Донька поляка, яка стала зв’язковою УПА

Ванда Горчинська народилася 5 липня 1924 року в містечку Копичинці на Тернопільщині, у родині незаможних селян. Батько — Петро — походив із поляків, а мати була українкою. Через те, що українські школи були платними, Ванду віддали до польської школи, за яку не треба було платити. Школа виховувала лояльність до Польщі, але Ванда мріяла про те, щоб стати «збуєм», — народним месником. Зберігати українськість дівчині допомагала участь у «Січі», яка заохочувала українське селянство до театральних вистав, маршів і спорту.

У вересні 1939 року в Ко­пичинці ввійшли радян­ські війська. Польська ад­міністрація спочатку їм зраділа, бо думала, що поляки разом із червоноармійцями швидко відіб’ють напад гітлерівського Рейху. Але замість цього радян­ська влада почала арешти по­ляків. Ванді прихід радянських солдатів запам’ятався тим, як вони смерділи, і до того ж були голодними.

Письменник-краєзнавець із Копичинців Богдан Савка у кни­зі «Копичинці: мандрівка через століття» прихід більшовиків описує у більш іронічному дусі: «З приходом більшовиків зни­кло мило. На подив людей пред­ставники радянської влади від­повідали: «Будєт мило! Уже ідут вагони». Із сміхом люди запиту­вали далі: «А шкіра на чоботи?» — «І шкіра будєт. Вагони на под­ходє». Деякі кепкували, знаючи, що москаль їх не розуміє, і запи­тували далі: «А короста буде?». «Будєт, будєт. А как же. Полниє вагони уже вот-вот прієдут».

Після арештів поляків поча­лися арешти й українців. У Ко­пичинцях було арештовано 40 осіб. Серед арештованих було багато молоді та інтелігенції. Але 15-річна Ванда тоді ще не цікавила НКВС, і вона почала працювати санітаркою.

7 липня 1941 року в Копи­чинці ввійшли німці. Радян­ські війська відступили майже без бою, і тому містечко на по­чатку війни майже не постраж­дало. Тернопільщина ввійшла до Львівського дистрикту Гене­рал-губернаторства, яке було сформовано нацистами на зем­лях Польщі. Єврейське населен­ня було ув’язнене в гетто. У Ко­пичинецькому гетто перебувало до 6 тисяч євреїв. Усі вони були розстріляні або переміщені до інших концтаборів.

Коли Ванді виповнилось 18 років, вступила до ОУН і про­йшла вишкіл. У листопаді 1943 року на Тернопільщині почина­ють формуватися загони Укра­їнської Народної Самооборони. 5 грудня Провід ОУН прийняв рішення сформувати на осно­ві цих загонів нову структурну одиницю УПА-Захід, яка поділя­лася на вісім воєнних округ. Ко­пичинці увійшли до складу воєн­ної округи «Лисоня».

23 березня 1944 року Ко­пичинці знову зайняли радян­ські війська. Під час просуван­ня фронту відділи УПА зазнали великих втрат, проти них почали діяти законспіровані підрозділи НКВС. Якщо дорослих чоловіків не арештовували за підозрою у «політичному бандитизмі», на них чекала мобілізація. Іноді мо­білізовували й підозрюваних, — аби пожертвувати «бандерівця­ми» на полі бою.

Зі звітів повстанських коман­дирів можемо побачити, які ви­пробування випали на долю Ванди і її бойових подруг: «Усю теренову працю перебрала на себе сітка жіноча, яка, викорис­товуючи при тому юнаків, за­йнялася в першій мірі опікою над підпільниками, що спочат­ку проходило навіть дуже тяжко, бо всі жінки, яких чоловіки піш­ли в Червону армію, вмивали від всього руки, кажучи, що коли їхні чоловіки пішли, то хай і всі інші йдуть, бо й так із того ніщо не вийде… До жіночої сітки на­лежала ще розвідка та піднесен­ня на дусі дуже здеморалізова­ного тим всім населення»…

У Копичинцях розміщувався відділ НКВС. Ванді і ще двом по­встанцям було доручено вбити офіцера НКВС. Але замах пішов не за планом, і їй довелося іти в підпілля. Хоча Ванда була мед­сестрою, але в умовах підпілля їй доводилось робити не лише перев’язки, а й ампутації та не­складні операції.

