«Він дав мені свій паспорт, я його відкриваю і бачу — Володимир Семенович Шуцман…»

Маловідомі факти про Висоцького.

25 січня Володимиру Висоцькому виповнилося б 80 років. Його життя зупинилося на позначці сорок два. Але за ці роки він зробив більше, ніж дехто за десять життів. Висоцький не жив, він горів. Палав, віддаючи сили й тепло усім, кого любив і ненавидів водночас. Любив за відданість, за доброту, ненавидів за пасивність, байдужість…

Його творчість була складною і багатогранною, а популярність – нечуваною!

Ось кілька маловідомих фактів, які промайнули у різні роки у пресі, але забуті і не розтиражовані. Відібрав тільки три історії, розказані близькими Висоцькому людьми, тому вони не обтяжені фантазіями, властивими особам, які полюбляють «доторкнутися» до знаменитостей.

Батько – Семен Володимирович Висоцький – розповідає про дитячі роки сина:

- 1945 року, коли закінчилася війна, я залишився служити у Німеччині. Був старшим офіцером відділу зв’язку. Наприкінці 1946 року, під час чергової відпустки, коли приїхав до Москви, ми з Ніною Максимівною – мамою Володі – спільно вирішили, що він буде жити зі мною. Ніна Максимівна привела Володю у помешкання моєї дружини Євгенії Степанівни у Великому Каретному провулку. Син і Євгенія Степанівна відразу прив’язалися одне до одного і зберігали ці дружні стосунки до кінця його життя.

Після Німеччини я служив у Києві, а Володя з мачухою мешкали у Москві. Але часто приїжджали до мене у Київ, ми разом відпочивали в Адлері і Краснодарі. Декілька разів Володя їздив до мого брата Олексія Володимировича у Гайсин та Мукачево. І до закінчення ним 186-ї середньої школи вони продовжували мешкати у Великому Каретному.

(Лютий 1988).

Марина Владі – дружина Володимира Висоцького, відома французька акторка:

- Через кілька років після смерті Володі, у часи так званої перебудови, розпочалися різні спогади, виступи про нього зі сцени, публікації. І я зрозуміла, що з брехнею треба боротися. А хто це може зробити краще за мене? Хто, якщо не я, відповість на запитання, чому він помер у 42 роки? Набридло бачити, що з нього роблять. Я захотіла розповісти правду про його життя і смерть. Мене шокувало, коли читала і чула щось про Висоцького. Багато було такого, що не відповідало дійсності. Захотіла у своїй книжці нагадати, що не такий вже він був добрий, хороший, спокійний хлопчик. У нього всередині все кипіло, він спопеляв своє життя. Був щедрою людиною у розумінні самовіддачі. І нестримного темпераменту, з характером. Я писала Володі багато листів, їх за 12 років – більше тисячі. Коли я сіла перед чистим листком паперу і почала розповідь про Володю, то знайшла стиль – ніби почала писати йому листа. З Висоцького дехто намагався зробити ікону. Для багатьох людей він залишається кумиром. Можливо, коли вони прочитають мою книжку, їм буде боляче за деякі моменти. Хай! Важливо, що їм буде боляче. Бо Висоцький був людиною, а не картиною, іконою. Він був людиною з крові, з нервів, і душа його боліла постійно. Його серце розривалося в грудях, бо був істинним поетом. А інакше жив би сто років…

(Березень 1989).

Шабтай Калманович – радянський шпигун (за що просидів в ізраїльській в’язниці шість років), бізнесмен, меценат спорту, розстріляний невідомими на вулиці Москви у листопаді 2009 року:

- Це було у кінці 70-х, я якраз перебував у Франкфурті. Якось мій бізнесовий колега попросив зустріти в аеропорту його приятеля, що летів через Німеччину до Нью-Йорка. Я мав провести з ним день і увечері посадити на рейс до Америки. Мене попередили, що той не знає жодної мови. Зустрів, впросив німецьких прикордонників своїм дипломатичним посвідченням відпустити нас до міста на день. Одразу закохався в цю людину, змінив усі свої плани і увечері вилетів з ним у США. Це був Володимир Висоцький. Ми провели з ним 12 днів, які надовго залишилися в моїй пам’яті. Але найбільше запам’яталося дещо інше. Коли ми прилетіли у Нью-Йорк, треба було заповнити декларацію. Він дав мені свій паспорт, я його відкриваю і бачу – Володимир Семенович Шуцман…

Проте він був абсолютно російською людиною. У нього було кохання, якій він часто дзвонив до Москви. І одночасно – Марина Владі, яка йому була потрібна, вочевидь, щоб літати за кордон. Він мріяв побувати в Ізраїлі з концертом, «де чверть нашого народу», але тоді між країнами ще не існувало дипломатичних відносин.

Висоцький був надзвичайно простою людиною. Не мало значення, в якому номері ми живемо. Але він боявся залишатися сам. Увесь час хотів, щоб поруч були люди. І вдень, і вночі. Мені ще здавалося, що мав боязнь перед виступом. Треба було випити – без цього не міг вийти на сцену і виступати. Обов’язково випивав і після концерту. Лягали під ранок, десь по шостій. Вставали о 3-й дня. Був відвертим, ще тоді, в 79-му році, говорив усе, що хотів. Але демонстрував дивний патріотизм: коли ми ходили удвох, міг критикувати радянську владу. Але коли опинялися у компанії, доводив, що в СРСР – усе добре.

Його голос довго звучав у моїх вухах. Особливо – голос після концерту. Не міг зупинитися – концерту на сцені йому було мало. Він вечеряв, брав душ – і потім, розслаблений, знову брав гітару. Цей нічний концерт тривав зо дві-три години. Щоденно. І він зовсім не звертав уваги на речі. Для багатьох радянських артистів, з якими мав справу, дуже важливим було привезти додому дві валізи речей. Висоцький нічого не купував і нічого не віз. Хоча у Нью-Йорку я його таки намовив купити джинси…

(Вересень 2009).