Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Замкнути твір у сейфі – цього достатньо для вбивства письменника»

Дмитро Стельмах – про маловідомі сторінки життя і творчості свого батька письменника Михайла Стельмаха.

Про письменника Михайла Стельмаха зараз нечасто почуєш. Його творчість несправедливо посунули на дальні полички книгозбірень. Хоча це була неординарна особистість і в творчості, і у життєвих випробуваннях. Нині виповнюється 105 років від дня народження письменника, драматурга, фольклориста Михайла Стельмаха (народився 24 травня 1912 року у селі Дяківцях Літинського району Вінницької області, помер у Києві, у віці 71 рік). Залишив по собі чимало прозових та поетичних творів, зокрема й для дітей. Найвідоміші твори: «Казка про правду та кривду», «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Чотири броди», «Гуси-лебеді летять»... «Моя тема в літературі — любов до людини», — говорив письменник.

Син Михайла Панасовича Дмитро Стельмах з юнацьких років працює зі словом. Він — перекладач, письменник, журналіст, автор гумористичної повісті “Фарс-мажор” та книжки спогадів “Скелети в письменницьких шафах”. У перекладах Дмитра Стельмаха в Україні виходили твори Рея Бредбері, Марка Твена, Брета Гарта, Катаріни Прічард, Чарльза Персі Сноу, Реймонда Муді, Джона Фаулза, Далтона Трамбо, Філіпа Пуллмана, Енід Блайтон, Нортона Джастера, Роузі Бенкс та інших.

- Унікальний випадок як для радянських часів: письменник, лауреат Сталінської і Ленінської премій Михайло Стельмах залишався безпартійним. Як йому вдалося уникнути членства в комуністичній партії? — запитую Дмитра Стельмаха.

- Батько рішуче відкидав бажання багатьох «вступити» його у КПРС, усіляко уникав цієї теми. На партійні збори в Спілці письменників ніколи не ходив. Владу лютило це. Якщо не член партії, значить, не можна тримати на короткому повідку, шантажувати виключенням. А як Михайло Стельмах «вступав» у партію, я написав у «Скелетах».

- Розкажіть тим, хто не читав цих спогадів.

- Спілці письменників УРСР, а надто ж тодішньому її партсекретареві Юрію Збанацькому було незатишно через те, що Михайло Стельмах, чиї твори увійшли у шкільні підручники ще за життя автора, не був комуністом. Ну а коли ще й депутат Верховної Ради СРСР безпартійний, то це вже ні в тин ні у ворота. Це наче виклик, мовчазний опір системі.

Почав Збанацький вмовляти батька подати заяву про вступ до КПРС. Він приятелював із батьком, його квартира була над квартирою Стельмахів у будинку №2 на вулиці М. Коцюбинського.

- Не був і не буду! — відбрикувався батько.

Збанацький не відступав. І так благав, що батько врешті-решт піддався.

Написав заяву, подав до парткому Спілки письменників. Коли ж настав час розгляду, у партком надійшов від когось із «доброзичливців» донос, ніби «Велика рідня» — це куркульський роман, а сам Стельмах — апологет куркульства, і батько в нього куркуль. Тоді слово «куркуль» означало недобитий класовий ворог, який мріє, як би йому нишком пальнути з обріза в сільського комуніста чи колгоспника.

Почали у Стельмаха питати:

- Батько куркуль? Чого ж приховуєш? Партія такого не попустить!

А батько Михайла Стельмаха, Панас Дем’янович, був такий “куркуль”, що коли між братами ділили спадок після смерті його батька, то йому дісталася клуня в селі Дяківцях. Ця клуня й досі там стоїть — доживає віку.

Привіз батько Панаса Дем’яновича просто на засідання парткому:

- Знайомтеся: куркуль Панас Стельмах! Глитай! Власник старої клуні!

Почали спілчанські партійці перепрошувати, мовляв, не перевірили фактів. Збанацький просив переписати заяву й подати вдруге.

- Е ні, Юрку, — відказав батько. — Дякую. В одну партію двічі не вступаю.

І не вступив.

Але спілчанські функціонери й радянські контрпропагандисти цю поразку по-єзуїтському обернули на свою ідеологічну перемогу. «Давали відсіч буржуазним наклепникам», які твердили, буцімто в СРСР усі письменники — комуністи.

А за той «куркульський» роман, до речі, Стельмах здобув Сталінську (за Хрущова перей­менована у Державну) премію СРСР. Гроші розділив між сиротами й удовами рідного села.

