда. З барона знущалися. Об’єктом для насмішок стала німецька педантичність льотчика. У повітряному бою він ніколи не пускався у героїчні авантюри. Навпаки, в усьому дотримувався підручника з тактики ведення бою, намагаючись не пошкодити літак і принести максимальну користь своєму підрозділу. Багато і сьогодні вважають цю педантичність основою таланту знаменитого авіатора. Англійські та французькі льотчики за час бойових дій звикли до зайвої гарячковості німецьких пілотів і «ловили їх на живця», навмисно створюючи азартні ситуації.

Кожен збитий бароном літак вселяв забобонний страх його супротивникам. Незабаром молоді льотчики почали одягатися так само, як Манфред, переймати його звички, манеру бою і навіть наслідувати його забобони.

Манфред фон Ріхтгофен ніколи не піднімався в небо, не поцілувавши дружину. Тисячі льотчиків по всьому світу сьогодні роблять так само…

23 листопада 1916 року, після 17-го збитого літака, новоспечений ас, приземлившись на одному з аеродромів, вискочив з кабіни свого планера і з гіркотою штовхнув неабияк пошарпану машину. Найближчим свідкам пілот, вилаявшись, пояснив: гордість німецьких ВПС, літак Альбатрос Д-II — не що інше, як непотріб, і воювати на ньому ас відмовляється.

Літак спішно замінили на новісінький Альбатрос Д-III, який через два вильоти був також обізваний мотлохом і відправлений на смітник. Тоді герою надали свіжу розробку — Альбатрос Д-V. На цій машині Ріхтгофен, за його заявами, літав тільки тому, що нічого кращого запропонувати йому не могли.

У січні 1917 р. барон отримав найвищу нагороду Німеччини — Pour le Merite. У додаток до ордена йшов той самий легендарний триплан Фоккер ДР-I яскраво-червоного кольору. Друзі Червоного Барона згодом розповідали, що цей літак він любив більше, ніж свою дружину.

Можливість «обкатати» обновку не змусила себе довго чекати. У лютому того ж року Ріхтгофену доручили командування ескадрильєю Jasta 11.

За розпорядженням Червоного Барона, літаки всіх загонів були розмальовані в яскраві кольори, що дозволяло з великої відстані відрізняти своїх пілотів від ворожих. До того ж тепер льотчики, незалежно від звання, жили в наметах, схожих на циркові шапіто. Таким чином у ескадрильї з’явилася можливість розміщуватися впритул до лінії фронту і міняти місце дислокації у будь-який момент, уникаючи при цьому ворожих бомбардувань. Саме за це німецькі солдати і прозвали Jasta 11 «Повітряним цирком».

Манфред фон Ріхтгофен показав себе як чудовий командир. На рахунку його підопічних — понад сотня збитих ворожих винищувачів. Однак гучну славу його підрозділ заробив у «кривавому квітні» 1917 року. Тоді один Червоний Барон збив 22 аероплани противника.

Втім, незабаром після цього і сталася низка подій, що призвели до загибелі аса.

6 липня того ж року під час бойового патрулювання Червоний Барон Ріхтгофен був важко поранений у бою. Травма голови вивела його з ладу майже на місяць. Як наслідок, здоров’я пілота похитнулося — Манфред страждав від сильних головних болів. До того ж, ймовірно, щось сталося у його мозку. Червоний Барон зрадив своїй улюбленій тактиці. Все частіше і частіше, тепер уже командир цілого полку, Ріхтгофен кидався у тривалі переслідування, забуваючи про інших членів загону.

Так сталося і 21 квітня 1918 року. У бою над пагорбами Морланкур Червоний Барон зробив дві фатальні помилки.

Захопившись повітряним боєм, Ріхтгофен почав переслідування канадського «Кемела», пілотованого Вілфредом Меєм. Азарт Манфреда підігрівало ще й те, що у молодого лейтенанта закінчилися патрони. Через деякий час захоплений гонитвою ас опинився над територією австралійських військ. А на хвості у Ріхтгофена сидів британський капітан Артур Рой Браун, що очолював загін прикриття.

Пролунала кулеметна черга — і через хвилину червоний триплан впав у полі.

Ніхто з дослідників не може точно сказати, хто ж насправді збив пілота, що вважався безсмертним. Куля 303 калібру, що пробила серце барона, була стандартною для британської зброї, а авіаційні кулемети мало чим відрізнялися від наземних.

Деякі дослідники досі вважають, що перемогу в цьому бою заради подолання страху перед німецькими асами навмисно записали на рахунок Брауна. Насправді ж червоний триплан збив нікому не відомий сержант 24-ї кулеметної роти Седрік Попкін.

