Передплата 2024 «Добре здоров’я»

Переяславська угода «возз'єднання» України з Москвою не передбачала

1654 року жодного «возз'єднання» України з Росією не було. Таке придумали 1954-го і надрукували у тезах

Автору цих рядків нещодавно пригадалися тези «До 300-річчя возз’єднання України з Росією», надруковані 1954 року в усіх газетах. На той час мені було 19 років, ту подію пам’ятаю у подробицях. У тезах обставлялося так, ніби підписаний сторонами 1654 року Переяславський документ бездоганно виконувався Росією протягом попередніх 300 років.

Святкування ювілею було урочистим, із розмахом, тривало більше місяця. Телебачення тоді тільки зароджувалося — вся агітаційна робота йшла за допомогою радіо. Агітатори казали, без дружби з Росією в Україні «заможного» життя не було би…

У Москві на Красній площі і в Києві на Хрещатику провели урочисті військові паради. Апофеозом став Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області в склад УРСР» на знак «вікової дружби братерських народів України та Росії». Указ підписав тодішній голова Президії Верховної Ради СРСР Клим Ворошилов. Чим ця «вікова дружба» врештірешт завершилася, зараз бачимо…

Пройдімося сторінками книжки «Україна. Історія» канадського історика українського походження Ореста Субтельного, якому можна довіряти. Отже,

1654 року жодного «возз'єднання» України з Росією не було. Таке придумали 1954-го і надрукували у тезах. Була лише угода, в якій декларувалося не «возз'єднання», а лише покровительство Московії над Україною, як і хотів Богдан Хмельницький. Він же й ініціював підписання угоди з царем Росії. На думку Хмельницького, Україні потрібен був покровитель і захисник на міжнародній арені — щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну. При цьому Москва не мала втручатися у внутрішні справи Києва.

Спочатку Хмельницький визначив чотирьох потенційних кандидатів на роль покровителів: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. На міському майдані Переяслава вирішили, що найкращим для цього є православний цар. На промову Хмельницького на користь царя натовп відгукнувся схвально. Тож Хмельницький, російський боярин Бутурлін та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Але боярин Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, сказавши, що цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований Хмельницький гордо вийшов із церкви, пригрозивши взагалі скасувати угоду. Через деякий час Хмельницький охолонув — побоявся втратити підтримку царя через, як йому здавалося, формальність, і погодився дати клятву на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам (ще невідомим).

Історик Субтельний зробив такий висновок: «…Цим самим Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу, а доля України стала в усьому доброму й лихому невід’ємно пов’язаною з долею Росії». Хмельницький цього усвідомити не зміг… 1656 року лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі миру між московським царем і поляками без згоди на те українців. Спеціально послану українську делегацію до переговорів навіть не допустили…

Оцінка Переяславської угоди 1654 року була предметом частих суперечок вчених. До того ж оригінальні документи втрачені — збереглися лише неточні копії чи переклади. Російський архіваріус Петро Шафранов доводив, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами…

У жовтні 1659 року старшина обрала гетьманом 18-річного сина Богдана Хмельницького — Юрія. Московський князь Олексій Трубєцкой наполіг на тому, щоб молодий гетьман прибув до його табору для перегляду угоди між його батьком і царем. Переляканий силою російського війська і погрозами Трубєцкого, Юрій повірив підробленому тексту Переяславської угоди 1654 року і 1659 року підписав новий і дуже не вигідний варіант документа. За Переяславським пактом 1659 року, російські залоги розташовувалися не лише в Києві, а й у всіх найбільших містах. Козакам заборонялося вести війни і вступати у зовнішні зносини без дозволу царя. Без схвалення Москви не дозволялося обирати гетьманів, генеральну старшину і полковників. Для Москви цей пакт став великим кроком уперед в її постійних намаганнях міцніше ухопитися за Україну…

1708 року цар Петро І підтверджує угоду 1654 року (а не 1659-го), протее у найзагальніших рисах. На прохання гетьмана Скоропадського підтвердити окремі пункти цар відповів відмовою, сказавши: «Українці й так мають більші вольності, ніж будь-який інший народ на землі».

Сильним ударом для українців стало те, що 1722 року Малоросійська колегія — урядовий орган, що складався з шести московських урядовців, які постійно перебували на Україні, — дістала право ділити з гетьманом владу. Переглянути цю справу Петро І відмовився…

У жовтні 1727 року тодішньому гетьману Данилу Апостолу імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяславської угоди 1654 року, а й нав’язав гетьманові нові обмеження: за всіма зовнішньополітичними контактами мав наглядати російський намісник, військові справи — контролювати російський фельдмаршал, а цар одержував право дарувати землі в гетьманщині…

На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910 року), «Переяславська угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якої обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд».

Інший фахівець з права Микола Дьяконов (помер 1919 року) доводив, що «погоджуючись на особисте підкорення цареві, українці, безумовно, погоджувались на поглинання їхніх земель московським царством».

Росіянин Мякотін вважав, що «Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи». Але українці «зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу тощо».

Український історик В’ячеслав Липинський пропонує думку, що «угода 1654 року була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною».

У ХХ столітті Михайло Грушевський висловлював сумніви щодо наявності у Хмельницького чітко окреслених цілей, доводячи, що «вчинки гетьмана визначалися скоріше обставинами…».

Схожі новини