Передплата 2024 «Добрий господар»

Попіл Маківки 

На військових картах Першої світової війни гора Маківка позначалася як «висота 958», а після весни 1915 року увійшла в історію як символ героїзму Січових стрільців.

Одне діло йти на Маківку з друзями-ровесниками, інше - під проводом 80-річного чоловіка, який багато років віддав тому, аби увічнити подвиг січових стрільців на цій карпатській вершині. Микола Дмитрович Клепуц, історик та колишній директор школи у Козьовій, веде нас вгору. Його ім’я, як координатора будівництва меморіалу, позначено на Пантеоні, зведеному на Маківці. Побачимо це невдовзі. 

Вздовж стежки, де широкої, де вузької, шикуються молоді берізки, ялиці та горобина, осика, трапляються модрини. Сто років тому тут був майже суцільний смерековий ліс. Всох. Але краєвид, який ми бачимо, озираючись на підйомах, та обриси гір у легкому серпанку на віддалі залишилися такими ж, якими їх бачили захисники Маківки.   

Микола Дмитрович сходив цей маршрут від села Головецьке до вершини Маківки “може, й сотні разів”. Серед тих людей, що доклалися до увічнення пам’яті січових стрільців, — науковець Іван Головацький, вже покійний. Він пройшов усі місця, де пролягав шлях стрільців, і написав книжки про ті далекі події. Дорогою розпитую співрозмовника про певні суперечливі моменти. У стіну церкви в селі Тухлі вмурована бронзова таблиця з прізвищами тридцяти чотирьох полеглих на горі Маківці (таблиця збереглася до наших часів під заштукатуреним грубим шаром вапна). За деякими іншими джерелами, на Маківці у ті дні загинуло сорок сім усусівців, на горі ж встановлено п’ятдесят хрестів. Чому  розбіжності щодо кількості загиблих? Микола Дмитрович відповідає, не уповільнюючи ходи. Про точну цифру загиблих писав Іван Головацький, він довів: на Маківці  загинуло півсотні стрільців. Як аргумент кілька років тому приніс пану Миколі книжку колишнього старшини (вона вийшла свого часу у США), той був на Маківці і зібрав відомості про 50 загиблих. А цифра 47 до певного часу вважалась правдивою, бо в останній день боїв — 3 травня 1915 року — тяжкопоранених повезли до Лавочного. Троє з них померли - хто у дорозі стік кров’ю, когось не змогли врятувати пізніше. Вони віддали своє життя, захищаючи Маківку. Ось чому  п’ятдесят.  

Ми зупиняємося напитися води біля джерельця. Хтось ретельно облаштував його, подумавши про подорожніх. “А знаєте, хто це зробив? - запитує пан Микола. - Теодозія Бриж та Євген Безпалько, скульптор та художник, вони працювали над некрополем січових стрільців. Архітектором був Василь Каменщик. Теодозія входила в десятку найкращих скульпторів світу, а жило подружжя скромно, в 90-ті навіть бідно. За Союзу добре жилося скульпторам, що робили ленінів та іншу радянську символіку, а Бриж кохалася у князях... Коли її покликали до Києва, щоб вручити орден, не мала в чому поїхати, товаришки збирали — хто чоботи, хто запаску...”. 

Кришталева смачна вода додає сил, рушаємо далі, слухаючи розповіді Миколи Дмитровича про те, як на початку Незалежності в Сколівському районі виникла ідея збудувати на Маківці Пантеон слави стрілецтва. Розповідає, як обходив високі кабінети, знаходив однодумців, зустрічав і тих, хто лише багато обіцяв... Платити майстрам доводилося методом розповсюдженого у 90-х бартеру. Одного разу Бриж та Безніску привезли додому мішок цукру, мішок крупи, картоплю, олію і 500 купонів... Зарплатня.

Багато було прикладів відданості та байдужості, поки постав меморіал. “А дійшло до відкриття, - зупиняється Микола Дмитрович, спираючись на палицю, - то мені кажуть: слова не дамо, забагато виступаючих...”.   

Нас гукає донька пана Миколи — Наталя. Вона відстала, сіла на лавку. “Йдіть самі далі, - каже, - я вас тут почекаю”. - “Ще трішки, - заохочує її пан Микола. - Метрів сто...”. 

Повертається до теми: “Я кажу: можете мене не викликати, я сам підійду до мікрофона. А як вийшов, то сказав: це ж, кажу, народне будівництво! Чи багато, кажу, з усіх тих партій героїв-патріотів конкретно допомогли? Як би там не було, а меморіал постав, його відкрили 1999 року”.

Показує, де того дня йшли вгору люди з пониззя. Перед тим розмило дорогу дощем, багнюка. Високопосадовці (називає прізвища) виїхали джипом нагору, багно летіло з-під коліс, обтраскуючи людей. «Не могли, - каже, - пішки пройтися до такого святого місця, як усі...».

