У криївці лапшинські партизани читали історію України і порадник пасічника

Через сім десятиліть нагороду станичного УПА Петра Бойка (Оха) отримав його внук-тезко


Анастасія Кузів-Бойко з портретом батька-партизана. І орден, яким нагородили його 67 років тому. Фото автора

Серед сімейних фотографій і документів 76-річної жительки с. Лапшина Бережанського району Анастасії Кузів-Бойко віднедавна зберігається ще одна реліквія. Нею став «Бронзовий Хрест Бойової Заслуги», якою у травні 1951-го Головний військовий штаб Української Повстанської Армії удостоїв її батька — Петра Бойка (псевдо Ох), станичного УПА, керівника охорони одного крайових провідників. Аж через 76 років нагорода зайняла почесне місце у помешканні рідних борця за волю України.

Точніше, там тепер є копія цієї нагороди. Оригінал так і не потрапив до рук Петра Бойка, бо під час повоєнного протистояння з радянським режимом підпільникам було не до пошанування. Належні почесті одному із чотирьох сотень встановлених (із понад тисячі) кавалерів цієї відзнаки віддали лише тепер. За ескізом відомого партизанського художника Ніла Хасевича ордени УПА відтворив «Мистецький благодійний фонд імені короля Данила». Їх тепер вручають нащадкам полеглих за Україну. Символічно, що нагороду Петра Бойка прийняв його внук, якого назвали на честь дідуся.

Про українського партизана Петра Бойка «Високий Замок» розповідав 14 жовтня 2016 року у публікації «Мамуню, я ніколи того не зроблю, бо присягнув Україні…».

Ми згадували, як батьки цього юнака ще за польської влади виховували його з братом Іваном у патріотичному дусі. Хлопці ходили до читальні, займалися в гуртах самоосвіти, виступали у драматичному гуртку, із сільської сцени декламували твори Шевченка, Франка. А коли підросли, вступили до Організації українських націоналістів, таємно проходили військовий вишкіл. З приходом у село окупантів (польських, радянських, німецьких), взялися за зброю. Петро казав: «Поки у нашій читальні не будуть вільно висіти синьо-жовтий Прапор і Тризуб, поки вільно не звучатиме наш Гімн, я зброї не покину…».

Як свідчать архівні документи повстанців, у червні 1948 року Петра Бойка нагородили медаллю УПА «За боротьбу в особливо тяжких умовах». А потім був бойовий орден. Останній бій із «совітами» провів 25 січня 1952 року, коли для участі у спецоперації проти Оха приїхав високий енкаведистський чин з Москви. За наводкою когось із місцевих зрадників облавники оточили засніжену криївку в урочищі «Сади» на горі Лисиця. Пропозицію здатися всі четверо партизанів, які перебували там, відкинули. Доки могли — відстрілювалися. А потім заспівали «Ще не вмерла…» і чотирма пострілами вкоротили собі віку.

Коли облавники витягали з криївки бездиханні тіла, крім зброї, дістали звідти книгу про історію України і порадник пасічника — до останніх своїх днів партизани мріяли про мирне заняття у вільній державі…

Анастасія Кузів-Бойко ніколи не бачила свого батька, хоча на момент його загибелі мала 10 років — таке було життя у підпіллі. Навіть коли його, мертвого, привезли під райвідділ міліції і разом з іншими виставили під стіною для залякування місцевого населення, не змогла, хоч як не просилася, попрощатися з ним — не пустили рідні. Боялися, що доньку «врага народа» вслід за іншими членами родини можуть відправити на Сибір.

«Бронзовий Хрест Бойової Заслуги» Петра Бойка, що нині зберігається у помешканні пані Насті, — наче ниточка часу, яка тримає цю збідовану жінку з батьком, живить її пам’ять. І приглушує біль втрати, який супроводжує все її буття…