«Передусім забезпечуймо здоров’я народу, щоб він був дужий і плідний як рідна земля!..»

Робота лікаря, зокрема хірурга, як ходіння лезом скальпеля, сповнена хвилинами радості, коли вдавалося вирвати з пазурів смерті безнадійно хворого, і роками зболених спогадів, коли життя врятувати не вдалося.

Взимку 1944 року під час вечірньої безпросвітньої хурделиці до львівського помешкання директора Народної лічниці імені митрополита Шеп­тицького відомого хірурга Тита Бурачинського завітали троє незнайомців. Подали записку: «Друже, на тебе остання надія. Врятуй дорогу нам людину. Ан­дрій». Потягом доїхали до одні­єї зі станцій, на санях дісталися лісу. У шпитальному бункері ле­жав поранений. Сказали, що це командир куреня теренового від­тинку УПА «Чорний ліс». Фель­дшер доповів: «Перебито ноги, загноєна рана передпліччя і шиї, повна анемія м’язів». Після огля­ду й уколу морфію повстанець прийшов до тями. Тит стиха ска­зав фельдшерові: «Пізно. Ган­грена кінцівок. Ще день-два…». «Не треба. У нього гострий слух». Щось чорне блиснуло біля скро­ні хворого, й тієї ж миті пролунав постріл…

За велінням долі Тит Бура­чинський бачив багато смертей. Та й сам не раз дивився кістля­вій у вічі. Тоді, коли хлоп’ям про­валився під лід Черемоша, коли пораненого й контуженого тягли його, головного лікаря полку, під гарматним обстрілом у прихис­ток під Валеренціо на італійсько­му фронті у Першу світову, коли 1919 року рятував січових стріль­ців під час тифозної епідемії у лі­карняних бараках під Вапняркою. Але смерть курінного ледь не що­днини ятрила пам’ять, змушува­ла на схилі літ замислитись, чи все, на що був здатен, зробив для людей, для України.

Народився Тит-Євген Бура­чинський 5 січня 1880 року в селі Криворівні Косівського повіту (тепер Верховинський район на Івано-Франківщині) в родині ві­домого просвітителя священи­ка Йосипа Бурачинського і його дружини Зеновії. У п’ять років пішов до місцевої україномов­ної школи. З третього класу ви­вчав у школі польську мову, а обов’язкову державну німець­ку — вдома за допомогою стар­ших сестер. У дев’ять років склав підсумковий іспит у Косові. Че­рез те, що до гімназії йти було ще зарано, батько послав його до четвертого класу чотириріч­ної німецькомовної школи в міс­течку Сереті на Буковині під опіку старшої сестри Марії. Наступно­го року він вступив до Станісла­вівської гімназії, яку з відзнакою закінчив 1898 р. й відразу розпо­чав навчання на медичному від­ділі Львівського університету, де з-поміж 30 студентів був єдиним українцем. Записався у члени студентського товариства «Ака­демічна громада», яке 1899 р. обрало його бібліотекарем. Того ж року був призначений демон­стратором кафедри лікарської хі­мії з відповідною платнею та без­оплатним мешканням. На початку 1900 р. стає секретарем відді­лу управи «Просвіти», а в листо­паді — головою Академічної гро­мади. Бурачинський організував віче студентства щодо створення у Львові українського університе­ту. У складі обраної делегації зу­стрівся у Відні з міністром освіти, якому вручили відповідний ме­морандум. На покару його з чо­тирма іншими делегатами з уні­верситету відрахували. Обурені студенти-українці масово поки­дали Львівський університет і пе­реходили до Віденського (у тому числі й Бурачинський), Празького та Чернівецького університетів. Влітку 1901 р. вони повернулися до Львова. 1904 р. Бурачинський закінчив навчання й працював спершу асистентом у Львівській клініці, а від 1907 р. — хірургом у крайовому шпиталі в Чернів­цях. 1910 р. став співзасновни­ком Українського лікарського то­вариства. У 1926−1935 рр. його п’ять разів обирали головою цьо­го товариства. 1911 р. одружився з Зеновією Левинською. З липня 1912 р. підвищував свій фах з хі­рургії та отоларингології у кліні­ках Дрездена, Лейпцига, Відня.

