«Нас намагалися принизити, знищити, асимілювати… Але духовність і генетичний стержень допомогли українцям вистояти»

Від Нью-Йорка, в околицях якого нині мешкає цей 61-річний лікар, етнічний українець Михайло Левко, його рідне село Вербиця віддалене на 11 тисяч кілометрів. Але, здається, пан Михайло ні на день не почувається відірваним від отчого краю. Згадує його у думках і молитвах. При найменшій нагоді квапиться до нього через океан. Українській державі, хоча ніколи не жив у ній, прислужується чим тільки може. Історія його роду, власна діяльність — це велика драма. І водночас — приклад великого подвижництва…

У США син бійця УПА студіював філософію, грав на бандурі…

Мальовничому селу його батьків, яке колись було час­тиною Рава-Руського району на Львівщині, дали назву густі верби, які не переводяться тут досі. Донині там така ж смачна, як колись, вода у річці Солокії, і таким же помічним, як у дав­нину, є чудотворне джерело на «Чорнійовому полі»… У літопи­сах про Вербицю згадують вже у 1436 році. Батько пана Михайла — колишній воїн УПА, а згодом фермер Петро Левко — на схилі літ у своїй автобіографічній кни­зі «Село Вербиця… Залишилась лиш смуга пам’яті» описував, що у 1848-му, на момент скасування у Галичині панщини, у цьому селі у мирі та злагоді проживало 1756 українців, 32 євреї, 28 поляків. Завдяки українському теслі Се­мену Козаку тут постала церква Святого Архістратига Михаїла з дзвіницею, а розмальовував храм поляк Карло Сідорський. Працьовиті, привітні люди різних національностей жили душа в душу: допомагали одне одному, ходили в гості, разом святкували Різдво, Йордан, Великдень, Зе­лені свята, бавилися на весіллях. Хат не замикали на замок, бо не було злодіїв…

За згадками Петра Левка, їхнє село було одним з найбільш патріотичних на Угнівщині. На початку ХХ століття тут функці­онувала читальня «Просвіти», а при ній — хор, яким керував одружений з українкою учи­тель-поляк. Діяли гуртки «Рідна школа», «Сільський господар», «Союз українок», молодіжні то­вариства «Луг», «Сокіл», спо­живчий кооператив «Надія». З посиленням репресій тодішньої польської влади з’явився осе­редок Організації українських націоналістів.

Усе перемінилося на гірше з приходом перших, а згодом і других «совітів». У 1947-му частина одвічних українських земель перейшла до Польщі. Тисячі українських родин проти їхньої волі було виселено з отчо­го краю, їхні домівки знищено — залишилися лише могили пред­ків. Вербицю стали називати Wierzbica, нині вона належить до Любичо-Королівської ґміни То­машівського повіту Люблінсько­го воєводства.

На 70-ті роковини насильної депортації нащадки українців Вербиці з багатьох куточків сві­ту приїхали вклонитися рідним просторам. Сповняючи заповіт свого покійного батька «не за­бути про споконвічні українські землі», на місцевому цвинта­рі перед могилою бабусі Софії вперше у своєму житті схилив голову її онук Михайло Левко, громадянин США…

В Америці ця родина, як і ба­гато інших, опинилася від біди. Через нужду і утиски польської і радянської окупаційних влад українці Лемківщини, Холмщи­ни, Сянщини, Підляшшя шукали щастя за океаном. Серед них були і близькі родичі Михайла. Його ж власна сім’я, яка зі зга­рищ у Вербиці перебралася у Східну Пруссію, ще довго зазна­вала репресій від комуністів. А все тому, що батько Петро, як і сотня інших жителів Вербиці, входив до складу УПА. Лише у 1964-му, отримавши відповідний дозвіл, Петро Левко з дру­жиною та дітьми прибули у США.