Знаменитий літак пережив свого господаря на кілька годин. Австралійські військові розтягнули його на сувеніри.

Останки Ріхтгофена з належними військовими почестями поховали на місцевому кладовищі. Однак праху Червоного Барона не судилося залишитися на місці. Через три роки за розпорядженням французької влади його перепоховали на цвинтарі німецьких солдатів. Правда, і тут Манфред не знайшов довгоочікуваного спокою. 20 листопада 1925 року труну з його тілом доставили у Берлін, де в присутності самого Гінденбурга опустили в одну з могил військового кладовища.

Останній раз легендарного льотчика потривожили у 1975 р. Останки пілота знайшли вічний спокій у сімейному склепі містечка Вісбаден.

Малюк Хартманн

Еріх Хартманн зі своїм Bf 109 у жовтні 1943 року.

Через кілька місяців після капітуляції Німеччини у таборі під Свердловськом з’явився незвичайний в’язень. Світловолосий військовий з якимось дитячим вогником в очах являв собою зразок того, як навіть у нелюдських умовах людина здатна зберегти власну гідність. Ув’язнених мало цікавила особистість «воєнного злочинця» — в ті роки радянська система не щадила нікого. Через м’ясорубку виправних таборів пройшла не одна тисяча переможців і переможених. У їх числі — і 23-річний кавалер лицарського хреста Еріх Хартманн, який зовсім недавно був легендою Люфтваффе.

Ще до війни юному Еріху вдалося близько ознайомитися з Радянським Союзом. Після поразки Німеччини у Першій світовій батько Хартманна, що не бажав, аби його діти бачили країну, що зубожіла, вивіз всю сім’ю у Китай. Правда, довго прожити в Піднебесній німецькому сімейству не вдалося. У 1928 році країну сколихнула громадянська війна. Більшість іноземців покидали Китай, що в одну мить став їм ворожим, найшвидшим способом — по Транссибірській магістралі.

Під час подорожі по Союзу Еріх вперше в житті побачив літак. Саме тоді він прийняв рішення пов’язати життя з авіацією. Відразу ж після повернення на батьківщину приєднався до програми підготовки планеристів. Після приходу до влади націонал-соціалістів п’ятнадцятирічний Хартманн, який уже отримав на той час посвідку льотчика, став наймолодшим інструктором-авіатором Гітлерюгенду.

З початком війни Еріху довелося на деякий час покинули авіацію. 17-річний юнак навчився не тільки майстерно керувати літаком, а й добре стріляти. Хартманна призначили снайпером в один з піхотних полків. На щастя, кільком друзям з молодіжної організації вдалося випросити для нього місце в Люфтваффе. Правда, в перший же день Еріх «відзначився». Тільки сівши в кабіну «Мессершмітта», юнак, всупереч всім можливим інструкціям, вирішив показати присутнім, як добре навчився літати. Протягом 15 хвилин хлопець виконував над аеродромом трюки відомого на той момент у Німеччині майстра вищого пілотажу лейтенанта Хогагена. З аеродрому задоволений собою авіатор вирушив під домашній арешт. Ця обставина врятувала йому життя. Пілот, який керував його літаком, доки Еріх сидів під арештом, розбився через несправність двигуна.

Через деякий час після інциденту начальство відправляє хуліганистого літуна геть з очей. У жовтні 1942 року Хартманн потрапляє в 52-у винищувальну ескадрилью на Східному фронті. Досі в рядах цього підрозділу вже воювали найкрутіші аси німецьких ВПС.

Серед пілотів Еріх заслужив прізвисько Баббі (малюк). Річ у тім, що майбутній ас ніяк не міг збити свій перший літак, знову і знову повертаючись на базу «з порожніми руками». Все змінилося, коли шефство над малюком Хартманном взяв прославлений німецький пілот Пауль Россманн. Через кілька днів Баббі збив свій перший винищувач.

Постійні тренування допомогли. Влітку 1943-го Еріх записав на свій рахунок 90 літаків супротивника. Однак тут льотчика знову чекала невдача.

У кінці жовтня 1943 року за 149-й збитий літак противника Хартманн отримав першу воєнну нагороду. Пілот був нагороджений лицарським хрестом. Нагорода окрилила Еріха — до початку 1944 року він збільшив кількість своїх повітряних перемог до 202.

У березні 1944-го, після 250 повітряних перемог, Хартманна разом з декількома відомими пілотами викликали у ставку фюрера для вручення мечів і дубового листя до лицарського хреста. Завдяки несподіваній компанії пілоти вирішили вирушити до Берліна не літаком, а в затишному купе поїзда.

