«У німців пробивалося милосердя, коли згадували своїх дітей у далекій Німеччині...»

Війна і окупація очима жителів села Дунаєва на Львівщині  

Німецькі війська увійшли до Львова 30 червня 1941 року. За спогадами старожилів села Дунаєва Перемишлянського району (75 кілометрів від обласного центру), німці підійшли до Дунаєва 2-3 липня 1941 року. Червона армія панічно втікала... Із села червоноармійців вибила 97-ма піхотна дивізія, очолювана генерал-лейтенантом Ернстом Руппом. Спогади дунаївців про німецьку окупацію неоднозначні. Єдине, у чому вони збігаються, - порівняння вояків Вермахту і есесівців. Есесівська еліта Гітлера всіляко підкреслювала свою зверхність та зневагу до українців і виявляла більшу жорстокість. Послухаємо спогади дунаївців.

Люба ТУРКАНИК(з дому Фенчинська). Пригадую весну 1942 року. Мама каже: “Любо, йди до пивниці і принеси бульби...”. Пішла, глянула, а там одна картоплина лишилася, а до нової бульби ще далеко... Добре, що корова отелилася, тож ми два тижні самим молоком рятувалися від голоду. Коли ж почали половіти хліби, мама пішла у поле, нажала колосків... Ми на плиті їх сушили, мололи на жорнах. Кожен двір мав здати зерно німцям, так званий контингент. Окрім того, німці грабували селян. Не пам’ятаю, який то був рік. Мама зібрала у слоїк яйця і зібралася до Львова продати, щоб мати якусь копійку. Пішла з хати, та невдовзі повернулася. Перестрів її німець і забрав яйця...        

Гелена КАНАКА (з дому Куд­рик). У нас у хаті поселили 12 німців. Німці самі собі варили їсти. До нас ставилися не вороже. У червоній школі була кухня. Дівчата приходили туди чистити картоплю. Німці їм давали щось їсти, цукерки. Німці були немилосердними до тих, хто не міг або не хотів здати зерно. Нерідко били за це селян.                                     

Оля КІМ. Пригадую, як за німців ми з бабцею їхали до Перемишлян. Купили квитки. Народу на станції повно. Побачила один вагон, до якого черги не було. Не знали, що це вагон тільки для німців і тих, хто мав документ на право проїзду у ньому. За кілька зупинок до Перемишлян німці перевіряли пасажирів. Ми показали квитки. А де аусвайс? Ми не знали, що то таке. На перед­останній зупинці нас викинули з того вагона.  Бабця вчепилася за  ручку сходинок вагона, де було повно людей. Їй дав місце якийсь мужчина. Я побачила, що бабця вже їде, почала кричати, і мене втягнули у вагон через вікно.             

 Ганна МИХАНІВ(з дому Сокіл). Всі ми боялися німців, тож при їхньому наступі багато людей брали корів і ховалися у лісі. Коли над селом кружляв німецький літак, наш сусід попросив дати йому біле простирадло. Він взяв його на тичку і почав розмахувати над собою. Давав зрозуміти німецькому льотчикові, що тут немає військових, самі цивільні, тож немає потреби бомбардувати село... А як їхати на Чемеринці, там стільки руських лежало побитих... Було немало німців, які симпатизували українцям. Якщо бачили, що якась людина бідна, старенька, то давали їсти. Коли вже фронт Києва сягав, німці у тому будиночку червоному, де колись була охоронка, а потім початкова школа, зробили пекарню. Підходили машини і на фронт везли хліб. Часом давали хліба місцевим. Але коли їм щось перечили, то могли “шісен” - застрелити. Роман Канака. Нас у батьків було 10 душ. Тримали дві корови і ялівку. Німці розуміли, що селяни мусять щось їсти, хоча б заради того, аби працювати і годувати німецьку армію. Корів вони не чіпали, а от ялівку казали здати на контингент. Біля лісопилки був такий постерунок, куди селяни приводили худобу. А там приймальником був добрий знайомий тата. Він каже: “Відв’яжи мотузку, і нехай та ялівка тікає кудись...”. Ялівка знайшла дорогу до нашого дому. Тато невдовзі її зарізав, щоб не дісталася німцям.                          