Про своє коріння в англомов­ній чужині не забували. Батько дав дітям суворий наказ: пере­ступив поріг хати — розмовляй українською! Вдома готували тільки національні страви. 8-річ­ний Михайло ходив до «Рідної школи», був членом «Пласту», Спілки української молоді, грав на бандурі, співав українські пісні, вчився танцювати гопака. Коли збирався до церкви, одя­гав вишиванку…

У США уродженець Верби­ці зробив блискучу професійну кар’єру: навчався у кількох уні­верситетах, студіював біологію, філософію, здобув вищу медич­ну освіту, пройшов досконалу практику у кількох шпиталях, до­вший час успішно веде власну справу. Його вважають одним з провідних фахівців у родинній медицині, ревматології, герон­тології (науці, що вивчає осо­бливості захворювань осіб по­хилого віку, методи запобігання їм та лікування). Нині Михайло Левко очолює приватний Центр ревматології у Нью-Джерсі, є членом профільної американ­ської академії, автором бага­тьох наукових праць, лауреатом численних медичних нагород.

Свою лікарську роботу він виконує із синівською любов’ю до України. Вона проявилася і в його фінансовій допомозі учас­никам Помаранчевої революції, Євромайдану, родинам заги­блих героїв Небесної сотні, вої­нам, які боронять нашу країну на сході. Як гуманітарій, що дбає про рідний край, Михайло Лев­ко відкриває призабуті сторін­ки історії, чимало коштів вклав у Фонд розвитку Українського католицького університету, ма­теріально допомагає притулкам для літніх людей. Список його добрих справ на благо Вітчизни величезний.

Під час недавніх відвідин Львова ми запросили пана Ми­хайла до редакції «Високого Замку». Спілкувалися про дале­ке і близьке. У нашій розмові, як ті джерела у вербицьких крини­цях, потужно нуртувала його не­самовита любов до України.

Наші предки віддавна знали, як правильно жити у союзі з природою і Богом

— Мій батько, коли жив у Польщі, мав власну артіль, — пригадує пан Михайло. — Було вдосталь поля, худоби. Осо­бливо любив розводити коней. Один з них якось врятував мені життя…

Мій дідо (колишній січовий стрілець) і вуйко, татів брат, по­їхали в Америку ще до почат­ку війни. Їздили туди заробити грошей, щоб згодом вдома при­дбати землю і господарювати. Почалася війна — не могли по­вернутися. Вуйко служив в аме­риканському війську, був пора­нений, отримав високу бойову нагороду. За зароблені долари дідо і вуйко по черзі витягували з Польщі до Америки всю нашу родину…

— Що вас, хліборобського сина, спонукало піти у меди­цину?

— Стати лікарем я постановив собі змалечку. Коли ми жили у Польщі, там була епідемія, моя сестра Даннуся у дворічному віці захворіла на поліомієліт, вакцини від нього не було. Се­стру паралізувало, вона володі­ла тільки однією рукою і ногою. Через це я дуже переживав. Дав собі слово вивчитися на медика, щоб полегшити її страждання.

Нині, окрім іншого, мене ці­кавить інтеграційна медицина. Йдеться про поєднання сучас­них наукових методів і древ­ніх способів лікування, щоб це давало найкращий ефект для хворого. Людина може сама собі допомогти — не тільки ме­дикаментами, а й молитвою, медитацією чи іншим корисним заняттям. У тому числі — йогою, різними фізичними вправами, які наші предки придумали дав­но. Допомагає навіть вставання зранку до сонця, споглядання природи, спілкування з нею…

До мене часто приходить людина з паличкою, а відходить без неї. Це стається і завдяки сучасним лікам, і тому, що вона знає, як жити в нових умовах, як у поважному віці триматися здо­ровим. Не треба щораз тягнути­ся за ліками, бо це створює по­бічні проблеми. Можна знайти інший вихід. Про все це я своїм пацієнтам розповідаю.

Про мене часом думають, що є якимсь інопланетянином. Ду­мають, що сильніший від Бога, що лікарі перевершують Його. Але не все залежить від нас. Багато означає внутрішня енер­гетика людини. Я вірю у наші традиції, у закони наших пред­ків, які сподівалися і на надпри­родну силу. Зокрема, на Сонце, яке дає життя. Я не хочу вірити у Зевса — вірю у Перуна, Дажбога. Ми, українці, віддавна знали, як правильно жити у союзі з при­родою і Богом…

Через велику любов до рідної землі одружився з українкою

— Як ви у 1991 році сприй­няли Незалежність?