Під час Першої світо­вої війни мо­білізований до австрійської армії фронто­вим хірургом у ранзі асис­тента лікаря, а впродовж трьох років дослужився до головно­го лікаря пол­ку в ранзі ка­пітана. До літа 1916 р. слу­жив на Схід­ному фрон­ті, а до квітня 1918 р. — на Італійському. Відтак до розпаду Австро-Угорської мо­нархії у жовтні 1918 р. працював у Чернівцях ординатором військо­вої лікарні.

З утворенням Західно-Україн­ської Народної Республіки її Дер­жавний секретаріат призначив Бурачинського отаманом-ліка­рем Української Галицької Армії (це ранг майора) та шефом вій­ськового шпиталю у Тернополі. З втратою незалежності ЗУНР він повернувся до Чернівців, де до серпня 1925 р. працював керів­ником хірургічної лабораторії. На запрошення свого шурина Іва­на Куровця Бурачинський з роди­ною переїхав до Львова й обійняв посаду завідувача хірургічного відділу «Народної лічниці» — амбу­латорії для незаможних.

Історія створення та функ­ціонування Народної лічниці — унікальна сторінка вітчизняної медицини. 1902 року відомий га­лицький лікар Євген Озаркевич запропонував створити у Львові медичну установу для безоплат­ної допомоги незаможним жите­лям Західної України. Ідею підтри­мали патріотично налаштовані діячі медицини, науки, культури, громадських товариств та орга­нізацій. У січні 1903 р. на загаль­них зборах засновників Товари­ства було затверджено статут лікарні-амбулаторії, у якому за­значалося, що вона «предназна­чається для хорих не тільки міста Львова, а й для околичних підль­вівських місцевостей і сповняє свою гуманну задачу без поби­рання якої-небудь заплати від хо­рих… без різниці віросповідання і народності». На опікуна запро­сили митрополита Андрея Шеп­тицького, який передав під лічни­цю власну будівлю на вул. Петра Скарги (тепер Є. Озаркевича), 4, де в семи кімнатах розмістилися шість поліклінічних відділів, та надав для їх обладнан­ня понад 7000 ко­рон. Очолив лічни­цю Є. Озаркевич. Нелегка їй діста­лась доля. Піс­ля окупації Львова російськими вій­ськами 1915 р. ліч­ницю перетворили у військовий шпи­таль, з якого, від­ступаючи, вояки вивезли все об­ладнання, інстру­менти й навіть бі­лизну. Вдруге лічницю пограбу­вали 1918 р. польські війська, за­лишивши голі стіни. 1923 р. ди­ректором лічниці став колишній засновник санітарної служби УГА, Державний секретар суспільно­го здоров’я ЗУНР Іван Куровець. Кількість хворих, які зверталися по допомогу, постійно зростала. Наприклад, 1927 р. їх було 16 785, а 1930 р. — 25 278 осіб і протягом року виконано 432 операції.

13 травня 1931 р. Іван Куро­вець помер. Біля його могили на Личаківському цвинтарі україн­ський посол польського Сейму Остап Луцький назвав принципи, якими керувався небіжчик: «Пе­редусім забезпечуймо здоров’я народу, щоб він був дужий і плід­ний як рідна земля! На здорово­му тілі — світлі голови! Разом із здоров’ям і освітою мусить зрос­тати гаразд народу, здобутий власними величезними зусилля­ми. На твердих основах здоров’я, просвіти, гаразду треба закріпи­ти в найширших народних масах національну ідею!». Не завади­ло б і нинішнім медикам дотри­муватися цих принципів. До речі, могилами Івана Куровця та його дружини Цецилії Бурачинської багато років, та й нині, опікується онук Тита, завідувач відділу функ­ціональної діагностики Львівської лікарні швидкої медичної допо­моги Богдан Бурачинський.