Володимир МНИХ.Як прийшли німці, вони з однієї кімнати виселили діда, маму, тітку і  зробили собі там двоярусні нари. Дід перейшов до нашої кімнати, спав на підлозі. На кухні німці поставили на печі великий баняк і варили зупу. Стоїть німець із закоченими рукавами і помішує у баняку зупу... Інколи і нам перепадало. Ми тоді жили на хуторі. Німці з усіх кінців села Білого приводили якусь худобину і щодня щось різали. Пам’ятаю, як мама доїла молоко і несла його ще не проціджене. А їй щось німець  по-німецьки говорить і кружку підставляє - наливай! Мама тільки здувала шуму і наливала німцям молоко. Інколи того відра додому не доносила...                    

Ніна ОЧКУСЬ. Коли німці увійшли у Дунаїв, то почали займати хати. Не виганяли, а ущільнювали селян... Вони більше поважали господарів, які дотримувалися чистоти і  порядку у своїх помешканнях. Мій тато став за німців лісничим, отримував від них якусь зарплату. Прикро було те, що німці примусово вивозили молодих людей до Німеччини. Так вивезли старшу доньку цьоці Канчалабихи Анелю. Вона повернулася важко хворою... Найважчою була доля євреїв. Багатші євреї змогли виїхати вглиб Радянського Союзу.  А тих, що залишилися, звозили до  Перемишлян, де було їхнє гетто. 

Яніна КОШИК. Від німців у мене пам’ять на все життя, бо через них стала інвалідом.  Ми з мамою йшли у бік Чемеринець. Мама несла мене на руках. Повз нас їхав німець, який кермував у супряжі чотирма кіньми. Вдарив одного нагаєм, і сполоханий кінь вибив мені ногу від стегна. То був страшний біль, я кричала по ночах. Мене возили до німецького дохтора. Він подивився і каже: треба робити операцію. Але хто буде цим займатися! Полегшив мої страждання німецький санітар, який давав  якісь  знеболювальні порошки. Щоправда, отримував щодня за це свіже молоко... Були  різні німці. Один з них, мабуть, сумував за своїми дітьми, тож підстриг мене, бо я переважно лежала... Дуже недобра пам’ять у мене про есесівців. Вони поводилися зухвало, з презирством ставилися до господарів хат, у яких квартирували. 

Богдан БІДАК. Найбільш гірка  моя пам’ять про один зимовий день. Дорогу до  залізничної станції занесло снігом. Німці через сільраду зібрали молодших людей на  прибирання снігу. Але люди не мали для того взуття. Моєму братові скинули з машини гарні офіцерські чоботи. А когось з односельців почала жаба душити: “Навіщо ви йому чоботи даєте - це ж комсомолець!”. А німці полювали на комуністів, комсомольців, євреїв... Німці повели Іллярія кудись. Сусід, який то бачив, побіг швиденько до нашої хати. Тато пішов визволяти Іллярія, і я разом з мамою за ним. Німці вирішили і батька розстріляти за те, що виховав сина-комсомольця. Він тільки встиг вигукнути: “Ганю, бережи дітей!”.                              

Гелена БАЙДАЛА (з дому Біловус). У нашій хаті мешкали двоє німців старшого віку, може, років по 50 їм було. Вони нерідко виймали фотографії своїх дітей, дивилися і плакали. Як розповідала мама, вони нарікали на Гітлера, який розв’язав нікому не потрібну війну. Німці дуже добре ставилися до мене, пригощали... У них пробивалося милосердя, коли згадували своїх дітей у далекій Німеччині. Батьки переховували у хаті євреїв, брата і сестру. Я носила їм їсти у сховок. Це було дуже ризиковано... Після війни вони жили у Відні. Тривалий час ми листувалися.

«Мама запхала мене під піч. Прокинувся, а в хаті повно німців...»

Початок війни у спогадах майже 90-річного ветерана

Стрункий чоловік у дорогому костюмі зустрів нас витонченими компліментами. Микола Йосипович Мороз зовсім не виправдовував образу майже 90-річного пенсіонера.

