Як Олеся Гончара вербою били…

У лютому 1972 року в Київській філармонії мав відбутися авторський літературний вечір Олеся Гончара. У грудні 1971 року я отримав запрошення від директора філармонії взяти участь у цьому вечорі. Мені запропонували виконати щось (на мій власний вибір) із творів автора. Я почав перечитувати всі його оповідання і зупинив свій вибір на новелі «На косі». Твір довелося скорочувати, бо треба було враховувати тривалість усього вечора. Я робив тоді перші кроки з художнім словом на київських сценах, а також розумів, що зала буде заповнена «відповідною» публікою. Але… В середині січня по Україні відбулися арешти. Були арештовані й мої приятелі у Львові та Києві. Звинувачення зрозумілі: «антирадянські», «буржуазно-націоналістичні»…

Десь за тиждень до визначеної дати Гончаревого вечора заходжу до кабінету директора Театру ім. М. Заньковецької Сергія Сенчука і в присутності головного режисера театру Сергія Данченка та голови профкому Віталія Розстального звертаюся до нього: «Сергію Сидоровичу, хочу повідомити вам як директорові, що через тиждень маю їхати до Києва для участі в авторському вечорі Олеся Гончара. Хочу просити вашого сприяння. Від вистави в цей день я вільний».

— Ви до Києва не поїдете.

— Чому? — питаю.

— Надворі непевна погода. Хтось послизнеться, руку вивихне чи ногу… Може бути також і заміна вистави…

— То що, мені звертатися догори?.. — і показую на обком партії, піднявши руку.

— Звертайтесь, звертайтесь… — відповів з єхидною посмішкою мій директор.

Увечері я зателефонував на квартиру Гончарів. Слухавку зняла Валентина Данилівна, дружина Олеся Терентійовича. Переказав їй свою розмову з директором.

— Святославе, Олесь Терентійович буде у Києві за три-чотири дні, він зараз у Херсоні. Я йому про все розповім. Задзвоніть, будь ласка, пізніше…

Через чотири дні знову зателефонував.

Слухавку взяла дружина:

— На жаль, Олесь Терентійович затримується ще на декілька днів. Я йому по телефону говорила про вас. Повернувшись до Києва, він буде намагатися справу залагодити. Можливий варіант перенесення вечора на іншу дату.

Коли через днів десять я знову зателефонував, Валентина Данилівна повідомила:

— Вечір переноситься на 3 квітня, неділю. Чекайте повторного запрошення!

Отримавши нове запрошення, заходжу до свого директора. Він узяв його, прочитав і відповів:

— Добре, їдьте! Попередьте режуправління про дату виїзду.

Щось змінилося? Цікаво, що сталося?! Мусила ж бути якась причина!..

ПРИЇХАВ до Києва вранці 3 квітня. Була Вербна неділя. Приходжу на вечір. Зала переповнена. Привітався з Олесем Терентійовичем. Як виявилося (а я цього не знав!), 3 квітня — день народження Олеся Гончара! Після виконання новели «На косі» публіка мені віддячила гарячими оплесками. А потім на сцену вибігла дівчина років вісімнадцяти з вербовою гілкою у руці й, наблизившись до Олеся Терентійовича, почала його легенько бити, примовляючи: «Верба б’є, не я б’ю! За тиждень Великдень! Паска, ковбаска, червоне яєчко уже недалечко!».

Публіка це сприйняла з великим захопленням. А я подумав, якби у Львові щось подібне сталося, ця дівчина негайно або зі свого навчального закладу, або з роботи була б звільнена. З вовчим квитком!

По закінченні дійства всіх учасників вечора було запрошено до філармонійного буфету на келих шампанського. Я підійшов до Гончара, подякував за його позицію у моїй ситуації та й кажу:

— Олесю Терентійовичу, чи могли б ви присвятити мені хвилин десять? Хотів би з вами поговорити на дуже для мене важливу тему…

— Приходьте завтра до нас додому, на годину другу по обіді.

Купую квіти і йду на зустріч не без хвилювання.

З кімнати вийшов господар, одягнений не по-домашньому, а у костюмі з краваткою. Запросив до кабінету. Я розповів йому про свою ситуацію у Львові, про художнє слово, яке намагаюся донести до слухача і постійні перепони від влади, які мені чинять. Розповів про заборону мого сольного концерту у Львові за творами молодих українських поетів, що мав відбутися у листопаді 1967 року. Хоч квитки всі були реалізовані, та все-таки директор філармонії Микола Кулій за три дні до концерту, в суботу, запросив мене до свого кабінету на розмову, але коли я зайшов до нього, запропонував вийти з приміщення і поспілкуватися на вулиці. Після двогодинного спілкування раптом повідомив, що мій концерт не відбудеться у вівторок. Він переноситься на іншу дату. Коли поцікавився причиною перенесення, відповів:

— Ми хочемо вас врятувати і зберегти як митця для Львова. В залі можливі провокації".

— Які провокації? — питаю.

— Не переймайтесь — концерт лише переноситься…

Чекаю п’ятий рік, втративши будь-яку надію…

Далі розповів йому про перипетії моєї участі в учорашньому вечорі… Олесь Терентійович мовив:

— Щоб вирвати вас зі Львова, мені довелося трохи потратити часу та нервів. Змушений був виходити на розмову в Центральному комітеті. Вони мені пояснювали таку поведінку партійних органів у Львові вашою причетністю до збору коштів для дисидентів серед львів’ян…

По цьому запала тиша. Гончар дивився на мене. Це було правдою. Я збирав гроші для допомоги Михайлові Осадчому, який вийшов з ув’язнення.

