«Атракцією на Ставах Панєнських був хокей»…

У моєму архіві зберігається газета «Слово польське» за 16 січня 1905 року, в якій надруковано такий репортаж: «Фестин на Ставах Панєнських випав дуже гарно… Атракцією став хокей, який продемонстрували учні Реальної школи. Через неприбуття суперника, яким мала бути команда Товариства Лижварського, реалісти зіграли між собою… Публіки було багато. Вона весело вітала нову гру на леді, а що мороз „шкварчав“ (мінус 12 градусів), то було випито чимало гарячої гербати».

Завершуючи свій репортаж, автор висловив надію, що хокей на льоду скоро знайде прихильників не тіль­ки серед хлопців, а й серед дівчат, бо ве­лика група панянок уже досить добре ра­дить собі на ковзанах… На жаль, немає вже Ставів Панєнських, нині це приблиз­но територія між початками львівських ву­лиць Вітовського (непарні номери) і За­рицьких.

Утім, масово хокей з шайбою почав роз­виватися у Львові у 20-х роках минулого століття, коли у багатьох спортивних то­вариствах виникли хокейні секції, долу­чившись до тих, що вже діяли у «Погоні», «Чарних» та «Лєхії». Як свідчить коротенька згадка у щоденнику «Діло» з 1911 року, ще того року піонер українського спортивного руху, професор Іван Боберський, намагав­ся впровадити у спорттоваристві «Україна» новий вид — гаківку на леді. Однак його ідея не увійшла тоді у життя.

Властивий початок української гаків­ки припадає на зиму 1930 року, коли чле­ни проводу СТ «Україна», Конашевич і ди­ректор Радловський, створили нову секцію і знайшли можливість придбати досить ко­штовне приладдя й форму. На їхній заклик численні українські установи та поодино­кі добродії поспішили з грошовою допомо­гою і допомогли зі створенням хокейної ко­манди. Вже перша зустріч із старожилом хокейного Львова, єврейською «Гасмоне­єю», яка закінчилася перемогою українців із рахунком 2:0, показала потенціал нової команди.

Свою кар’єру «Україна» мусила розпо­чати з найнижчого класу львівської окру­ги — класу Б, де виступали шість команд. Українці мали наймолодшу команду: во­ротар — Скрипій, оборона — Ліщинський, Грещук, напад — Труш (Мирон), Дицьо, Петрів, запасні гравці — Кобзяр, Дмитер­ко, Мороз. У такому складі команда зігра­ла 8 матчів (4 перемоги, 1 нічия, 3 пораз­ки), різниця забитих і пропущених шайб — 10:10. Бомбардири: Труш — 5 шайб, Ди­цьо — 3, Петрів — 2. А наступного сезону «Україна» здобула перемогу в турнірі кла­су Б і вийшла до найвищого класу львів­ської округи, де зустріла такі дружини — «Погонь», «Чарні», «Лєхія», «Гасмонея» і «Львів'янка». До команди «Україна» долу­чилися нові гравці — молодші Труш та Лі­щинський, Гофрик і Лисик.

Зимовий сезон 1931/1932 — «золоті» часи гаківкової секції СТ «Україна». Вже у стартовому матчі окружної першості українці перемагають 2:1 самого чемпіо­на Польщі, «Погонь», у складі якої виступа­ли члени національ­ної збірної, що на­ступної зими поїдуть на Олімпійські ігри 1932 року до Лейк-Плесида (США). Того сезону вперше в істо­рії галицького спор­ту хокейна команда «Україна» виїхала на три товариські мат­чі на Буковину, де пе­ремогла «Довбуш» (7:0), «Маккабі» (2:0) та поступилася чемпіону буковинської округи, клубові «Драгош Вода» — 0:1 (єди­ний гол гостям закинув гравець збірної Румунії Айзенвайзель).

У наступні сезони «Україна» виступає в окружній лізі з перемінним успіхом, але завжди посідає місце в середині турнір­ної таблиці. Та на початку 1934 року кіль­ка гравців команди пішли до сильніших польських клубів. Зокрема, брати Мирон та Роман Труші, що були головною атаку­вальною силою, подалися до Закопаного. Довелося створювати молоду дружину з талановитих школярів, які вже набрали­ся певного досвіду в спортивному гуртку «Богун». Так прийшли до першої коман­ди Бучацький, Марковський, Маринець, Бубела, Проць і молодший Дицьо. Вони справляються на диво добре і залишають за собою четверте місце.

Спортивний гурток «Богун» створила з власної ініціативи група учнів Головної укра­їнської гімназії. Самостійно організовува­ли змагання з ровесниками і стали майже непереможними в неофіційних гімназійних першостях Львова. Головною базою укра­їнських гімназистів стало ледовище «Сві­тезь» — улітку великий басейн, власність ро­дини Терлецьких. Тут на них звернуло увагу керівництво «України» і запросило під свої прапори. Життя показало, що це рішення було правильним. Молодь не тільки втри­мала «Україну» у класі А, а й через три роки виборола право грати у фіналі за першість Польщі. Молодіжну трійку нападу, Юрій Ди­цьо, Роман Маринець і Омелян Бучацький, 1938 року запросили до збірної Львова.

Воротар «України» Микола Скрипій за сім років не пропустив жодного матчу (!), його не раз запрошували до збірної Львова, коли вона вирушала на мат­чі до інших міст. За свою майстерність і сміли­вість Микола одержав прізвисько «Тигрис», бо справді наводив жах на суперників, відбиваю­чи усі шайби, що леті­ли у ворота. Навіть коли зазнав травми (шайба потрапила йому у рот і вибила три зуби), не зій­шов з ледовища, а тільки взяв до рота трохи льоду й продовжив гру. А на­ступного тижня вийшов на лід у військовому шоломі, до якого прилад­нав з дроту маску, що захищала обличчя. Тож Скрипій став одним із перших хокейних голкі­перів у світі, які власноруч виготовили хокей­ну маску. Цікаво, що з шести воротарів клу­бів класу, А четверо були українцями: Скрипій («Україна»), Ванчицький («Погонь»), Бедрило («Лєхія») і Лукасевич («Чарні»).

Більшість тодішніх хокеїстів були різно­бічними спортсменами й влітку займали­ся іншими видами. Мирон і Роман Труші були ще й добрими стрільцями з лука, Во­лодимир Кобзяр — здібним спринтером на легкоатлетичній доріжці, Юрій Ліщинський — тенісистом, Остап Волинець — волейбо­лістом, Адам Марковський — боксером, Омелян Бучацький — баскетболістом. І май­же всі тодішні хокеїсти були також добрими футболістами.