— Для нас в Америці то було сенсацією. Вся діаспора пла­кала: «Ура! Нарешті це сталося — Україна вільна! Кінець Ра­дянського Союзу!». Всі говори­ли про те, що російський вплив має якнайшвидше відійти від України. Що українцям самим треба ставати на ноги. Мій тато був оптимістом, але з обереж­ністю придивлявся до тих, що прийшли до влади в Україні. Переживав, чи буде Українська держава такою, якою він хотів бачити, за яку боровся зі збро­єю у руках.

— Ми чули, що українською справою ви переймалися з молодих років…

— Ще у часи СРСР я підтриму­вав усі маніфестації на користь України. Приходив на акції про­тесту під будинок ООН. При­гадую, одна з них була на під­тримку письменника-дисидента Валентина Мороза.

Коли сталася Помаранчева революція, я в Інтернеті завів свій блог, щоб донести правду про події в Україні. Писав допіз­на. Робив це під псевдонімом, бо остерігався, щоб це якимсь чином не зашкодило родині.

А коли у листопаді 2013 року на Майдані у Києві побили сту­дентів, я виступив з відповід­ною промовою перед церквою Св. Миколая, що розташована за дві милі від мого помешкан­ня. Говорив про те, що всі люди повинні відчути той біль, якого несправедливо зазнала побита за правду українська молодь. Багато американців підтрима­ли наш протест. Ми їздили на демонстрацію під Білий дім у Вашингтоні. Вимагали, щоб американське керівництво під­тримало Україну. Хотіли, щоб світ бачив цей рух у Києві, ро­зумів, що відбувається. Якраз після наших протестів до укра­їнської столиці прилетів сенатор Маккейн.

— А фінансово Україні до­помагали?

— В Америці багато організа­цій проводять акції на підтримку України. Робили всякі благодій­ні вечірки, збирали кошти і пе­редавали в Україну, щоб купити за них їжу і речі для майданівців, а згодом — для воїнів, які захи­щали Україну на сході. Суми по­жертв були різними. Особисто я дав 5 тисяч доларів. Мій банк, де я є головою ради, вділив 25 тисяч доларів.

До слова, через свою вели­чезну любов до України я одру­жився саме з українкою, хоча траплялися мені інші жінки. Моя дружина Світлана Михайлишин народилася у селі Бишків на Тернопільщині, у Львові вчилася на художника. Світлана приїха­ла до Америки під час горбачов­ської перебудови погостювати до родини у Бостон. На заба­ві, яку організував тамтешній «Союз українок», ми і позна­йомилися. Світлана полонила моє серце, бо була гарною, ду­шевною українкою. Бог дав нам доньку Марту…

— Напевно, Світлана вари­ла вам смачні українські бор­щі.

— Я варив краще від неї. Моя мама Стефанія цього навчила. Вмію зварити і зупу, і вареники, і голубці, і все інше. Навіть до­бру українську горілку можу ви­гнати. Цю науку отримав уже від тата. Він любив взяти вишень, додавав до них 100-процент­ного спирту (купував його у су­сідньому штаті, бо у нас він був заборонений). Тим вишняком пригощав гостей. Якось, коли всю ту наливку спожили, а зали­шилися лише вишні, я попросив «дещо скуштувати» своїх дру­зів-американців, які повертали­ся після занять спортом. Вони так пригостилися, що ледве ді­йшли додому. Після того батько заборонив мені підходити до вишняку…

Україна має жити з Польщею так, як Америка з Канадою

— Коли ви вперше побу­вали на батьківщині мами, у Вербиці?

