Як Зося з Тарасівки стала «Червоною Птахою» на Бора-Бора

Балі, Бора-Бора, Таїті… Селфі з цих екзотичних островів мріє виставити мало не кожна користувачка соцмереж. Та побувати на екзотичних курортах вдається одиницям. А от нашій співвітчизниці вдалось об’їздити усі ці райські місця ще майже сто років тому, коли не було прямих авіарейсів, а жінка, яка подорожує без супроводу, наражалась на критику навіть в емансипованій Європі. А біла жінка з кіноапаратом серед диких племен вважалась мало не дияволом, який через об’єктив викрадає душі тих, кого знімають. Софії Яблонській вдавалось знімати унікальні документальні кадри для французької кінокомпанії, які не могли дістати оператори-чоловіки. Крім того, вона писала чудові подорожні нариси. Її «Чар Марокка» та «З країни рижу та опію» для багатьох стали відкриттям лише на торішньому Форумі видавців, хоча вперше були видані ще у 30-х роках минулого століття. Але тоді твори успішної жінки, яка подорожує світом, були ідеологічно неправильними…

Софія Яблонська народилась у 1907 році у Гаврилівці неподалік Львова (нині Тарасівка). Вона була донькою священника, тож про її осві­ту дбали змалечку. В часи Першої сві­тової війни батько, який належав до мо­сквофілів, вивіз сім’ю до Таганрога. Там українській сім’ї довелось терпіти злид­ні і вороже ставлення. Тож у подорожах постійно доводила — вона не росіянка. «Я стала пояснювати різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозу­мів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів, та що Укра­їна у півтора разів більша за Францію. Ці пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторюва­ти їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування», — пише вона у «Чарі Марокка».

Згодом, коли родина Яблонських по­вернулась на Галичину, дівчина захо­пилась кіно. Навіть закінчила акторську студію. Пророкували, що вона стане зна­менитою акторкою, але те було їй не ці­каво. Яблонська мала авантюрний ха­рактер і неабияку комерційну жилку. Вона долучилась до організації двох кі­нотеатрів у Тернополі у 1925 році (їй тоді було лише вісімнадцять), а на зароблені гроші поїхала до Парижа вчитись знімати документальне кіно.

Після навчання вона влаштувалась на роботу у товариство «Опторґ-Юнан-Фу». Саме ця компанія оплачувала її поїздки спочатку до Марокко, а потім до Китаю. І завдяки кадрам з цих країн вона стала знаменитою у Європі, адже багато речей до неї не знімав ніхто. Наприклад, у Ма­рокко вона обіграла в шахи одного вель­можу, і той дозволив їй побувати у гаре­мі. У своїх творах — як у документальних зйомках, так і літературних нарисах, вона багато уваги приділяла нелегкій долі жі­нок у східних країнах. Наприклад, писа­ла про те, що китаянки через незрозумілі традиції перебинтовують ноги, аби мати «лотосові ступні». І через ці скалічені ноги часто не можуть врятуватись під час по­веней… А бідні жінки змушені продавати дітей, аби врятувати їх від голодної смер­ті. Якось вона з жалю навіть купила тако­го хлопчика…

Окрім Марокко та Китаю, Яблонська побувала у Єгипті, Південно-Східній Азії, Новій Зеландії, Індонезії, на Таїті і навіть в Австралії. На Бора-Бора вона настільки «влилась у колектив», що місцеві навіть дали їй ім’я — Теура, тобто Червона Пта­ха. Це означало, що її прийняли у плем’я. На знак довіри їй навіть дозволили зні­мати людей. Це були перші кадри з цього острова, які побачили у світі!

Та й де б вона не була, її сприймали як «чудище». Тож аби зняти кілька кадрів, доводилось вдаватись до хитрощів і під­куповувати тубільців. «Поки я веліла роз­ставити кіноапарат, повтікали всі живі іс­тоти, мов би перед самим злим духом… Не допомогли довгі переговори і переко­нування, вони врешті вирішили за жод­ні гроші не продати мені своєї душі. Мої щедрі обіцянки тільки збільшили їх сум­ніви про „нечисті чари“ моєї магії… Тепер я вже знаю: кожен юньнанець вважає вже саму зустріч європейця за поганий знак. Що й говорити про європейця з якоюсь чудернацькою машиною, що дивиться на них своїми блискучими очима!» — так описує зйомки в Китаї Яблонська.

За час подорожей вона нерідко була за крок від смерті. Якось у джунглях її вку­сила бананова гадюка. Медицина у таких випадках була безсилою, тож рятував її місцевий чаклун. У Камбоджі вона пере­хворіла на малярію, яка на той час також часто бувала смертельною. Ще був випа­док, коли Софія вирішила засушити кра­сиву орхідею, не знаючи, що квітка отруй­на. І знову від смерті її рятував шаман.

Зняті кадри Софія Яблонська надси­лала поштою до Франції, як того вимагав контракт. Натомість подорожні нариси часто публікувала у галицьких часописах. Вони були неабияк популярними у чита­чів, адже то був єдиний шанс дізнатися про далекі краї. Коли Софія поверталась з подорожей, вона організовувала зустрічі, де особисто розповідала про мандри. На такі зустрічі набивались повні зали. Нато­мість серед пристойного галицького пан­ства прокотився шквал критики. Бо де ж то видано, аби молода незаміжня жінка подорожувала без супроводу, та ще й так відверто описувала побут у подорожах і свої особисті враження!

Галицькі пані вважали, що «таку» за­між не візьмуть, однак Софія Яблонська щасливо вийшла заміж за француза Жана Удена, з яким познайомилась у Китаї. У подружжя народилось троє синів. Свого Жана Софія називала Іваном, вчила укра­їнської мови. Навіть їхні китайські слуги навчились вишивати рушники і готувати галицькі страви. До Франції подружжя пе­реїхало аж після Другої світової війни.