22 червня 1941 р. Микола Йосипович пам’ятає, ніби учора то було. «Йшов дощ. Ми з братом бавилися у піску під великим в’язом, що перекривав піввулиці. Раптом тишу розірвав крик. Підбігли до хати, назустріч вийшла мати зі словами: «Німці напали». А над головами вже гули ворожі літаки. Фріци летіли бомбити Бахмач. Дощенту ткацьку фабрику знищили. Потім і наше село бомбили. Наша домівка була на околиці, тож збереглася. Мати вбігла у хату та запхала мене під піч. Я й заснув там. Прокинувся, а в хаті повно німців. Поруч річка була, там наші каченята плавали, то вони всіх перестріляли й кинули мамі, щоб їм приготувала. Старший покликав мене і пояснив, що хоче помитися. Мати вказала на цебер, з якого досі качки їли, бо нічого іншого під рукою не було. Я почав туди воду набирати, а зі щілин - порох піднявся. Я перелякався й перевернув той цебер. Німець, що стояв в одному спідньому, як підскочив, кинувся за пістолетом й давай у мене цілитися. Мати кричить: «Біжи! Біжи!». Я побіг. Він стріляє, а я біжу. Землі під ногами не чую. На іншому краю села сестра жила, то у неї тиждень переховувався, поки німці не пішли далі», - згадує перші дні війни ветеран Повітряного командування «Захід».

 Як прийшли німці, батько Миколи зі сусідом допомагали партизанам за завданням шкільного вчителя, що працював під прикриттям німецьким старостою. Окупанти про щось здогадалися, й одного дня 37 чоловік із села вивезли до станції Плиска, де загнали в сарай - магазинчик олії - та спалили живцем. Загинув тоді і Федот Павлович - керівник підпілля та вчитель Миколи. «А їх могло бути 39», - каже Микола Йосипович. Батько з побратимом у ті дні саме відносили до партизанського загону чергову пор­цію припасів, тож залишилися живі. Згадує, що вони пережили тоді з матір’ю, аж поки дізналися, що батько не потрапив до лап фашистів. Але допомагати партизанському загону в лісах Чернігівщини батько Миколи не перестав.

Миколі ледь виповнилося сімнадцять, коли в 1944-му добився допуску до зброї та вів вогонь з кулемета по ворожих літаках.

 Коли війна закінчилась, війська не полишив. «4 червня 1946 року я потрапив до лав Львівського полку, що зараз у Кам’янці-Бузькій. Сім з половиною років старшиною роти у полку зв’язку 57-ї Повітряної армії був, у мене аж п’ять взводів тоді було!» - розповідає Микола Йосипович.

«Мене генерал Абрамов (9 збитих літаків на рахунку) помітив та забрав ад’ютантом у корпус, при ньому служив п’ять років. На життєвому шляху трапилось знайомство з Героєм Радянського Союзу Покришкіним, — згадує Микола Йосипович. - Закінчив інститут, хотів повернутися до цивільного життя, адже я майстер спорту з плавання та багатоборства. Не відпустили, сказали, що потрібен армії, хоча й дорікали деколи, що наважуюсь робити зауваження генералам. Коли корпус опинився під командуванням генерала Башняка, новий командир прийшов зі своїм ад’ютантом. І сказав мені: «Вибирай собі яку завгодно посаду». Вибрав посаду командира хімічного взводу першої радіотехнічної бригади. Працював сім років старшиною роти Повітряної армії».

«Коли був командиром взводу, командував ротою капітан Монаніков, але з часом його підвищили. Якийсь час не було ким його замінити, мені, старшині, довелося це зробити. Одного разу до розташування завітав генерал Покришкін і побачив бездоганний порядок. Мене призначили командиром роти. На цій посаді я отримав офіцерські погони», — не без гордості розповідає ветеран.

Микола Йосипович службі в армії віддав 30 років свого життя, ще сім років викладав фізичну культуру студентам в Медінституті, і аж 33 роки працював у Львівському міжнародному аеропорту.

«Раніше нас, ветеранів, до військових приїздило два великі автобуси, згодом лише кілька десятків, останнім часом - вже два роки поспіль, на День частини та День Перемоги я приїжд­жаю один».

Внуки, Павлик і Костик, - обидва капітани та воюють на сході України. Новини родина ветерана завжди дивиться з тривогою. Чоловік, який пережив жахи вій­ни, ніколи у житті не хотів би такої долі внукам, але таке вже покликання справжніх чоловіків — захист рідної землі.

Фото з книги «Дунаїв не забув, що містом колись був...».