— Хочу вам порадити, — продовжив Олесь Терентійович. — Вам треба шукати надалі контакту на місці, у Львові. У Києві ніхто такої відповідальності на себе брати не буде. Це система! Маємо розуміти…

ПОЧАЛИ сходитися гості: Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Микола Зарудний, Леонід Коваленко, Іван Драч, Віталій Коротич, Борис Олійник.

З усіма я був у добрих стосунках, за винятком хіба, може, Загребельного, котрий ставився до мене наче з певною недовірою. Я це відчув і коли він побачив мене у хаті іменинника.

…Після традиційних застільних тостів, десь через годину, коли Валентина Данилівна попросила, щоб я прочитав щось із Шевченка, декілька осіб вийшли покурити. Першим піднявся з-за столу Загребельний… Я прочитав «Згадайте, братія моя…» та «Хіба самому написать…». Ці твори сприймалися особливо актуально, до болю. Відчув це й за столом. Коли виконую той чи інший твір, я дивлюсь своєму слухачеві у вічі й завжди відчуваю, кого змушую відкрити віконце свого серця для сприйняття мовленого слова.

Опісля ще були співи, жарти… Нарешті гості почали розходитись. Я вийшов з гостини разом із Іваном Драчем. Година була пізня. Ідемо до Хрещатика і я питаю його:

— Іване, чому дехто, коли мене запросили читати Шевченка, піднявся з-за столу і вийшов до іншої кімнати?

— На всякий випадок. Коли їх будуть питати, що Максимчук виконував, можна відповісти, що не чув, бо виходив покурити.

Ми з Драчем попрощалися, і кожен пішов своєю дорогою. А я собі подумав було про слова, які мені сказала на цій гостині товаришка Гончаревої дочки Людмили — Зоя. Вона відкликала мене в іншу кімнату і повідомила таке: «Коли вечір у філармонії було відмінено, Гончара запитали, чи він погодиться на його проведення пізніше, то він поставив умову: якщо цей вечір має відбутися, то тільки 3 квітня і за обов’язкової участі Святослава Максимчука!». Чи так було — не знаю, але ймовірність такої розмови — очевидна, бо коли письменник приїжджав до Львова, то знаючи, що у мене були на той час погані житлові умови (нас четверо жило на 14,4 кв. м), Гончар просив можновладців допомогти вирішити мою проблему. Правда, це позитивного результату не дало. І коли театр, нарешті, хотів надати мені квартиру в престижному районі, перший секретар Львівського міськкому партії Бандровський, дізнавшись про це, обурився: «Кому даёте?! Этому националюге?! Ни в коем случае!».

Тоді цю квартиру одержав Богдан Ступка.

Я через дев’ять років отримав квартиру в новозбудованому чотирнадцятиповерховому будинку на тринадцятому поверсі. Через рік сюди поселився В’ячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко (на дев’ятому поверсі). Так сусідами й прожили там до проголошення Незалежності.

НА ПОЧАТКУ 70-х Богдан Антків, актор Театру ім. М. Заньковецької, взявся за інсценізацію «Прапороносців» О. Гончара (на замовлення тодішнього головного режисера, молодого митця Сергія Данченка, який до 40-річчя Перемоги шукав відповідний твір). Але виникло побоювання, чи дозволить автор втілювати на сцені роман, який став хрестоматійним? Олесь Гончар не вірив ні кіношникам, ні театралам, які бралися за його твори і щоразу зазнавали невдачі, тому не хотів давати згоди на експерименти з його творами.

Розуміючи делікатність ситуації, мене було уповноважено бути гейби посередником між автором роману та автором інсценізації. Коли Гончар запитав, якої я думки про такий задум театру та про людей, що беруться втілювати на сцені його чи не найулюбленіший твір, якнайпозитивніше висловився щодо цього, з вірою, що така спроба може стати справжньою подією у культурному житті Львова.

Це справді була неабияка подія. Музику до вистави написав уже тоді популярний Володимир Івасюк. У творчості Івасюка — це теж був певний етап, а пісня на слова юного Гончара про полкове знамено, яку тоді заспівував молоденький заньківчанин Анатолій Хостікоєв і підхоплювали всі учасники вистави:

Я завтра їду на Вкраїну,

Яку покинув так давно.

Цілую, ставши на коліно,

Своє полкове знамено, —

зачаровувала глядача. Слово, мовлене про Україну без означення «радянська», будило у людях найсвятіші, найсокровенніші почуття національної гідності.

Виставу глядач зустрів гаряче. А присутність на прем’єрі автора «Прапороносців» додала великого позитиву.

По закінченні вистави у фойє театру на другому поверсі було накрито столи. Першим виголосив тост за виставу автора роману перший секретар обкому Добрик — як і належало тоді, пафосно-фальшиво. Другим говорив Олесь Гончар. Подякувавши всім, звернувся до керівництва області й міста з проханням пам’ятати і розуміти, що справжнє мистецтво народжується з позитиву, з великої довіри й доброти, зрештою, з любові. А цього нам іноді бракує…

P.S. Суперечки довкола соцреалізму в творчості Олеся Гончара, що іноді набувають злостивих форм, мені видаються недоречними. Потрібно зважати на час, у якому жив і творив письменник, на середовище, в якому формувався. Найкращим свідченням цього може бути доповідь, яку він виголосив на V з’їзді письменників Радянської України 16 листопада 1966 року. Там він, зокрема, висловлює думку, що жоден напрям не може претендувати на монополію в літературі, та говорить про літературу як прихисток шляхетних душ.