- В інтерв’ю режисера Олександра Муратова (він екранізував два твори Стельмаха) є такий спогад. Муратов запитав письменника про його безпартійність: «Михайле Панасовичу, ви ж займаєте такі посади, як це вас ще не затягує туди?». Письменник йому відповів: «Та знаєте, я опираюся, бо ще почнуть ритися в моїй біографії, а так я спокійний. До того ж у нас блок комуністів із безпартійними, а значить, вони розуміють, що хтось повинен бути безпартійним». Режисер вважав, що у біографії письменника ховалися антирадянські сторінки. Олександр Муратов, який в юності перебував у підпільній організації, згадує, що як зв’язковий УПА вже колись бачився зі Стельмахом. Той, наче, був пов’язаний з УПА...

- Мені про це нічого не відомо. Я читав це інтерв'ю з Муратовим, телефонував журналістці, казав, що нічого про це не знаю. Батько жодним словом, принаймні у моїй присутності про це не казав. Вірити Муратову я не можу. В тому самому інтерв’ю він зізнається: «Коли він (заступник головного редактора «Молоді України» Юрій Зв’яскунов) сказав, що треба щось написати про ось цю мою першу зустріч зі Стельмахом, я відповів, що не до кінця впевнений, що тоді то був саме він». А далі Муратов ще й сказав таке: «Якось був випадок, коли я в нього затримався в Ірпені, Стельмах сказав: “Зараз зателефоную своєму шоферу, він вас відвезе додому”, на що Леся (дружина Стельмаха) мовила: “Ще одна електричка є, нічого страшного!”. Чесно кажучи, було не дуже приємно, до того ж від нього до вокзалу було далеко і йти пішки по порожньому нічному Ірпеню було страшнувато. Я їй це сказав дуже неввічливо, і відтоді у нас не досить приязні стосунки…».

Ну це вже фантазії. Не міг мій батько пропонувати зателефонувати шоферу, бо ніякого телефону в його хаті в Ірпені не було. А не було тому, щоб хоч там ніхто Стельмаха не смикав, і він міг спокійно працювати. Телефон туди провів я 1995 року, коли вже ні Михайла Стельмаха, ні його дружини не було серед живих.

- Натомість деякі дослідники творчості Михайла Стельмаха переконані, що він був добре обізнаним із діяльністю ОУН-УПА, симпатизував цій організації. А ось цитата від доктора історичних наук Володимира Сергійчука: «Михайло Стельмах написав би правдиво про ОУН-УПА. Навіть пробував зробити це свого часу, бодай і в жорстких рамках ідеологічного завдання партії. Але йому не дали можливості сказати хоч частинку правди про ОУН-УПА». І наводить як доказ доповідну записку начальника Головліту УРСР К. Полонника секретареві ЦК КП(б)У І. Назаренку від 2.10.1952 р.:

«Доповідаю, що Головліт УРСР не дозволив до видання й повернув видавництву «Радянський письменник» на переробку повість Михайла Стельмаха «Над Черемошем».

Поставивши своєю метою показати процес колективізації в селах станіславської Верховини в 1948-1950 рр., який відбувався в умовах куркульського спротиву, Мих. Стельмах не зумів надати цьому спротиву яскраво вираженого класового характеру. Замість приречених куркулів, у Стельмаха діють озброєні найновішою автоматичною зброєю буржуазні націоналісти, т. зв. бандерівці, які мають свою розгалужену організацію, свій керівний центр, свою «Українську головну військову раду», яка навіть чеканить нагороди і нагороджує своїх головорізів (...). Сам цього, можливо, не бажаючи, автор надав націоналістичному підпіллю характер великої і грізної сили, здатної тримати в страху населення і представників радянської влади на значній території, що політично нам не тільки не бажано, але й дуже шкідливо».

- Знаю про цю доповідну, та мене дивує, чого раптом взялося так багато охочих відшукати якийсь зв’язок між Стельмахом і ОУН-УПА? Стосунки з націоналістами батько мав у такий, скажімо, спосіб. 1976 року батько відкрив пам’ятник Лесі Українці в Канаді, в кампусі Саскачеванського університету. Цьому передувала довга історія. Пам’ятник відлили в УРСР і передали Канаді в дар. Корабель з ним вийшов з Одеси, зробив зупинку в Італії, і там пам’ятник зник. Як виявилося, українські націоналісти в Канаді здійняли гучну веремію, мовляв, не волімо ніяких дарунків від совітської України. Батькові довелося переконувати їх, що не слід Лесю Українку приплітати до сьогоднішнього політичного контексту, а слід сприймати її як загальне надбання культури. Переконав. Пам’ятник хутенько «знайшли», привезли до Канади, де його і відкрив батько разом із президентом університету доктором Робертом Вільямом Беггом.

- Чи були у вас суттєві розходження у поглядах на якісь події?