Ванду видала Софія Гонз, у якої 22-річна підпільниця за­мешкала. 1 березня 1946 року Ванда була арештована так зне­нацька, що просто не мала жод­ного шансу застрелитись, як вона це планувала зробити на випадок оточення. Навіть через сімдесят років народна месниця з Копичева не могла розповіда­ти про те, що відбувалось далі, без сліз. Та й слухати спокійно її оповідь теж неможливо.

«Вони виламали прути з жи­воплоту й грабини і били мене. Зв’язали руки та ноги, кинули на віз і повезли в Копичинецьку тюрму. Там страшно били, піс­ля кожного удару падала. Слід­чі понапивалися напередодні 8 березня. Викликали мене на допит. Чоловік 12. Кричали: „Роздівайсь, бандерівська кур­во!“. В одну мить стала перед ними, як мати на світ народила. Закривала руками груди і нижню частину тіла. Вони били по руках і кричали: „Стой смирно! Как пе­ред своими стояла. Мы тебя се­годня ничего спрашивать не бу­дем, а будем тебя пытать так, чтоб ты помнила 8 марта!“. По­текла мені кров із правого вуха, носа і статевих органів. Це їх зу­пинило».

23 липня 1946 року Ванду Горчинську було засуджено до 15 років каторги з конфіскаці­єю майна, і п’яти років — пораз­ки у політичних та громадських правах. А її батьків і сестру від­правили у заслання в Амурську область, де померли спочатку мати, а потім і батько. Тим ча­сом в 1946−47 роках у Копичин­цях завдяки господарюванню радянської влади почався го­лод. Але навіть за цих важких умов місцеве населення продо­вжувало підтримувати повстан­ців. Боротьба радянської влади з українським підпіллям в Ко­пичинцях тривала до середини 1950 року.

Ванді Горчинській довелося «вчити» географію ГУЛАГу. На­плив українців, литовців і поля­ків змінив ГУЛАГ. Новоприбулі засуджені, на відміну від жертв репресій 1930-х років, не віри­ли в доброго Сталіна і в те, що партія розбереться. 1953 року, після смерті Сталіна, в Нориль­ському таборі почався страйк, у якому взяла участь і Ванда Гор­чинська. Страйк було оголоше­но «повстанням» і придушено.

Учасниця Норильського по­встання Ганна Мазепа-Кучма за­лишала про нього такі спогади: «Пролунала команда, і на нас, безборонних, накинулась озві­ріла зграя п’яних посіпак із па­лицями, ломаками, дошками. Били, куди попало, намагались розірвати наші ряди. Крики, зо­йки кількатисячного натовпу невільниць не спинили насту­пу, але не змогли нічого зроби­ти, — в’язні стояли непохитно. Під’їхали пожежні машини і по­чали поливати нас холодною во­дою під високим тиском. Коли й це не зрушило нас, включили га­рячу воду. Ряди подались, коло розірвалось. Розлючена сол­датня, не припиняючи побоїв, витягала нас за руки, ноги, во­лосся, топтали чобітьми, рва­ли одежу і виштовхували за зону. А там, за кількадесят ме­трів від колючих дротів, серед тундри стояли столи, застеле­ні червоним, а за тими столами на нас, побитих, замучених, мо­крих, принижених, чекали „пе­реможці“ — начальство табору зі своїми прихвостнями і сек­сотами. Стали сортувати нас — кого в тюрму на слідство, а кого назад на зону… Наших ліде­рів, які керували страйком, за­брали в тюрму, а ті, що залиши­лись, продовжували працювати на будівництві міста». Хоча «по­встання» в Норильську зазнало поразки, але нове керівництво СРСР було вимушене змінити систему ГУЛАГ, і табірний режим для «політичних» поліпшився.

Після звільнення в 1956 році Ванда Горчинська стала жити в Амурській області. В час «від­лиги» Ванда вирішила поїха­ти в рідні Копичинці. Там зу­стріла Романа Демчука, який після 25 років таборів теж вирі­шив навідатись у рідні краї. 1960 року Роман Демчук і Ванда Гор­чинська одружилися. Спочатку жили в Інті, а 1976-го поверну­лися в Копичинці.

31 жовтня 2018 року прези­дент України підписав указ про нагородження орденом Княги­ні Ольги ІІІ ступеня медсестри і зв’язкової УПА Ванди Демчук. 16 листопада 2018 року нагоро­ду 94-річній Ванді Демчук вру­чив голова Тернопільської об­ласної державної адміністрації Степан Барна.