Дружня розмова переросла у дружню пиятику, яка тривала до самої столиці. У ставку офіцери Люфтваффе з’явилися, насилу стоячи на ногах. Бачачи таку картину, ад’ютант Гітлера від Люфтваффе майор Ніколаус фон Бєлов прийняв нелегке рішення перенести нагородження на наступний день.

Прокинувшись на ранок з жахливого похмілля, Хартманн окинув поглядом незнайому кімнату. Увагу аса привернув офіцерський кашкет, що висів на вішаку. Ще не до кінця тверезий Баббі вирішив будь-що- будь його приміряти. Перше, що він побачив, надівши головний убір, — бліде обличчя Бєлова. Ад’ютант насилу відібрав у «героя» здобич, пояснивши, що це особистий кашкет Гітлера.

У цей день Еріх Хартманн все-таки отримав заслужену нагороду. Разом з дубовим листям Бєлов вручив Еріху листівку, в якій за його голову радянське командування пропонувало величезні на ті часи гроші — 10 000 рублів.

З цього моменту Хартманн почав відчувати деякі труднощі. По-перше, тепер кількість збитих ним літаків ретельно перевіряло допитливе німецьке командування. Деякий час в його ескадрильї навіть був спеціальний пілот, що стежив за всіма повітряними боями аса.

До того ж перед бойовим вильотом Еріха доводилося довго гуляти по злітній смузі і випрошувати у молодих офіцерів Люфтваффе літак. Його «Мессершмітт» мав специфічне забарвлення — його миттєво впізнавали радянські льотчики. Звичайно ж, ніхто не хотів вступати в бій з новим Червоним Бароном.

Нарешті, плюнувши на красу, Еріх відігнав залізного коня на перефарбування. Тепер його Bf-109 відрізнявся від інших тільки невеликим червоним серцем з іменем Урсула на фюзеляжі.

До вересня 1944 р. Хартманн став живою легендою. На його рахунку було більше ніж 300 збитих літаків. Не дивно, що невдовзі було чергове запрошення у Берлін для вручення діамантів до його лицарського хреста. Нагороджував військових особисто Гітлер.

Але і тут хуліган Баббі встиг відзначитися. Офіцер С С, який охороняв вхід в апартаменти фюрера, почав вимагати у Хартманна здати табельний пістолет, на що зірка авіації відповів рішучою відмовою. На повторне прохання Хартманн заявив, що коли вже і йому не довіряють, то він готовий і зовсім відмовитися від високої нагороди. За легендою, пілота, що розбушувався, вдалося заспокоїти тільки шефу Люфтваффе Герману Герінгу. Однак пістолет при Хартманні все ж залишився.

Під час кампанії з оборони Рейху Баббі вперше зустрівся з американськими льотчиками. Ця зустріч могла закінчитися для нього сумно, якби не всесвітня популярність «малюка».

У кінці травня 1944 року він, прикриваючи свої бомбардувальники, несподівано зіткнувся відразу з десятьма «Мустангами». У той день, підкоряючись неясному передчуттю, про яке згодом писав у себе в щоденнику, Баббі вирішив знову сісти у свій чорний Bf-109.

Зав’язався напружений бій. У загальній каруселі Еріх зачепив один з ворожих винищувачів. І знову фатальний жарт з ним зіграли плоди його ж «творчості». Шматок металу, який відірвався від фюзеляжа збитого літака, розпоров паливний бак «Мессершмітта» Хартманна.

Поки пального ще вистачало, ас пірнув під другий винищувач і випустив останні патрони у моторний відсік. Ще деякий час Еріх сподівався, що зможе дотягнути додому. Але у нього на хвості сиділи вісім американців, і легенді Люфтваффе доводилося постійно маневрувати у повітрі, розбризкуючи залишки пального.

Через кілька хвилин Хартманн прийняв небезпечне рішення: відкрив люк кабіни і, кинувши машину напризволяще, вистрибнув. Як тільки чорний винищувач врізався у землю, Еріх побачив, що від колони «Мустангів» відокремився один літак і на великій швидкості попрямував до нього. Здавалося, це кінець. Однак американець завернув за кілька метрів від парашутиста і, «помахавши крилами на прощання», пішов до своїх побратимів.

8 травня 1945 року Хартманн здобув перемогу в останньому повітряному бою, після чого, перелетівши на бік збройних сил США, підпалив свій літак і здався в полон союзникам.

Незабаром він і ще кілька полонених офіцерів були передані радянському командуванню.

