Розстріл — за спізнення

Як на Волині на початку німецько-радянської війни розстрілювали новобранців

Хрест на місці розстрілу новобранців

Цей страшний історичний факт навряд чи колись знайде місце у підручнику з історії Росії. В країні, де досі моляться на Сталіна й замовчують моторошні злочини його катівського режиму, період з вигаданою назвою «Велика Вітчизняна війна» настільки героїзований, що з нього зникло чимало справжніх радянських «подвигів». Один з них — вбивство юних поліщуків, які через польові роботи спізнилися у військкомати у перші дні німецько-радянської війни. Та пам’ятає про це самотній хрест у полі поблизу Каменя-Каширського. Події, що сталися на цьому місці 24 червня 1941 року, змушують стискатися від болю серце.

…Була спека — у розпалі косовиця. Молоді хлопці, яких викликали у війсь­ккомати, поспішали вдома запасти кор­ми худобі на зиму. Хтось запізнився на призовний пункт на годину, хтось — лише на кілька хвилин. Невдовзі усіх закрили в одному приміщенні — біля конюшні.

Раптом надворі забурчав автомобіль. Ще мить — і вже новобранців з пожитка­ми вантажили, щоб кудись везти.

Свідками цієї жахливої розправи ста­ли діти, які випасали худібку на полі, де вивантажили «штрафників», — бра­ти Кривдики. Пізніше одного з них доля закинула на Одещину. Та після здобуття Україною Незалежності Павло повернув­ся у рідні краї, аби розповісти про траге­дію, очевидцем якої його зробила доля.

— На полі стали дві машини. З них ви­сипали військові й цивільні з тлумачками за спиною, — згадував він. — Їх вишикува­ли, як на перекличку. Тільки чомусь ли­цем поставили до лісу.

Діти принишкли. Коли військові на­ставили у бік новобранців зброю, бра­ти скотилися у рівчак. І звідти визирати було страшно, та вони дивилися…

— Крайній зліва зробив два кроки убік. Він хотів утекти, але куля наздогнала його, — розповів Павло Кривдик. — Коли всі попадали мертві, тіла полили з кані­стри бензином і кинули зверху запале­ний факел. Полум’я стало стовпом. За ним повалив густий білий дим і нестерп­ний сморід. Це був страхітливий запах горілого людського тіла…

Діти бачили, як радянські військові стягнули до купи трупи, аби все разом дотліло, і поїхали. Тільки тоді хлопчаки вилізли зі сховку. Однак близько підійти до пожарища не наважилися. А от Ника­нор Боденчук, що жив неподалік, став за ноги витягувати з вогню загиблих, аби рідні потім хоч могли їх упізнати. Його згодом вислали у Сибір як куркуля.

Про обгорілі тіла військові згада­ли під вечір. Вони повернулися на міс­це розстрілу. Серед солдатів було і двоє цивільних чоловіків. Їх змусили копати велику братську могилу. Коли яма ста­ла настільки великою, що могла похова­ти усі шістнадцять тіл новобранців, в неї вкинули і двох копачів, яких теж убили. Братську могилу зрівняли із землею, аби не залишилося від моторошного злочи­ну ані слідочка.

Кажуть, розстріляних новобранців могло бути більше. Адже готували до страти й другу партію тих, хто спізнився. Але, зачувши недобре, хлопців випустив з-під замка місцевий конюх. Цим зберіг їм життя.

Земля німо тримала все у таємниці, аж поки у Камінь-Каширський не увійшли німці. Ті дозволили вшанувати пам’ять новобранців символічно насипаною мо­гилою та хрестом, на якому написали: «Загинули від рук комуністів». Три роки її ніхто не чіпав, аж поки знову на Волинь не повернулися совєти. Тоді хрест викинули у річку, провели меліорацію та місце роз­стрілу роздали… під городи. І впродовж десятиліть селяни випасали там худобу й вирощували картопельку…

Якби сьогодні був живий Павло Крив­дик, він знову стояв би навколішки на тій могилі, цілував би хрест, який понови­ли уже в наші часи. І дивувався: чому не топчуть сюди стежку кіношники, аби уві­чнити цю велику трагедію? До братської могили не поспішають й місцеві жителі. Невже така коротка пам’ять радянізова­них поколінь?

Волинська область.