Радянський прокурор, котрий благословив «націоналістичне» знамено…

Уперше синьо-жовтий прапор офіційно вивісили 30 років тому у Стрию на Львівщині

У часи СРСР синьо-жовтий прапор у Стрию після рішення міськради підняли активісти Народного руху Василь Бучко, Олег Бойко, Богдан Ботвин, Орест Галицький

14 березня 1990 року, коли до розпаду СРСР залишалося півтора року і у тодішній радянській імперії функціонували всесильні, здавалося б, структури комуністичної влади, над приміщенням органу місцевого самоврядування вперше в Українській РСР офіційно замайоріло синьо-жовте знамено. Сталося це у Стрию, на будівлі міської ради. Очевидцем — безпосереднім учасником тієї події — був наш нинішній співрозмовник — заслужений юрист України, радник юстиції Тарас Костур. У березні 1990-го, як і вісім років перед тим, він працював прокурором Стрия. Саме правник Тарас Костур своїм словом-оцінкою, по суті, узаконив цей прапор в Україні. Ще до рішення Верховної Ради. А вже зі Стрия ініціативу піднесення національного, а згодом — державного стяга, підхопили інші наші міста і села…

На посаду начальника обласного управління юстиції опального стрийського прокурора Тараса Костура запропонував В’ячеслав Чорновіл

Волелюбні настрої у Стрию нуртували давно. Особливо великого розмаху вони набу­ли у 90-і роки із появою Народного руху, з відродженням «Просвіти». Люди поверталися до своєї історії, своїх героїв, своїх святинь. На ве­лелюдних вічах стрияни поміж ін­шого вимагали від тодішньої влади підняти над будинком міськради національний прапор…

14 березня відбулося розши­рене засідання виконкому Стрий­ської міськради. Під її вікнами омріяного рішення з нетерпінням чекали тисячі людей. Першим ви­ступає заступник голови міськви­конкому Микола Мазур. Задає від­повідний патріотичний тон. Каже своїм колегам: «Якщо ми сьогод­ні не дамо дозвіл на вивішування синьо-жовтого прапора, після нас це зроблять інші…». Пана Мико­лу підтримали інші члени міськви­конкому.

Про особливий порядок денний цього засідання заздалегідь ста­ло відомо компартійній владі, Ко­мітетові Держбезпеки. Через це на зібранні присутній керівник ра­йонного управління КДБ Юрій Ко­лодяжний, виходець із Жидачева (про нього тоді говорили — «мос­каль першої гільдії»). Не просто спостерігав за тим, що відбува­ється, а виступав на засіданні. Го­ворив присутнім: у нас прапор державний один — радянський, червоний. А синьо-жовтий, мов­ляв, — «бандерівський». Попередив депутатів, що у разі позитивного рішення вони відповідатимуть…

За встановленою тоді практи­кою, на засіданнях виконкому мав бути присутнім і міський прокурор. Зобов’язаний був давати юридич­ну оцінку ухваленим рішенням: за­конні чи незаконні вони. Отож піс­ля всіх промовців слово надали Тарасові Костуру.

— Я свій виступ розпочав зі слів про те, що згідно із чинним ра­дянським законодавством місь­ка рада не має права ухвалювати такого роду рішення, вона не упо­вноважена визначати, який пра­пор вивішувати, — розповідає ко­респондентові «Високого Замку» про ту знакову стрийську подію нині 83-річний Тарас Костур. — А потім я продовжую: але якщо на­род зібрався, якщо народ — ця сила наша, просить, то рекомен­дую поруч із червоно-синім прапо­ром Української РСР вивісити си­ньо-жовтий… І то знамено (його напередодні пошили активістки Руху, а освятили священники) — тут же вивісили на будинку міськра­ди. Як нині пам’ятаю, на вулиці ро­билося щось неймовірне. На очах людей сльози радості, повсюди чути патріотичні співи. Народу під Стрийською міськрадою зібралося тоді майже стільки ж, як згодом на Майдані у Києві.