Виходимо до меморіалу. Призахідне сонце прошиває навскісними променями повітря над хрестами та над могильними плитами, утворює над ними сяйво, викладає довгі тіні на траву. По центру - великий хрест, всередині нього капличка-триптих із мозаїчним зображенням Матері Божої та святого Георгія і архангела Михаїла. “Вони є покровителями воїнства, - пояснює пан Микола. - Ця мозаїка — робота Євгена Безніска та його сина Яреми”. Надгробки з тесаного каменю. Обходжу усі, зупиняючись біля хреста, на якому напис “Дмитро Савчук”. Шкода, що не позначені (як це було на старих могилах, ще під дерев’яними хрестами) назви сіл та міст, звідки хлопці, що покояться тут вже понад сотню років. Якби не той напис “Дмитро Савчук, Отинія”, побачений двадцять п’ять років тому на Маківці, я не почала б досліджувати, розкручувати родинну історію про старшого брата моєї бабусі Анелі Савчук з Отинії... Не встигла б розпитати діда в останні місяці його життя те, про що в родині не говорилося.  

Дідо розповів мені тоді про посмертну капсулу, яку в роки Першої світової війни повернули батькам 19-річного Дмитра, що загинув на Маківці.  Всередині капсули був папірчик з ім’ям, роком народження, назвою села. За будь-яких обставин металева трубочка, схожа на патрон, залишалася неушкодженою. “Такі капсули були в усіх арміях, - вислухавши мене, пояснює пан Микола. - Та в російській армії Сталін згодом відмінив цю практику, бо йому непотрібна була та статистика...”. 

Піднімаємось крутим схилом ще вище. Звідти, показує співрозмовник, наступали на Маківку, а тут хлопці з легіону Січових стрільців тримали оборону. Вгадуються місця, де були шанці. Можна уявити, як все відбувалося, як певні ділянки вершини гори переходили з рук у руки. Пейзаж має найдовшу пам’ять. Стій, дивись і слухай, відчуваючи гупання свого серця. Почуй, як стукає в нього попіл Маківки.

У Москві до ювілею битви на Маківці вийшла книжка Васілія Каширіна  «Взятие горы Маковка. Неизвестные победы русских войск весной 1915 года». Великодержавні історики ту битву розцінюють як перемогу російської армії. Не згадуючи про те, що після її взяття за кілька днів “переможці” змушені були відступити, бо оборонцям таки вдалося змінити хід подій. Іноді достатньо протриматись певний час, а тоді - хай і формальний тактичний «програш». Однак коли конкретній цілі віддано всі сили, тоді щось дуже важливе змінюється у механізмі історії. Бо було так. Частини імперської російської армії сподівалися взяти Маківку з одного ривка, не бачили причин для затримки. Розвідка доповіла: гору Маківку обороняють діти. Нема, мовляв, з ким воювати. Справді, наймолодшому стрільцеві було 17 років, найстаршому — 26. Але взяти ділянку, яку тримали “діти”, не могли протягом кількох діб. Врешті-решт з російської сторони кількість вбитих та поранених становила близько трьох тисяч. Цей факт — від кандидата історичних наук, доцента Львівської політехніки Івана Хоми. Три тисячі втрат з одного боку — і півсотні загиблих, 76 поранених і до півсотні полонених з іншого. 

Ще один факт, маловідомий. З обох боків конфлікту билися підрозділи, куди входили етнічні українці: січові стрільці з боку Австро-Угорщини, кубанські українці та українці з Полтавщини та інших регіонів південно-західної частини Росії. Імперії не шкодували “людський ресурс”, вирішуючи глобальні питання, кидаючи народи у жорна війни. Але в тих подіях почалося відродження національного військового потенціалу майбутньої незалежної України. 

Так почалася історія Січових стрільців — першого українського національного військового формування в новітній історії України. 

Маківка залишається особливою сторінкою в історії України і в історії багатьох родин. Ще тридцять років тому у тих, хто піднімався на Маківку, до могил січових стрільців, могли бути великі неприємності. Режим замовчував історію Маківки, намагався зробити так, щоб подвиг стрільців затягнуло болотом забуття. Та й нині багато хто знає про Маківку та подвиг стрільців лише побіжно. Нам усім ще належить не один рік виходити зі стану безпам’ятства, заповнюючи білі плями своєї історії.

Довідка «ВЗ»

На східному фронті під час Першої світової війни з 29 квітня до 4 травня 1915 року за гору Маківку у Карпатах тривали запеклі бої. Між підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дивізії фон Фляйшнера (до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових стрільців) та російськоімперськими військами 78-ї піхотної дивізії генерала Альфтана. Ціна питання: хто володітиме панівною висотою, тобто горою Маківкою (8 кілометрів на північ від Славського, висота 958 м). Імператорська армія Росії вже понад півроку тримала Галичину в окупації. І тепер розраховувала прорвати лінію фронту й через Карпати піти на Угорщину та безпосередньо на Відень. Від битви на Маківці  великою мірою залежало майбутнє війни.

Героїчні оборонці Маківки зірвали стратегічні плани московського командування. Здобуття вершини планувалося на 29 квітня, проте стало можливим лише 4 травня, коли були використані усі російські резерви. Особливою мужністю під час боїв за Маківку відзначились українські січові стрільці (на фото). Внаслідок величезних втрат російські війська не змогли продовжити наступ і через кілька днів змушені були відступити перед австрійськими підрозділами, що підійшли на цей плацдарм.

Фото автора. Сколівський р-н, Львівська обл.

Схожі новини

Популярне за добу

Популярне за тиждень