- Батько не любив Солженіцина. На відміну від мене. Я його вважаю за Льва Толстого ХХ століття. Його «Архіпелаг ГУЛаг» став для мене найкращим підручником історії СРСР. Солженіцин не зігнувся ні перед Сталіним, ні перед Хрущовим, ні перед Брежнєвим. Своє відсидів, був вигнаний з СРСР. Першим в аеропорту Франкфурта його зустрічав Нобелівський лауреат Генріх Белль. Як одного Солженіцина боявся могутній СРСР! Пам’ятаю карикатуру у журналі «Перець» під назвою «Пегас літературного власівця»: Солженіцин сидить на худющій шкапі, яка жере долари з корита, на якому написано «ЦРУ». А ще виходили друком гидотні книжки, як-от чеського гебіста Томаша Ржезача «Спіраль зради Солженіцина», чи видана англійською мовою «В колі останньому» Агентством друку «Новини», де запитували: «Чого Солженіцину не вистачало? У нього ж навіть був автомобіль “Москвич”…

Батько казав, що Солженіцин грубо описав жінку у «Раковому корпусі». А як він міг прочитати «Раковий корпус», спитаєте ви, коли Солженіцин був під забороною в СРСР?

- Тепер неодмінно спитаю...

- У відділі культури ЦК КПРС давали відомим діячам культури на добу-дві копію цього твору на ознайомлення, а потім давали підписати листа з осудом. Цей лист, підписаний групою відомих радянських письменників (усього — 31), був опублікований у газеті «Правда» 31 серпня 1973 року. Підписали його і Олесь Гончар, і Михайло Стельмах. Переконаний, не з політичних міркувань, а з естетичних, бо у своїх творах батько оспівував жінку, і йому було дуже неприємно, коли про жінку писали без поваги.

- Михайло Панасович читав свої уривки дружині?

- Батько сидів у себе в кабінеті і з-за зачинених дверей я чув, як він голосно сам зі собою розмовляв. Він вголос проговорював свої тексти і діалоги. Коли щось напише, біг до мами й казав: «Лесю, ось послухай, що ти скажеш?». Працював у домашньому одязі, а часто і в піжамі вночі. Казав, що коли уві сні якась думка чи образ приходить, треба вставати й записати, бо нічого вранці не згадаєш. Часто йшов уночі на кухню і їв пшоняний куліш. Він його сам варив. А ще любив сухе шампанське. І дуже любив мою маму.

- Один зі знакових романів Михайла Стельмаха — «Чотири броди». У ньому автор згадує про жертви Голодомору, серед героїв роману — персонажі, що беруть участь в організації штучного голоду по селах... Цей роман довго не брали до друку, вбачаючи у ньому антирадянщину. І наче до цього добряче доклався тодішній секретар ЦК КПУ з ідеології Валентин Маланчук. Роман врешті-решт вийшов у світ 1978 року, але з купюрами. Чи можна зараз відновити першу редакцію роману?

- Гадаю, все це десь є в архівах гебухи (комітету “госбезопасности” в радянські часи. — Авт.). Винуватці, які не пускали роман у світ, мають конкретні імена. У «Радянському письменнику» тоді помінялося спершу керівництво, а згодом і майже всі редактори. Головним редактором стала партійна дама з великим стажем стукача, яка змінювала свої думки й уподобання залежно від того, як засопе Маланчуків ніс. Поет Микола Самійленко, багаторічний в’язень радянського ГУЛагу, називав цю тьотю «Ільзою Кох», таким лютим цензором вона була, ще й стукотіла на всіх і вся своєму патрону Маланчуку, який давно хотів поквитатися із батьком. Дуже злим словом згадую її. Це вона «Чотири броди» чотири роки не випускала у друк. Що мав відчувати тоді Стельмах, наче визнаний і обласканий? Від того захворів і помер. Вона просто замкнула твір у сейфі. Іноді цього достатньо для вбивства письменника. Точнісінько так, як це описано в «Майстрі і Маргариті», тільки там лиходієм критик був.

- Коли ви востаннє були в музеї Михайла Стельмаха у селі Дяківцях?

- Торік був. Їду і зараз на святкування дня народження батька, яке традиційно відбувається у Музеї Михайла Стельмаха. Слава Богу, встиг його зробити за півтора року до розвалу СРСР. За нової влади це було б нереально. Зараз це вже музейний комплекс, до якого входить і садиба родини Стельмахів. Музейна експозиція — сім залів на другому поверсі, а на першому — бібліотека. А поруч із музеєм стоїть школа, яку побудував мій батько на грошову частину Ленінської премії 1961 року. Гроші ті в селі місцеве керівництво брати боялося, бо дарування грошей на школу від приватної особи кидало тінь на радянську систему освіти й на владу в цілому. Виходило, ніби в Радянському Союзі держава не могла школи побудувати. А таки не могла. Принаймні в одному, окремо взятому селі.

Фото з родинного альбому Стельмахів

Схожі новини