«Будемо жити!» — повторював Леонід Биков на екрані і в житті

12 грудня видатному українському акторові і режисеру виповнилося б 90 років

Життєва і творча стежки були до нього аж надто жорстокими. Але Биков вистояв перед усіма кривдами і болями. І назавжди закарбував своє ім’я в нашому мистецтві, ставши разом із Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Юрієм Іллєнком продовжувачем започаткованого Олександром Довженком світового феномену — українського поетичного кіно.

Він народився у селі Знаменському на Донеч­чині. У дитинстві мріяв про небо, але не судилося. Че­рез багато років Биков втілив цю мрію на екрані.

Першим кроком до неї ста­ло навчання у Харківському те­атральному інституті. Після кількох років на сцені — кінема­тограф. Ролі в «Альошчиній лю­бові», «Добровольцях», «При­боркувачці тигрів» і особливо головна — у «Максимі Перепе­лиці» — принесли йому всена­родне визнання.

Із 1960 року працював на кі­ностудії «Ленфільм», де 1963-го дебютував як режисер в улюбленій і сьогодні коме­дії «Зайчик». Попри глядаць­кий успіх, начальство картину критикувало і негласно забо­ронило Бикову займатися ре­жисурою. Тоді у нього стався перший інфаркт.

Кілька років творчого про­стою. Митець відмовлявся від сценаріїв і зйомок у, як сам пи­сав, «брехливих і антихудож­ніх речах — соромно». «Час по­вертатися додому», — писав він тоді друзям. І 1966-го після на­стійних умовлянь Івана Мико­лайчука таки переїхав у Київ.

Але й там зустріли прохо­лодно. Ще тоді мав сценарій «У бій ідуть лише «старики», але запустити картину не вдава­лося. Чиновникам така стрічка видалася не надто героїчною, а герої — опереточними. Зно­ву ігнорування, інтриги. Без роботи і перспектив мешкав з родиною у гуртожитку. На сту­дії не мав навіть свого стільця. Приходив туди, сідав у кутку під сходами, пив каву і смалив дешеві цигарки.

Коли майже шестирічний простій уже доводив до від­чаю, висока московська комісія схвалила запуск фільму «Де ви, мудреці?». «Виходить, житиме­мо!» — зрадів Биков.

Це був перший крок до «Ста­риків». Він таки домігся зйо­мок цієї знакової для нього і для всього українського кінемато­графа картини, де став режисе­ром-постановником і виконав­цем головної ролі командира співучої ескадрильї капітана Титаренка.

Але й тут почалося з пере­пон. Бикову відмовили у кольо­ровій плівці, дали тільки чорно-білу. Та від цього фільм тільки виграв! Із вмонтованими чор­но-білими кадрами фронтової кінохроніки «Старики» сприй­малися майже як документаль­на стрічка. Коли вже в наші дні її «окольоровили», то це бездар­не рішення глядачі сприйняли як знущання з кіношедевру.

Фільм вийшов на екрани 1974 року, за перший рік про­кату в СРСР його подивили­ся 45 мільйонів глядачів. Окре­мий показ і зустріч з кіногрупою влаштували для прототипів ге­роїв — ветеранів тієї самої спі­вучої ескадрильї винищувачів, яка існувала насправді і хоро­бро воювала під командуван­ням капітана Попкова — майбут­нього двічі Героя Радянського Союзу і генерала. Під час пере­гляду вони плакали, не ховаю­чись, впізнаючи на екрані себе молодими.

Блискуча режисура і гра ак­торів, до добору яких Леонід Федорович мав особливе чут­тя, дозволила йому сягнути тієї найвищої вершини, яка зветь­ся художньою правдою. Саме він по-справжньому відкрив для кінематографа киян Воло­димира Талашка (старший лей­тенант Скворцов), Сергія Іва­нова (лейтенант Александров — Кузнєчик), Сергія Підгорно­го (лейтенант Шедронов — Сму­глянка), москвичку Євгенію Си­монову (пілот-штурман нічного бомбардувальника У-2 Катя), для якої це була взагалі перша роль у кіно.