У радянських таборах легендарний льотчик провів понад 10 років. Еріха утримували в одиночній камері без світла, йому було відмовлено у праві листування. Про смерть свого трирічного сина він дізнався через два роки. Незважаючи на кар’єру у Люфтваффе, ув’язнені дуже поважали Баббі.

Після смерті Сталіна більшість німецьких офіцерів були звільнені. Зокрема і Еріх Хартманн. Повернувшись на батьківщину, деякий час перебував у командуванні відродженого Люфтваффе. Однак через «сумнівне минуле» надовго там не затримався.

Помер легендарний льотчик 20 вересня 1993 року. Останніми його словами були: «Для мене дорожчий від всіх перемог той факт, що за всю війну я не втратив жодного пілота, якого прикривав».

Еріх Хартманн донині залишається найкращим льотчиком всіх часів і народів. За час своєї кар’єри він виконав 1425 бойових вильотів, збив 352 літаки. При цьому втратив 14 літаків, але жодного разу не був збитий.

Супутник божественного вітру

Японський пілот Хіроесі Нісідзава (1920-1944).

Південно-західний регіональний флот Японії був елітою з еліт. На його постачання неабияк зубожіла за час війни країна не шкодувала нічого. Натомість від моряків і льотчиків вимагали тільки одного — перемогти.

Служили в ньому, звичайно, теж не прості люди. Кращі з кращих щодня готові були принести найдорожчу жертву своїй країні. Одним з них став прославлений японський авіатор Хіроесі Нісідзава.

Друзі згадували Нісідзаву як постійно блідого, виснаженого хворобами хлопця. За час війни він перехворів на малярію, тропічну лихоманку і постійно страждав від морської хвороби. Однак, як би погано не почувався пілот, він незмінно займав своє місце в кабіні на першу вимогу.

Сабуро Сакаї, один з кращих асів Японії, писав про його подвиги: «Я ніколи не бачив, щоб пілот виробляв на своєму літаку те, що Нісідзава на своєму „Зеро“. Його пілотаж був блискучим, абсолютно непередбачуваним, неможливим, приголомшливим для всіх, хто став свідком цього».

П’ята дитина в сім’ї бідного селянина з префектури Нагано, він, здавалося б, не міг і думати про кар’єру військового льотчика, тим більше в найелітнішому підрозділі. Однак доля вирішила інакше. Одного разу, коли Хіроесі повертався додому після робочої зміни на текстильному заводі, його увагу привернув плакат, який закликав добровольців вступати до лав військово-повітряних сил Японії. Ні на що особливо не сподіваючись, він все ж подав документи — і, на свій подив, був зарахований до лав курсантів 7-го корпусу ВПС.

Через 3 роки юнак успішно склав випускні іспити і був призначений у групу палубних винищувачів одного з великих крейсерів. Довго сумувати молодому пілотові не довелося. Друга світова була в розпалі, і американські бомбардувальники безперервно кружляли над Японією.

Навесні 1942 року на більшій частині тихоокеанського регіону розгорнулися важкі бої. Для захисту своїх позицій японське командування створило потужний авіаційний підрозділ, що складався з однакової кількості бомбардувальників і винищувачів Mitsubishi. Саме за штурвалом Mitsubishi A6M «Зеро» Нісідзава почав бойову кар’єру.

Вже через кілька днів після створення частини Хіроесі збив свій перший літак. Бій був важким. Побоюючись вогню японських зенітних гармат, американські льотчики літали на дуже малих висотах. В результаті Хіроесі довелося вирішувати подвійне завдання — заробити трофей і не втопити власну машину в океані. Втім, з цим пілот справлявся заввиграшки — вже через добу він додав у свою «колекцію» ще два збиті винищувачі.

Командування частини гідно оцінило потенціал Нісідзави. Його перекинули на більш складну ділянку фронту. Приземлившись на своєму новому аеродромі, пілот навіть не встиг вийти з кабіни. Він отримав польотне завдання і тут же вирушив у черговий повітряний рейд. За три години американці недорахувалися ще трьох своїх бомбардувальників.

Втім, на цьому трофеї надовго закінчилися. Талановитий японець протягом майже пів року не залишав землі — не було наказу. Згодом він писав у своєму щоденнику, що це був одночасно найважчий і найпродуктивніший час у його житті. Опинившись далеко від свистячих куль противника, Хіроесі міг повністю зосередитися на вдосконаленні польотних навичок.

Ночами японські пілоти слухали австралійське радіо. Одного разу в ефірі передали знаменитий «Танець смерті» французького композитора Камілла Сен- Санса. Хіроесі настільки вразила композиція, що він вирішив влаштувати невеличку виставу для своїх ворогів.