— Минулого літа, коли відзна­чали чергову річницю депортації українців з території нинішньої Польщі. У Вербиці залишився лише фундамент від колишньої церкви, фігура на честь скасу­вання панщини і цвинтар. Коли перший раз побачив бабусину могилу, сльози заступили очі…

А надихнула мене на цю по­дорож у родинні місця кни­га тата, яка вийшла у видав­ництві «Свічадо». Він вважав обов’язком написати її — щоб виговоритися після пережито­го. До речі, після проголошення Незалежності мій тато був од­ним з ініціаторів встановлення у Вербиці пам’ятника 98-ом по­братимам з УПА, які загинули у боротьбі за волю України. Той пам’ятник польські радикали згодом розбили (як і декілька інших). А телебачення сепара­тистів під музику показало по телевізору сюжет про це…

Я підтримую справу свого батька. Зокрема, дав 5 тисяч доларів на підготовку «Літопису УПА», зокрема, того тому, в яко­му йшлося про жінок, які допо­магали повстанцям.

— Як син воїна і як лікар, по­радьте, як подолати стреси війни захисникам України, які повертаються з фронту?

— Це дуже складна справа. Для вчорашніх солдатів вкрай важливе навколишнє середови­ще, підтримка рідних, близьких, усього суспільства. Важливі та­кож і морально-духовні чинники — знати свій родовід, своє мину­ле, своє покоління… Нас, укра­їнців, тримає ще і духовність. Це те, що відрізняє нас від інших націй. У часи депортацій нас намагалися принизити, знищи­ти, асимілювати — і саме духо­вність, генетичний стержень допомогли українцям вистояти. Нинішні українські воїни пови­нні знати, що роблять велику, святу справу — захищають рідну землю. І це повинно їх зігрівати, давати сили.

— Зараз у нас непрості стосунки з Польщею. Час від часу іскрить у наших відно­синах. Але ж ми мусимо бути добрими сусідами…

— Треба повернути добрі від­носини, жити по-сусідськи. Як живуть Америка і Канада. Ми­нуле є минулим, у кожного своя правда. Пілсудський для поляків є патріотом, а для українців та­ким він не є — бо нищив наших людей. Водночас для нас па­тріотом є Бандера, який підні­мав народ, коли ворог зі злом зайшов до нашої рідної хати. Поляки до Бандери ставляться зовсім інакше… Так само Ша­рон для палестинців є ворогом, так само Арафат є ворогом для Ізраїлю. Кожний народ шанує своїх героїв за їхні заслуги. Ма­ємо це усвідомити. Вибачайте — така була ситуація, таке було життя. Треба увійти у розумін­ня…

— Ви — громадянин США, але душею залишаєтеся українцем. Що вам у нас спо­добалося, а що — ні? Що ро­бимо добре, а що — не так, як мало би бути?

— Велику надію для розвитку держави бачу у сучасній молоді. Зокрема, у тій, що навчається в Українському католицькому університеті. Через УКУ я пізнав нову еліту — науковців, бізнес­менів. Переконався, що українці мають ким розбудовувати свою країну.

Дуже мені сподобався Львів з його українською культурою, традиціями. Відчувається, що українці — господарливі люди. До душі мені їхній дещо сповіль­нений, розмірений стиль життя. Він не такий, як в Америці, — де все бігом. У вас мають час піти на каву, посидіти, поговорити. У нас такого немає: кілька хвилин на обід — і далі працюють…

Хотів би, щоб українські уря­довці більше дбали про людину. Влада має подумати насампе­ред про незаможні верстви, про людей похилого віку, про калік. Недостатньо розвивається інф­раструктура для них: дороги, пандуси. Нема ще належної ува­ги до воїнів, які потребують ліку­вання і реабілітації. Треба повчи­тися того, що створив західний світ після війни. Моя бідна се­стра приїхала з Польщі з поліомі­єлітом — і американська система охорони здоров’я поставила її на ноги. Даннуся почала ходити, говорити, читати, писати. Стала повноцінною людиною. І почу­вається чи не найщасливішою людиною у світі. Я хотів би, щоб така ж увага до людини була і в любій мені Україні.

А ще мені болить, що бага­то ваших людей виїжджають за кордон на заробітки. Я думаю про те, як повертатися в Украї­ну, а тут, на жаль, — як її поки­нути…