Натурні зйомки відбували­ся на аеродромі Добровільно­го товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ, було таке в радянські часи) непода­лік Чернігова. На знімальному майданчику панувала залізна дисципліна (так у Бикова, попри його м’який, аж сором’язливий характер, було завжди), тра­плялися й курйози. Приміром, Леонід Федорович сідав у ка­біну заправленого для зйомок командирського літака з нама­льованими на борту нотами і… їздив у ньому по всьому аеро­дрому, перевіряючи готовність до початку роботи. А міг зроби­ти це верхи на коні — тому само­му, на якому з’являється в кадрі із сутінкової мряки перед своїм авіатехніком Макаричем зі сло­вами «Вибач, танка не було».

Іншим разом кілька моло­дих акторів вельми оригіналь­но скористалися наданим ви­хідним. Зібравшись у Чернігів за покупками, повдягали вій­ськову форму своїх героїв з усі­ма орденами і у такому вигляді дефілювали містом під здиво­ваними поглядами перехожих. Міліціонери та військові навіть козиряли цим «орденоносним» юнакам.

Є у фільмі епізод, який ди­вом пройшов повз увагу пиль­них радянських цензорів. Після бою пілоти співучої ескадрильї, поки їхні винищувачі заправля­ють пальним і набоями для на­ступного вильоту, самі «заправ­ляються» варениками просто на траві аеродрому. На реплі­ку Титаренка «Як же ви не помі­тили! Ми ж сьогодні над моєю Україною билися!», ті відказу­ють: мовляв, нічого особливо­го, небо як небо. «Е, ні! — запе­речує комеск. — В Україні і небо блакитніше, і сонце яскравіше, і трава зеленіша!». Цю фразу цілком могли розцінити як на­ціоналістичну і вирізати епізод, хоча насправді це просто сло­ва справжнього українця-патрі­ота.

Головною піснею і музичною темою фільму стала «Смуглян­ка», написана ще у воєнні роки (хоча насправді тоді ніяких мол­давських партизанських загонів не було). Але по-справжньому всенародно популярною і улю­бленою стала після виходу на екрани «Стариків». Написати оригінальну музику Биков про­сив уже відомого тоді компо­зитора Ігоря Поклада. Ознайо­мившись із сюжетом і частиною вже знятого матеріалу, він ска­зав: «Льоню, мені тут нічого ро­бити. Залишай „Смуглянку“ і як музичну тему».

У 1974 році «Старики» були представлені на Всесоюзному кінофестивалі у Баку і навіть но­мінувалися на Гран-прі. Пере­буваючи там і довідавшись, що на цю нагороду висунули також «Калину червону» Василя Шук­шина, Биков офіційно і катего­рично наполіг, щоб його стріч­ку зняли з конкурсу, а головний приз присудили «Калині». Ска­зав, що у списку, де Шукшин буде першим, матиме за честь бути сотим. Не будучи особис­то знайомим із Шукшиним, він не наважувався підійти до ньо­го. Той сам розшукав Бикова, міцно потиснув руку і обійняв.

Наступним фільмом Бикова-режисера — і також вершинним — стала знята у 1976 році геро­їчна воєнна картина «Ати-бати, йшли солдати…», де він яскра­во зіграв єфрейтора Святкіна. Тут також проявилася режисер­ська далекоглядність майстра — роль рядового Кринкіна ста­ла першою в кінокар’єрі Богда­на Бенюка. Як розповідав потім актор, саме Биков навчив його по-справжньому щиро плакати перед камерою, як і досягати справжнього драматизму і тра­гізму у кадрі.

На роль відчайдушного сер­жанта Балтики Леонід Федоро­вич запросив актора Київської кіностудії імені О. Довжен­ка, нині львів’янина і народно­го артиста України Івана Гаври­люка.

— Познайомився з Леонідом Биковим у день його переїзду з Ленінграда до Києва, — розповів «Високому Замку» Іван Яросла­вович. — Звісно, підтримува­ли дружні стосунки, працюючи разом на студії Довженка. По­чинаючи роботу над фільмом «У бій ідуть лише «старики», він запропонував мені роль Сквор­цова — цікаву, складну. Та я від­мовився, бо саме тоді знімався в іншій картині, і ту роль зіграв Володимир Талашко. А я досі шкодую про ту відмову!