Наступного дня під час повітряного рейду на Порт-Морсбі Нісідзава в компанії двох друзів звернув з курсу і направив літак у бік американського аеродрому. Порівнявшись з ворожими позиціями, всі троє у щільній побудові виконали кілька фігур вищого пілотажу, потім знизилися і повторили їх ще раз.

Цей грандіозний жарт коштував їм дорого. Літаки на 20 хвилин запізнилися на базу. Коли Нісідзава вистрибнув з кабіни свого «Зеро», його вже чекав наказ негайно з’явитися в розташування командування.

Як тільки всі три льотчики прибули, командувач мовчки простягнув їм конверт. Лист було написано по-англійськи: «Командувачеві Лае: Ми були дуже вражені тими трьома пілотами, що завітали до нас сьогодні, всім нам сподобалися петлі, які вони показали над нашою базою. Це була справжня вистава. Ми оцінили б, якби ті ж самі пілоти повернулися сюди ще раз, з зеленими шарфами на шиї. Ми шкодуємо, що не могли приділити їм належну увагу, але ми постараємося наступного разу зустріти їх як слід».

Нарешті період вимушеної бездіяльності закінчився. Вранці 3 серпня 1943 року із невеликого аеродрому острова Гуадалканал піднялися 18 винищувачів «Зеро». Перед пілотами стояло важливе завдання — прикрити рейд бомбардувальників, не втративши жодного літака.

Під час підльоту до цілі на групу прикриття посипався вогонь безлічі зенітних снарядів і черги кулеметів винищувачів противника. Нісідзава на своєму Mitsubishi розсікав грозові хмари, немов вітер, одного за другим відправляючи американських пілотів на побачення з «кращим життям». Здавалося, перемога була вже близька, але талановитий японець занадто захопився боєм. Заганяючи одного з ворогів у воду, він не помітив, як йому на хвіст сів Grumman F4 °F WILDCAT. Пролунала черга, і Mitsubishi відчутно затрясло. Пора було виходити із зони бою.

Коли льотчик, виконавши кілька небезпечних маневрів, все-таки зміг відірватися від переслідувачів, машина трималася в повітрі буквально «на чесному слові», а до найближчого аеродрому залишалося ще майже 1000 км. Під крилами літака простягався безкрайній океан.

Льотчик тричі втрачав самовладання і готувався покинути вмираючу машину, але в останній момент передумував. Нарешті вдалині з’явилася земля.

Хіроесі уникнув загибелі, але його відсторонили від польотів: втрата літака для японського льотчика означала довгу неласку начальства.

Про прославленого пілота згадали у 1944 році. Почалася найважча фаза війни. Через величезні проблеми з фінансуванням японська армія змушена була все частіше використовувати у своїх операціях льотчиків- камікадзе. Хіроесі, як досвідчений пілот, часто вирушав супроводжувати такі рейди.

В одному з них він наткнувся на легку на вигляд мішень — групу військово-морських винищувачів. Не зумівши впоратися з собою, ас повернув машину в бік від групи і кинувся в атаку.

Почавши зі стрімкого піке, пілот без проблем відправив першого противника в океан, але не зміг повною мірою реалізувати перевагу і наступної секунди отримав кулеметну чергу в моторний відсік. З-під капота здійнявся величезний стовп диму і полум’я. Здавалося, це вже кінець.

Однак Хіроесі вдалося у вертикальному піке збити вогонь і обдурити смерть. Через чверть години він посадив уже неживу машину на березі острова Себу.

Через два дні вся Японія оплакувала легендарного пілота. Вранці 26 жовтня 1944 року Хіроесі Нісідзава ступив на борт транспортного літака. Йому необхідно було повернутися на базу для отримання нової бойової машини. Політ проходив далеко від ворожих територій, і ніщо не віщувало біди.

Несподівано з-за хмар з’явилися два американські винищувачі. Пізніше з’ясувалося, що їхні пілоти просто заблукали під час рейду на територію ворога і через фатальну випадковість помітили японський транспортник.

Незважаючи на запекле маневрування, літак через годину вже догорав на землі.

За кілька днів до загибелі Хіроесі Нісідзава писав, що йому було видіння його власної смерті.

Сьогодні неможливо порахувати справжню кількість перемог легендарного льотчика. У японських військових не прийнято хвалитися і малювати хрестики на фюзеляжі. Достеменно відомо одне: Хіроесі Нісідзава був одним з найвизначніших пілотів сучасності. Справжнім лицарем неба.

Мар’яна Пристайко, «Маловідома історія»