За якийсь час вдячні стрия­ни вибрали мене депутатом місь­кої ради. Цікаво, що кандидати-ру­хівці по моєму округу просили тоді виборців голосувати не за них, а за… Костура. А ще, пригадую, син тодішнього депутата Верховної Ради України Віктора Романюка, Юрій, разом із трьома депутатами міськради приходили до мене і ка­зали: «Пане Тарасе, ваші началь­ники уже не дадуть вам працювати тут. Сесія міськради пропонує вам посаду заступника голови міськви­конкому…». Так хотіли мене поря­тувати. Ніхто не знав, чим та істо­рія закінчиться…

Зрозуміло, що «самодіяльнос­ті» із «націоналістичним» прапо­ром тодішня комуністична влада стрийському прокурору пробачи­ти не могла.

— Наступного дня після того зна­кового засідання міськвиконкому, — продовжує Тарас Володимиро­вич, — за розпорядженням вищої київської влади до Стрия було ске­ровано групу функціонерів для встановлення учасників і організа­торів підняття синьо-жовтого пра­пора. Того ж дня вони викликали до себе голову міської ради Ігоря Матійцева. Вимагали, щоб зібрав членів виконкому і щоб ті анулю­вали своє рішення. Мені ж, як про­курору Стрия, було запропонова­но внести протест «на незаконне рішення міськвиконкому». На це я відреагував категоричною відмо­вою.

За вказівкою із центру 16 бе­резня 1990 року відбулася колегія прокуратури Львівської області. На ній розглядали лише одне питан­ня: «Про порушення закону „Про прокуратуру СРСР“ прокурором м. Стрия Т. Костуром». Засідан­ня було незвичним. Більшість його учасників розуміли, що не сьогод­ні-завтра синьо-жовтий прапор з’явиться у Львові і по всій Україні, тому багато хто мене підтримав. Прокурор області Леонід Ізосімов, мій однокурсник, по-дружньому запропонував лягти у лікарню і пе­ребути там складні часи — бо інак­ше, за його словами, від генпроку­рора України Михайла Потебенька він мене не врятує. Покарання об­межили суворою доганою…

А на початку травня, у вихідний, у моє помешкання задзвонили з приймальні Чорновола. В’ячеслав Максимович запитує: «Чи може­те завтра приїхати до Львова на 9-ту годину?». Саме тоді форму­вали органи нової демократичної влади. По приїзді депутат Дарій-Любомир Футорський завів мене у кабінет до Чорновола. Він за­пропонував мені посаду начальни­ка обласного управління юстиції. Кажу йому: «В'ячеславе Максимо­вичу, але ж у мене у кишені ком­партійний квиток?». А Чорновіл каже: «Не переживайте. Ми за вас подбаємо».

Під час обговорення моєї кан­дидатури першим виступив ко­лишній політв’язень Ігор Кали­нець: «Панове депутати, я Тараса Костура добре знаю. Він, як і всі ми, налаштований патріотично. Віддаю за нього голос». Потім слово взяв Мирослав Мелень, та­кож політв’язень: «Тарас Костур одержимий нашими ідеями і ціля­ми». Підтримали мене й інші де­путати, а перед тим — три комісії. Головуючий Іван Гель каже: «Па­нове депутати, тут нема що об­говорювати: Костура підтриму­ють усі політв’язні. Ставлю на голосування…». Так мене обра­ли начальником відділу юстиції Львівського облвиконкому. Про­працював на цій посаді близь­ко десяти років. У моєму кабінеті завжди був наш український пра­пор…

Ми запитали пана Тараса, що керувало ним, коли у часи СРСР фактично дав «добро» на встанов­лення синьо-жовтого стяга.

— У той момент моїми устами го­ворив не прокурор, а патріот своєї землі, внук і зять священників, пле­мінник воїнів УПА, яких розстріля­ли «енкаведисти», — відповідає Та­рас Володимирович. — У нашого роду сильне українське коріння. Моя бабця Марія-Магдалина була двоюрідною сестрою славетної співачки Соломії Крушельницької. Мій дід Микола 37 років прослужив священником у селі Берездівцях, тато моєї бабці вчителював у Зарваниці на Тернопільщині. Усі були українськими патріотами. То хіба я міг підвести їх?

Фото Едуарда Ушневича та з домашнього архіву Тараса Костура