Натурні зйомки «Ати-бати, йшли солдати…» відбувалися взимку біля підмосковного За­горська. Епіцентр усього про­цесу — Леонід Федорович. Усе було справжнім — сніг, морози, які сягали 36 градусів. А я одяг­нутий у флотський тільник, яку колишній моряк Балтійсько­го флоту, потрапивши в піхо­ту, принципово не знімав. Та я не мерз! Справа не у якихось фізіологічних особливостях, а у внутрішній закарбованості того, з яким великим художни­ком і людиною пощастило пра­цювати.

Усі ми грішні, десь щось не­праведного у кожного є за со­бою. Леонід Биков — виняток, він без гріха! Біблія каже також, що святе місце порожнім не бу­ває. Тільки не місце Бикова! Та­кого, як він, нема і більше не буде. Його любили всі, хоча ми ще не навчилися пишатися та­кими постатями. Геніально ска­зав про нього Іван Миколайчук: «Леонід Биков — як хліб».

У 1974 році Леоніду Федо­ровичу присвоїли звання на­родного артиста України, а у 1977-му за створення «У бій ідуть лише «старики» і «Ати-ба­ти, йшли солдати…» Биков був удостоєний Державної (нині Національна) премії України імені Т. Г. Шевченка. Почав ро­боту над фільмом «Прибулець». Життя не просто налагодилося — йшло вгору.

11 квітня 1979 року по обі­ді він на своїй «Волзі» повер­тався додому з дачі (насправ­ді — звичайної сільської хати). Пройшов дощ, асфальт був мо­крим. На трасі Київ — Мінськ не­подалік Димера на швидкості 90 км/год. пішов на обгін трак­тора, який повз із 20 км/год. Виїхавши на ліву смугу, рап­том побачив перед собою зу­стрічну вантажівку ГАЗ-53. Вда­рив по гальмах, але лобового зіткнення було вже не уникну­ти. Слизькою трасою «Волгу» несло вперед 22 метри, а після удару ГАЗ-53 тягнув її вже пе­ред собою ще 18 метрів. Биков загинув на місці.

Обсмоктувалися різні вер­сії аж до замовного вбивства. Теревені про самогубство та­кож не мали жодного підґрун­тя. Прощальний лист-заповіт до своїх друзів Івана Миколай­чука та Миколи Мащенка, який Биков написав іще 1976 року, починається так: «Ніколи і ніко­му не вірте, що я наклав на себе руки». Цю безглузду версію спростувало і слідство, встано­вивши: навіть у момент зіткнен­ня педаль гальма «Волги» була до упору втиснутою ногою Би­кова. Воно ж довело повну не­причетність до аварії водія ГАЗ-53 і виправдало його, хоча він розумів, хто саме загинув і був готовий сісти у в’язницю. Було доведено: це був фатальний збіг обставин.

За два тижні до смерті Ле­онід Биков поїхав у Ленінград провідати у лікарні свого дру­га актора Олексія Смирнова. На війні сержант Смирнов став повним кавалером солдатсько­го ордена Слави (таких усього було 112). У «Стариках» Биков навіть зберіг в образі авіатех­ніка його справжнє по батько­ві — Макарич. Кілька годин дру­зі жваво спілкувалися у лікарні, а попрощався Маестро своєю знаменитою фразою з фільму: «Будемо жити, Макаричу! Бу­демо жити!».

Вістки про загибель Бико­ва лікарі Смирнову не сповіща­ли, щоб не завдати йому удару. Напередодні виписки, 9 травня 1979 року, Смирнов купив кіль­ка пляшок коньяку, щоби вдяч­но пригостити лікарів. «Піду оце зараз дзвонити у Київ Льо­ні, — бадьоро сказав Макарич. — Привітаю зі святом, повідо­млю, що виписуюся». «Нема кого вітати, Олексію Макаро­вичу, — змушені були сказати лікарі. — Немає більше вашого друга…». На очах Смирнова за­бриніли сльози, він пішов у па­лату, ліг на своє ліжко і за хви­лину помер.

У тому прощальному лис­ті Леонід Биков з властивими йому почуттям гумору та іроні­єю «зрежисерував» власний по­хорон: «Ніяких оркестрів, студій, Будинку кіно — Боже борони. З дому — просто туди, куди го­диться. Це мій крик, мольба. Не треба цирку, що зветься почес­тями, жодних надгробних про­мов, бо я встану і піду — вийде конфуз. Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: «Прощавай!».

Усе зробили так, як заповів Маестро…