Ще за життя Іван Куровець спільно з Титом Бурачинським розпочав реалізацію ідеї будів­ництва повноцінного шпита­лю. За підтримки митрополита А. Шептицького Товариство «На­родна лічниця» 1926 р. одержа­ло у власність велику земельну ділянку. У липні 1930 р. магістрат нарешті дав дозвіл на будівни­цтво. Відтак 14 вересня відбуло­ся урочисте освячення шпиталь­них фундаментів, яке здійснив митрополит Шептицький. Голо­вою комітету будівництва обрали Тита Бурачинського, який після смерті Куровця став директором лічниці. Спорудження шпита­лю тривало вісім років і кошту­вало 700 000 злотих. 5000 аме­риканських доларів пожертвував владика Шептицький. 11 берез­ня 1938 р. Український шпиталь «Народна лічниця імені митропо­лита Андрея Шептицького» роз­почав роботу. Лікарня мала 100 ліжок і три відділи: внутрішніх хвороб, хірургічний і гінекологіч­ний. Одностайною ухвалою Гро­мадської ради її директором при­значили Тита Бурачинського. Він був визнаним фахівцем і органі­затором, відомим інтелектуалом. 1931 р. обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Шев­ченка, знав 11 мов, у тому числі й ідиш.

Після «визволення» Льво­ва радянською армією у «зо­лотому» вересні 1939 р. шпи­таль, як найновішу і найкраще обладнану медичну устано­ву, було перепрофільова­но для лікування більшовиць­кої еліти, енкаведистів та їхніх родин. Причому число ліжок було зменшено до 60. У берез­ні 1940 р. Бурачинського з поса­ди директора звільнили, зали­шивши завідувачем хірургії, бо відповідного спеціаліста не зна­йшли. З початком радянсько-ні­мецької війни статус шпиталю було відновлено і Бурачинсько­го поновили директором. У бе­резні 1944 р. німецька влада на­казала евакуювати деякі лікарні Львова, у тому числі й «Народ­ну лічницю». Вивезли обладнан­ня, ліжка, апарати, інструменти. Примусили евакуюватися й ліка­рів. Бурачинський з родиною ви­їхав спершу до Криниці, потім до Кракова, а у травні його при­значили заступником головно­го хірурга у містечку Тчеві. Піс­ля приходу радянських військ у березні 1945 р. польська вла­да вже у квітні звільнила його з посади. Згодом він отримав дозвіл на приватну практику. У квітні 1949 р. його безпідставно звинуватили у співпраці з німця­ми, й він відсидів п’ять місяців у в’язниці в Ґданську. Потому працював приватно до остан­ніх днів життя. Видатний укра­їнський лікар і громадський діяч Тит-Євген Бурачинський помер 23 червня 1968 р. Похований у Тчеві на міському цвинтарі.

Після Другої світової війни приміщення шпиталю й ам­булаторії-поліклініки переда­ли Третій міській лікарні. І лише з набуттям незалежності 4 січ­ня 1992 р. лічниця знову від­новила свій статус як перша в Україні недержавна лікарня Український шпиталь «Народ­на лічниця імені митрополита Андрея Шептицького». 6 черв­ня 1994 р. вона була передана у власність Львівської архієпар­хії УГКЦ. За ухвалою Глави Церк­ви кардинала Любомира Гузара Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» 2001 р. взяав на себе відповідальність за ліч­ницю та забезпечив її стабільне фінансування. 2007 року шпи­таль став переможцем конкур­су «Благодійник року». 2013 р. шпиталь знову перейшов під управління Львівської архієпар­хії УГКЦ як неприбуткова комер­ційна церковна установа. Нині очолює її о. Андрій Логен.